Поза збірками
Осіннє
Бурштинові сльози
"Вигнали. Вигнали з раю"
"Як боляче поезію нести"
"Сиджу на згарищі надій і сподівань"
Сестрі від сестри в день весілля
Поезія віри
"Цілий вечір онук захоплено"
Нове серце
"Гірським обвалом сипалося горе"
"Горить Содом"
Дорога до Царя
"Я дякую"
"Нас більш, як шість мільярдів"
Та, що дає життя
Батьківська спадщина
"Він помирав"
Ціна пророка
Емігранти
"Заблукали думки у нескошених травах"
Останній дзвоник літа
Пісня зі сковородинського саду
Поет
"Стравінського украли в Устилузі"
На 80-річчя церкви села Горичів
Читаю Слово
Осіннє
Сум журавлиний над полем:
«Де ж юне літечко, де?»
Бабине літо тополя
На веретено пряде.
Пугач кричить на негоду,
Клени розвішують мідь.
Осінь над вогнищем глоду
Хоче світанок зігріть.
Зсохлися дні, як бадилля,
В ніч переливши журу.
Жовтень обмацує гілля,
Стягує в зморшки кору.
Осінь рум’яна та жвава,
Тільки волосся вже — сніг.
Сохнуть нескошені трави
Край спорожнілих доріг.
Втомлено нива дрімає,
Сниться їй спечений хліб,
Грім, що упав з небокраю,
В пазухи зораних скиб…
Бурштинові сльози
Смереки плакали.
Чи то від болю, чи від образ.
А, може, просто захотілося поплакати?
І стікали
по лускатому тілу сльози,
І капали
на землю жовто-гарячим вогнем,
І ховалися
сонячними крапельками поміж корінням,
І лежали
там довгі роки та століття.
І застигав
смерековий смуток,
І твердів,
стаючи каменем…
Коштовним каменем.
Бурштиновим…
Бурштинові сльози.
Таємничі, як іскорки вічності,
Чисті, як травневі роси,
Золотаві, як перший промінчик ранку,
Грайливі, як веселка,
Але — камінні…
Господи! Дай мені сльози
Не бурштинові,
а просто солоні,
Не коштовні,
а просто щирі,
Не сонячно-веселкові,
а просто сердечні,
Не холодно-мертві,
а — живі та гарячі —
Сльози покути
і сльози вдячності.
* * *
Вигнали.
Вигнали з раю.
Господи, боляче ж як!
Знаю: згрішив я…
Я каюсь…
Як тепер жити?
Та просто ніяк…
Соромно…
Холодно… Сиро…
Єва затято мовчить.
Ніби обрізані крила.
В грудях зболіло
Доля сирітська гірчить.
Плачеш, Адаме?
Це вперше.
З часом ти звикнеш до сліз.
І для Едему померши,
Йтимеш до звершень,
Щоби
скотитися вниз.
Вигнали…
Рай зачиняють…
Тільки чи справді то так?
Чи ж то не ти виганяєш
Бога
з сердечного
раю,
Волю зібгавши в кулак?
Вигнали.
Вигнали Бога,
Рай залишивши собі.
Тільки —
в нікуди дорога
З раєм без Бога,
Тільки —
стежини криві.
Пізнє прозріння,
й достоту
В прірву упав небокрай.
Вкритий будяччям, осотом,
Зрошений кров’ю і потом
Власнопосаджений рай.
* * *
Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?
Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.
Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.
Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.
До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.
Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.
Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
створив мене таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.
Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?
* * *
Сиджу на згарищі надій і сподівань,
Згрібаю попіл в спечені долоні.
Душа горить від болю та зітхань
І втрата б’є приречено у скроні.
Як власну долю, пил переберу —
Згоріло все: майбутнє і минуле.
Я висох весь, став схожий на мару,
А почуття безпомічно заснули.
Тече крізь пальці попіл, як вода,
Пересіваю спогади-жарини.
Лише сльоза, мов бідна сирота,
Упала в землю з щирістю дитини.
І згарище змочила, і на нім
Зламала ґрунт безсилля та розпуки.
І диво сталось — з пилу безнадій
Пробився пагін. Листя, наче руки,
Долонями торкнулося лиця.
І попелище втішилось весною.
І теплий погляд доброго Отця
Зорів, як небо чисте наді мною.
Навкруг життя буяло і цвіло
Над тим, що хвилю ще було золою.
І попелище буйно проросло
Насінням віри, мужності й спокою.
В огні булат гартують для звитяг,
Дуби у бурях зміцнюють коріння.
Моя ж душа мужніє на вітрах,
Й весна зростає в протягах осінніх.
А небо втрати рясно поверне
Зростанням віри, мудрості і сили.
Нехай згорить все грішне і земне,
Нехай вітри наповнюють вітрила.
Розвію попіл розпачу й жалю —
Нехай він стане добривом для віри.
А сльози втрат у вдячність переллю,
Яку Господь дарує нам без міри.
Сестрі від сестри в день весілля
(В день одруження старшої доньки)
Ми йшли удвох. Дитячими ногами
Топтали трави, міряли сніги.
З реальністю ділилися казками.
Нам все було під силу й до снаги.
Ми йшли удвох. Ми, плачучи, сміялись,
Ділили навпіл ласощі й синці.
Ми мріяли, росли і сперечались,
Чи ще живуть різдвяні мудреці.
Ми разом вчились, шкодили, співали,
Одна одну тягли і вгору, й вниз.
З дитинства в юність впевнено долали
Одну дорогу, рідну аж до сліз.
Ми вірили в її благословення,
Її встеляли вірою в Христа.
Вона ж вела в доросле сьогодення,
Де розлучає нас омріяна фата.
Вже дві дороги ляжуть у майбутнє,
Секрети вже нестимеш не мені.
Вже не по нашій, по твоїй дорозі
Проскаче принц на білому коні.
Ми йшли удвох.
Удвох ітимеш далі,
Разом нові нестимеш тягарі.
На двох любов, невдачі і печалі,
На двох думки й розмови до зорі.
Настало літо. Ще зелене збіжжя.
Але життя вже повниться зерном.
Ми разом йшли.
Весільне ж роздоріжжя
Нові дороги стелить нам обом.
Нехай відтінки ніжної пастелі
Дороги наші вкрасять навіки.
Нехай вони ідуть, як паралелі,
На відстані сестринської руки.
Поезія віри
(За Галиною Везіковою)
Поезія — це шлях за горизонти мрії,
Це місячна, неходжена дорога.
Це як у колосі слова-зернини зріють,
Як неземного дотик до земного.
Поезію, як скарб, рівняють до хлібини,
І розбавляють нею будні сірі…
Але як мало на земних стежинах
Захоплених поезією віри.
Поезія молитв, єднання з вічним Богом,
Поезія захмарного польоту,
Коли з душі не рими рвуться вгору — стогін
Хвали й подяки Богу-Саваоту.
Це Він, Поет-Творець вселенського масштабу,
Заримував любов Свою в Голгофу.
Він взяв моє єство, помноживши на Себе,
І сотворив живі людинострофи.
І ти, колись пропащий, а тепер — невинний,
З душі зірвавши стопудові гирі,
Стоїш новонароджено під небом синім,
Окрилений поезією віри.
* * *
Цілий вечір онук захоплено
На комп’ютері малював:
Тин старий і бабуся згорблена,
За хатиною — в рясці став.
Із натхненням курсором впевнено
На екрані наводив лад.
Ось ще трішечки — й поле встелено,
Крихти-піксели* ставить в ряд.
І лягали вони узорами
Немов хрестики в полотно.
Загорялись на небі зорі,
Заглядаючи у вікно.
Дивувалася збоку бабуся.
А думки — в молоді літа,
Де стіна, ясенові брусся,
Монітором її була.
А на ній — рушники веселкою,
Вишиванок — неначе Лувр.
Вечорами дружила з голкою,
Що зривалася на алюр.
Полотно засівала хрестиком
І співала свої пісні…
І неслися казкові вершники
По хрещатому полотні.
Пронесли крізь життя світлі мрії,
Туди, де у вічність вікно.
…Та спіткнулись її воронії
Об комп’ютерне полотно.
Рушники потоптали вишиті,
Що правнукам приберегла.
Що на них залишились вибиті
Сторінки родини й села.
Де, як в камені вічнім, висікла
Свою долю щасливо-гірку.
…Вишивають онуки піксели
На комп’ютерному рушнику.
Нове серце
«Радійте, хворий, — лікар посміхнувся, —
Вже скоро серце нове буде в вас!
Для Вас, нарешті, донор віднайшовся,
Настав і Ваш щасливий час!»
І лікарі схилились біля столу,
І нове серце груди прийняли.
І ось — удар: маленький, перший, кволий,
Але удар. Вони перемогли!
І билось серце, кров текла по жилах.
Несла життя! О, як хотілось жить!
Вливалась в тіло свіжо-тепла сила
І цілий світ хотілося любить.
І хто там думав, щастя ухопивши,
Що заплатив життям хтось за життя.
У когось серце вже не битиметься більше,
Бо він віддав його без вороття.
Так Божий Син приніс Себе у жертву,
Гаряче серце вийнявши з грудей.
Моє ж Він серце, грішне, грубе, мертве
Відкинув геть — і вклав дарунок цей.
Я новим став, життя вже інше стало,
Тепер мій дух весною знов цвіте.
І б’ється в грудях рівно й досконало
Христове серце, — любляче й святе.
Несе по тілу свіжу силу неба,
Несе життя без болю, без кінця.
Чого ж мені, щасливому, ще треба:
Я маю серце Вічного Творця?!
* * *
Гірським обвалом сипалося горе,
Нещасна доля зболено гірчить.
Я переплакав всіх. Обсипалися зорі.
І не зціляє вже молитви мить.
А Бог мовчить…
Я вже не плакав, серце скам’яніло,
Душа була байдужа і суха.
Уже чужим здавалось власне тіло
І серця стук поволі затихав.
А Бог мовчав…
Я у пітьмі, у розпачі німому,
Піднявши в небо руки, заволав:
«Тебе нема, напевне, бо й глухому
Дійде до слуху плач мій…» Я вмирав…
Й Христос сказав:
«Я вже давно, як відповідь, приходив,
Як Вибавитель землю зустрічав.
Я їй приносив захист від негоди,
Я обіцяв звільнити від меча.
А ти мовчав…
Я на Голгофу ніс твоє прокляття,
Моє життя згорало, як свіча.
Моя душа, обгорнута сум’яттям,
Зривалась в небо Батька зустрічать.
А Він мовчав…
Таки мовчав! Я в небо погляд кинув:
«О, Батьку мій, чого ж ти залишив?!»
Бог німував, і Я, Його дитина,
Твою, людино, чашу смерті пив.
А Він знімів…
Знімів, щоб нині Я міг говорити
Любові мовою, рожденою в огні.
Щоб мову цю почули Божі діти,
Щоб темний обрій ранком заяснів.
І ти — щоб жив!
Я знаю біль покинутості й втрати,
Ще на хресті тобі Я співчував.
Я там вмирав, тобі щоб не вмирати,
Щоб ти Мене стражданнями пізнав.
І — не мовчав!»
* * *
Горить Содом. Аж плавиться каміння.
Горить земля під лемент немовлят.
Бухтить вогонь — аж піниться земля.
Від кіптяви зчорніло небо синє.
…Й кричали птахи злякано здаля.
Горіло все: минуле і майбутнє,
І багатій, і той, хто ледве скнів.
Палав палац і вбогий темний хлів.
Нікчемне все і високосутнє
Вогонь з’їда під пекла хижий спів.
Тріщали крокви, кості і гординя.
І долітали іскри аж до хмар.
Горів Содом, як жертвенний вівтар.
І Лот тягнув знесилено спасіння
На стерплих плечах як останній дар.
Він втратив все: багатство і домівку,
Згоріла праця, мрії і життя.
А іскри аж сюди, до гір, летять.
Здавалось: вже пече й долівка
В печері, де вмостився ночувать.
…А Бог дивився боляче із неба:
Яка страшна, яка трагічна мить!
Не раз ще серце в Нього защемить.
Як Він хотів їх пригорнуть до Себе,
Бо ж Він Творець!
Але й Суддя!
А значить — треба!
Це ж не Содом пала.
Це — гріх горить…
Дорога до Царя
Які важкі ці перші кроки!
Дорога вперлась під ребро.
То дощ згори, то прірви збоку,
То снігом далі замело.
Та за зорею не згубитись
І не зійти на манівці.
Спішать уклінно поклонитись
Святому Богу мудреці.
Хоча мета свята і чиста,
Та довго йти за горизонт.
Здається, поряд уже місто,
Але ще вистачить пригод.
Та пам’ятай: важкі хоч кроки
Серед каміння і тривог,
Та перший крок тобі назустріч
Зробив із неба вічний Бог.
Він залишив багатство й славу
І вибрав ясла у хліві,
Щоб перший промінь у темряві
Шляхи осяяв вузлові,
Щоби вела до перемоги
Небесна зірка-пілігрим,
Щоб люди йшли назустріч Богу,
Бо Він іде назустріч їм.
* * *
Я дякую
За те, що небо — синє.
За те, що нива — золота.
Що в мене світла й гожа днина,
Що в серці — зоряна мета.
Я дякую
За те що в грудях — пісня.
Що хліб — щоденно на столі.
Що над країною не виснуть
Ворожі хмари: чорні й злі.
Я дякую
За сильну руку брата,
За слово в хвилю безнадій,
Що над колискою дитяти
Шепоче мати: «Сину мій!»
Я дякую
За те, що дощ — врожайний,
Що поле щедрістю зроста.
Що Боже Слово — життєдайне,
Що Богом повняться літа.
Я дякую
За те, що ранок — чистий,
Що вечір — свіжо-мовчазний.
Що очі в сина — променисті,
Що доня — втілення весни.
Я дякую
За пісню Віфлеєма,
Пробиті руки — два крила.
За ніжну провесінь Едему,
Що в воскресінні проросла.
Я дякую
Що Бог — моя утіха
З малечих літ і до сивин.
Його любов —
як дотик неба тихий…
Я дякую, що я Твій, Боже, син!
Я дякую!
* * *
Нас більш, як шість мільярдів.
Більш, як шість!
Але усіх Всевишній пам’ятає.
Усіх нас терпить, нашу ницість, злість
І кожен ранок днем благословляє.
І кожному знаходить Він тепло,
І в кожне серце совістю постука,
Яке вже, може, й цвіллю поросло,
І кожному простягне вчасно руку.
Із лона матері і до сивин
Усіх Він бачить, всіх нас пам’ятає.
…А в мене Бог лише один,
І Того я невдячно забуваю.
Прости мені — я, грішний, блудний син,
Твоїй любові руки простягаю…
Та, що дає життя
І назвав Адам ім’я своїй жінці: Єва, бо була вона мати всього живого.
Буття 3:20
1.
Прекрасна Єва, вранішня зірниця.
Невже ще очі його сплять?
Це плоть його, це справжня помічниця!
Й Адам назвав її — Життя.
У ній — майбутнє, щедре і багате,
Пливтиме вічно, без кінця.
Яка ж це честь — саме Життя прийняти
Із рук Великого Творця!
Праматір всього сущого й живого
Передає у світ Життя —
Дарунок неба, сутність вічну Бога —
Як естафету в майбуття.
Але Життя спіткнулось об гординю —
І горизонт зчорнила смерть.
І з плеса річки клапоть неба синій
Враз потягнуло в круговерть.
І та, що в світ земний принести мала
Життя для радості людей,
Сама ж руками грішними вдягала
У смертний одяг всіх дітей.
Сміялась смерть зневажено в обличчя
Жінкам, що тішились дитям.
І перший крик котився на узбіччя
В раю зневаженим життям.
І плакав Батько.
Сльози гірко-теплі:
Вмирають діти без надій.
Й Життя сказало: «Я піду на землю,
І Я помру — за неї і на ній».
І — народилось.
Смертна юна мати
Тримала ніжно Немовля.
Світився хлів, як царськії палати,
Вслухалась в ангелів Земля.
Марія-жінка знов Життя тримає
В земних натруджених руках.
Веселий ранок йде з-за небокраю:
Яка ж хода його легка!
Утішся, жінко, кинь журбу від себе:
Едем вернувся з забуття.
Твій Син відкрив твоїм нащадкам небо.
Ти знов народжуєш Життя!
Твій Син помре.
Як тисячі й мільйони.
Але ця смерть
безсмертям проросте.
І ти, забувши ночі всі безсонні,
Життя
нащадкам
в душі покладеш.
2.
Бог дав тобі життя —
Себе живу частинку —
Щоб ти його Його дарунок крізь бурі пронесла,
Щоб сміх лунав дітей щасливо, щедро, дзвінко,
Щоб посмішками квітів планета розцвіла.
Ти є сама Життя. Ти дітям залишаєш
Росу едемських ранків і відгомін віків.
Ти вічність їм кладеш та небеса безкраї
У їх маленькі руки з Господньої руки.
Ти їм даєш життя: небесне, світле, чисте…
Сама ж і відбираєш — в невинної душі.
Оте життя, що носиш під серцем кам’янистим,
Яке і розміняла на грішні бариші.
Тендітний пагін той, що в світ лишень пробився,
Сама ж зриваєш сміло, безжально, як бур’ян.
Німий та кволий крик, що ще не народився
Про захисток волає крізь кригу та туман.
Бог дав тобі життя.
А ти життя зриваєш,
Яке у твоїм лоні свій перший дім знайшло.
Воно не побіжить назустріч небокраю
І рученят не вмочить у росах за селом.
Не впустить на поріг ранково-свіже сонце,
Воно не посміхнеться бджолині на квітках.
Тобі не простягне в замурзаній долоньці
Жука, якого мужньо зловило в бур’янах.
Його не понесуть баскі гарячі коні
І соколом у небо вже мрії не злетять.
Воно не візьме в руки твої старі долоні
Й не скаже вже: «Спасибі, що ти дала життя!»
Бо ти немилосердно своє життя убила,
Не зупинила совість, не мучив душу страх.
Ще не почавсь політ — а вже згоріли крила
В морозі егоїзму, в байдужості снігах.
Бог дав тобі життя.
Так дай його дитині.
Безцінний дар Творця під серцем збережи.
Щоб ще життя буяло під небом чисто-синім,
Щоб вітер твою душу безсмертям освіжив.
Батьківська спадщина
Ненсі Зінчик — присвячую
„Заборонено мені від Господа, щоб я віддав спадщину моїх батьків”.
1 Цар. 21 розділ
Ахав у гніві. Гірко, аж до смерті:
Нікчемний раб не слухає царя.
Яка невдячність, це ж яка упертість!
Душа царева в злості догоря.
А як це зручно мати кусень поля
Отут ось, поряд, тільки попроси.
Навот же твердий: «Ні, це батька воля!
Це спадщина, яку не продаси.
Вона цінніша золота і срібла,
Вона вартніша понад цілий світ.
О, ні, я не вчиню немудро так і підло,
Не проміняю батьків заповіт!»
Не проміняв! Не впав! Не поступився!
Хоча й за це життя своє віддав.
Не міг інакше, так в батьків навчився,
І на «відмінно» іспит нині склав.
...Чи не отак і нам світ пропонує
За гріш продати спадщину батьків.
Отут спокусить, там з нас поглузує,
А десь підкупить зрадників-братів.
Він обіцяти буде славу й гроші,
Лишень відмовся від батьківських слів.
Взамін він дасть поля рясні й хороші,
Але чужі, де повно бур’янів.
Не проміняймо батьківські поради,
Не забуваймо мамину сльозу.
Молитви їхні можуть більше дати,
Ніж цілий світ — спотворену красу.
А їхня віра, щирість та служіння —
Найбільша цінність, що під небо є.
Вони вказали шлях нам до спасіння,
А їх життя небесним дзвоном б’є.
Ця спадщина батьків — на цілу вічність,
І по життю надійно проведе.
І їхня віра через нашу вірність
У спадщину небесну перейде.
* * *
Він помирав.
Один.
Стражденний.
Збитий.
Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч.
Йому б ще жити, жити, й жити!
Йому б ще ряст топтати босоніж.
Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!
Та Він вмирав.
Один.
Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.
Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіженні,
Ні ненадійне другове плече.
Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.
Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.
Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,
В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші...
Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі...
Ціна пророка
О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.
А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину, як цар:
«Півцарства дам» — не так уже і мало.
«Проси що хочеш!» — справді долі дар.
От тільки що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає що просити,
Вона відкриє будь-які замки.
Ця добре знає послуги і ціни,
Доб’ється, хоч би й Рим згорів.
Вона пройде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.
Так що ж просити: золото чи землі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»
Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову.
І — голову відтяту принесли…
Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
в півцарства оцінить!
Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях
Пророчі голови завжди були в ціні.
Емігранти
Нелегка доля випала Вкраїні:
Монголи, іґо, визвольні бої,
Князі-чужинці, зрадники свої,
І чорні хмари орють небо синє.
Тужливо плаче пісня журавлина:
В своїй землі немає талану.
Вкраїнці їдуть в сіру далину,
В дорогу взявши спогадів жарини.
Підкинула, як та зозуля сиза
В чужинські гнізда вигнанців-дітей.
Пішли шукати щастя у людей,
Бо не зігріє мати доньку й сина.
Чужі краї збагачують собою,
Нерідну землю зрошують поти.
А виростають схилені хрести,
Покроплені вкраїнською сльозою.
У ґрунт чужий вгризається коріння.
Вже юна зелень ранок зустріча.
Вона вже скине болі із плеча,
Й новим життям зросте старе насіння.
Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко?
Та чи звикати зболеній душі?
Хоча і топчем рідні спориші,
Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.
Помремо скрізь. Ніде не буде пухом
Сира земля. Вона для нас чужа.
Вона для тіла грішного межа,
Після якої нам піднятись треба духом.
Ми емігранти. Доля розкидає
По цілім світі, вигнанців землі.
Працюєм важко з потом на чолі,
І погляд в небо, в вічність піднімаєм.
Ми громадяни вічної країни,
Яка зорею світить нам здаля.
Ми емігранти. Тут — чужа земля.
А там чекає Батько нас...
Як доньку й сина.
* * *
Заблукали думки у нескошених травах,
Обросились, замерзли в ранкових полях.
Навіть сонячних зайчиків дотик ласкавий
Не зігрів їх, сердешних. Ще й ранішній птах
Наполохав он там, біля верб напівсонних.
Простудились думки серед трав росяних.
І вляглися, потомлені, врешт на осонні.
Зупинилася бджілка на мить біля них,
Напоїла їх медом духмяним та свіжим.
Напоїли дзвіночки зі жбанів вином.
Ну, а коник зелений на скрипці потішив.
Тут мурахи зібрались цікавим гуртом,
Принесли по листочку цілющії трави.
А ромашки пилок подавали з руки.
Назбирав жайвір в небі проміння яскраве —
І у сонячній ванні скупались думки.
Посміхнулись усім — і усі посміхнулись,
Поклонились — і далі у мандри, у путь…
Не біда, що у травах вони простудились:
Все одно завтра в роси, як завше, підуть!
Останній дзвоник літа
Під білим сонцем вигоріло літо,
І зблякла зелень, визріли літа.
І на узліссі, в жовтий дим залитім,
В останній дзвоник літо калата.
Уже відцвів барвистий килим квітів,
Лиш запізнілий дзвоник доганя
Серпневу тінь, яка закрила літо,
Й побігла геть, хутчіше від коня.
За теплим літом тягнуться ключами
Літа життя в осінньо-жовтий дим,
Що пролетять хмаринками над нами,
Упавши в душу смутком дощовим.
Пора осіння підсумок підводить,
Земля здає екзамен на плоди.
Й моє життя до фінішу підводить,
Немов би каже: «Пізно вже цвісти.
Уже пора врожай життя збирати,
До Божих ніг покласти в дар літа».
...Я слухаю, як вічність б’є набатом,
Як в пізній дзвоник осінь калата.
Пісня зі сковородинського саду
О, як же довго й важко ростив ти для нащадків
Той сад благословенний божественних пісень!
А скільки в ньому поту, спекоти та світанків!
А скільки болю серця — подумати лишень!
У ґрунт добра і миру дбайливо опускала
Тендітне зело правди натруджена рука,
Під поглядом ворожим, під регіт зубоскала.
Яка ж важка ця праця і страдницька яка!
Однак ти не злякався ні праці, ані світу,
Тебе ловили слава, багатство та чини.
Ти виростив на славу, твоїм теплом загрітий,
Прекрасний сад науки для дочок і синів.
Лишив у спадок вічний і з флейтою подався
У мандри по Вкраїні крізь долі та літа.
Але, поете мудрий, лишень не повертайся
І не заходь до саду: там терен й лобода.
Земля благословенна народжує мутантів,
Твоя життєва мудрість згубилась в бур’янах.
Давно твій став садочок могилою талантів,
Пісні подичавіли в будяччі по ярах.
З екранів та «мобілок» джерела б’ють щосили,
Дзюркочуть між дубами отруйні потічки.
І де біля калини пісні твої бриніли,
Сьогодні там Сердючка збирає черв’ячки.
Не чує колискових мале дитя в колисці:
Йому «попса» співає і манить в телесвіт.
Про нас тепер всі знають, ми на «прилічном» місці:
«Це та, що з України, ця Вєрка-трансвесит».
Засох твій сад пісенний від сірості й бездарства,
Покрив зчорніле гілля яскравий штучний цвіт…
Ловив цей світ так довго тебе на невігластво
Але впіймався сам…
Аж через стільки літ!
Поет
Остання крапка втиснута в папір,
Остання думка вирвалась на волю.
Вплелись в рядки і велич сивих гір,
І хлібна тиша батьківського поля.
Поет схиливсь на зморене чоло:
Його душа в прекрасне зазирнула.
Його єство рядками проросло,
Його думки житами забуяли.
О, як пекли у грудях ці рядки!
Як боляче виношувались рими!
О, як в політ просилися думки,
Як проростали в серці невмолимо!
В душі лавина образів, як вир,
В ранкових росах просяться скупатись.
…Поет бере змережений папір,
Немов дитя уперше юна мати.
* * *
Днями в Устилузі вкрали бронзове погруддя Стравінського,
яке було встановлене біля садиби-музею його імені.
З газети.
Стравінського украли в Устилузі.
Банальна річ. Метал тепер в ціні.
Лиш п’єдестал, як пам’ятник хапузі,
Й потоптані, зневажені пісні.
Носила доля по чужих дорогах,
В чужих полях ловив чужі вітри.
О, як кортіло серцю хоч на трохи
Вернутися до рідної гори!
І ось — удома. Знову в Устилузі.
Нехай по смерті, але — повернувсь!
Будинок рідний, рідна тиша в лузі.
Погруддям вічним в бронзу обгорнувсь.
І ось — украли. Вимір — в кілограмах.
Що їм на світ прославлене ім’я.
Здали у брухт. І музика бедламу
Враз обірвала пісню солов’я.
От тільки зрозуміли чи нещасні,
Що він, митець, живе поверх віків?
Вони ж здали у брухт
нікчемну совість власну,
Немов Христа — за жменю мідяків.
На 80-річчя церкви села Горичів
Першому водному хрещенню, яке відбулося 2 лютого 1925 року -
присвячується
Тріщали злі морози і віхола гуляла,
Лютнева крига міцно вчепилась в береги.
«А, може, зачекаєм, щоб люди не сміялись?
А, може, переждемо ці місяці лихі?»
Тріщали злі морози, а серце лід топило,
А радість била кригу невір’я та пітьми.
І йшли спасенні душі (село усе гуділо),
Ішли, щоб кинуть виклик гріхові та зимі.
І впали злі морози безсило перед ними.
І йшли в холодні води крізь кригу та сніги.
Щоб потім без вагання стежинами вузькими
Іти за Тим, Хто в муках помер за їх гріхи.
І гріла душу віра, хвороби відступили,
І кожен так, як вірив, так щиро обіцяв.
І слухав Той, Хто дав їм вогонь в серця і сили
Й Своє благословення, як Батько, дарував.
І враз настало літо оновлення й свободи,
Міцніла церква в вірі, мужніла і жила,
Світила добрим світлом в часи зими й негоди
І першої любові вогонь в серцях несла.
Попереду чекали ще більш міцні морози,
І віхоли, і бурі, і сніг з дощем в лице,
Війна, розруха, голод, затишшя й нові грози.
Та дякувала церква Спасителю й за це.
І той вогонь не гаснув у жорнах лихоліття,
Безсилий проти нього холодний атеїзм.
І йшли у церкву діти, й буяло свіже віття,
І Бог беріг від світу, де зло росло й цинізм.
Безбожжя злі морози ту церкву не здолали,
Бо гріли душу віра та спогади батьків.
Це хрещення зимове взірцем святим стояло,
Давало сил, наснаги іти шляхом вузьким.
Як вічна естафета, як скарб, як прапор злуки,
Як напрямок, як світло у темряві земній,
Вогонь святої віри уже в серцях онуків
Проводив крізь негоди, сніги та буревій.
Ми хочемо вогонь цей пронести, як святиню,
Бажаємо, щоб кожен із нас його беріг.
І, в вічність увійшовши, у ріднім небі синім
Покласти, як дарунок, Спасителю до ніг.
Читаю Слово
Читаю Слово. В дивний світ надії
Мене ведуть натхненності рядки.
І серце плаче, тішиться, радіє,
Й спадає пил з історії віків.
Лягають в душу образів лавини:
Мойсей та Йосип, Яків та Ілля.
Ось мудреці з дарами для Дитини,
Там Ірод стежить злякано здаля.
А ось Христос навчає біля моря,
Спішать сліпці, батьки ведуть дітей.
Ось Він хреста несе в святій покорі,
А з тим хрестом гріхи усіх людей.
Сміється з Юди зрадницький цілунок,
Пече в кишені жменя срібняків.
Любов Христа, як вічний подарунок
Слова святі проносять крізь віки.
Знаходжу в них я вічну мудрість й силу,
Вони ведуть в незвідані світи.
Хоч перші кроки ще такі несмілі,
Та з Божим Словом впевненіше йти.
У Слові тім — минуле і майбутнє,
Моє спасіння і моє життя.
Воно відкрило вічну Божу сутність,
Збудивши в серці слово каяття.
Читаю вкотре вічне Боже Слово
І вічність душу в Слово огорта.
І я стаю частинкою Святого,
Який іде до мене із хреста.
Він Словом став живим і життєдайним,
Ввійшов любов’ю в плоть і кров мою.
...Читаю Слово і молюся вдячно,
І знову й знову Божу мудрість п’ю.
|
