Поза збірками

На мої п’ятдесят

На мої п’ятдесят

Досипаю пісок у пісковий годинник,
Досипаю миттєвості в чашу століть.
Досипаю секунди, згортаю в хвилини...
А пісок все одно, мов крізь пальці, біжить...

Я горлянку скляну затискаю руками,
Крізь яку пролітає піщинками час.
Затискаю щосили, до сліз, до нестями...
А пісок витанцьовує свій па-де-грас.

І лягає жовтаво могильним курганом,
Засипаючи мрії і казку життя…
Я чекав свою осінь, та тільки зарано
Щось прийшла на подвір’я... Якби ж то знаття...

Не досипати час, не спинити руками...
А тому на межі зупиняюся я...
І, обтяжений думами, болем, роками,
Відпускаю свій час, як надвечір коня.

Відпускаю у трави, занурені в роси,
Де цвіркун захлинається тишею піль...
Там пропахли дитинством прив’ялі покоси
І крізь сон щось бурмоче знесилений джміль.

Тут літа спотикаються, час застигає,
Як отой над лугами молочний кисіль...
Я забув про годинник, коня розпрягаю —
Тож нехай попасеться, розвіє мій біль.

І нехай десь далеко піщини рахують
Не хвилини уже, а уламки століть,
Хай собі там летять —
                                вони душу шліфують,
Щоб вона не спіткнулась в часи лихоліть.

…Попасеться мій кінь на тих спогадах-травах,
Перекине пісковий годинник назад —
І Чумацьким узвозом назустріч загравам
Побіжить у багряно-сумний листопад...