Чекання
Iз сумом i болем у небо дивились,
Де тiльки що зникла Учителя плоть.
Одинадцять вуст в однiм подиху злились
I тихо шептали: «Скорiше приходь».
...Проходили роки. Хрести i камiння
Писали останню сторiнку в життi.
Вмирали апостоли, повнi терпiння,
Й чекали Iсуса — уже в майбуттi.
Вiки пролiтали. Христове наслiддя
Чекало завжди, що Спаситель прийде.
Здавалось: розпукло оливкове вiття,
Збулися прогнози, ось-ось Вiн гряде.
Нам також здається, що чуємо кроки.
Двадцяте столiття збирає плоди.
I так, як апостоли, дивлячись в небо,
Ми просим в молитвах: «Скорiше прийди!».
* * *
В морознiй тишi гулко кроки лунають,
Розбивши iскристу, заснiжену даль.
Морозно в душi...
Мов снiжинки лягають
I холодом вiють туга i печаль.
У пошуках iстини втрачено вiхи,
Розбитi кумири, а нових — нема.
Жорстокiсть i зло стало символом втiхи...
Надворi мороз.
А у серцi — зима...
Немає нiчого, нiчого святого,
Забрали i гiднiсть i душу в тебе.
З поламаним компасом вийшли в дорогу...
I все загубили...
Найперше — себе.
"Прийміть Духа Мого "
«Дух Господній на Мені...», (Лук. 4:18).
«Вони сповнилися Духом Святим», (Дії 2:4).
Над Йорданом громи гриміли,
З неба голос могутній линув.
Цілий Всесвіт вставав з могили:
Бог давав обітницю Сину.
Але в цій демонстрації сили
І у величчі Бога-Єгови
Ніжним подихом білі крила
Говорили гучніше слова.
Дух Святий, немов голуб миру,
На Ісуса з-за хмар спускався.
Як проміння в погоду сіру,
День за обрієм новий займався.
І пішов по землі Месія
Із натхненням Святого Духа,
Що нещасним несло надію
І спасало людей з розпуки.
Просіяло лице промінням
Неземного відтінку слави.
Його святість, як добре насіння,
Проростала у плідні справи.
Свідкували слова та вчинки
Про той Дух, що спочив на Ньому:
Він спасав перелюбну жінку,
Він до митника йшов додому.
Дух Святий керував Ісусом,
Керувала любов Отцівська.
Через бурі життя й спокуси
Прокладав Він стежину в вічність.
Та пішов із життя Спаситель —
Душі людськії мучила спрага:
Де ж слова Твої, мудрий Вчитель?
Де ж той Дух, що давав наснагу?
Нам бракує Твоєї сили,
Що вела б нас усіх до бою.
На Йордані Бог Духа вилив,
А тепер Він іде з Тобою.
Але вірний Син Божий слову:
«Не залишу самих вас, діти,
Не дозволю в безсиллі скніти,
Дух Святий подарую знову.
Дам вам силу творити чудо,
Дам натхнення спасати душі.
Він ознакою з неба буде,
Що ваш батько — Єдиносущий.
І той Дух, що зійшов на Мене
Там, на плесах, поміж верболозу,
Залікує душевні рани,
Захистить серед хуг й морозу.
З нетерпінням Земля чекала
Обітниці земного Сина.
І Йорданом новим постала
П’ятдесятниці ждана днина.
Затремтіли гріха основи —
Сатани не збулася мрія:
Бог давав для людини нову
Силу й владу, що мав Месія.
І зціляла та сила хворих,
Від меча захищала вчасно.
Рятувала від бур на морі
Та надію несла нещасним.
Оцей Дух, що зійшов у храмі
У вогні та у нових мовах,
Нині також живе між нами
І хитає земні основи.
Розбиває зчерствілі душі,
Піднімає калік, безсилих,
Дає віру серцям байдужим
Бог, що Духа Святого вилив.
Вже немає вагань та страху,
Не страшні на землі спокуси,
Бо веде і дає наснагу
Цей же Дух, Який вів Ісуса.
Вікно
Горить в вiкнi...
Кругом темрява,
Сльозливий дощ, оголене вiття.
Лиш часом мiсяць аж кривавий
Змигне з-пiд хмарного шмаття.
I важко краплi, мов дробинки,
Об мокрий стукають асфальт.
Як монстри, висяться будинки
Пiд небом твердим, як базальт.
Сльозлива нiч. Сльозливi думи.
Порожньо в серцi i думках.
Лише вiкно...
Як у задумi
Джоконди усмiх на вустах.
Не залишай
Не залишай мене, Iсусе,
Коли у серцi бiль щемить,
Коли сльозами враз заллюся
I радiсть щезне, вiдлетить.
Не залишай, як сил немає
Молитись з вiрою Тобi.
Коли надiя покидає
I залишаюся в журбi.
Але ще бiльш Тебе я прошу:
Не залишай мене тодi,
Коли Ти знiмеш тяжку ношу
I щастя з’явиться в бiдi.
Коли у радощах, в спокої
Забуду горе i вiдчай,
Забуду, що живу Тобою,
Тодi ще бiльш не залишай.
Любіть
Любiть невимушено, щиро,
Любiть завжди, любiть усiх.
Любiть, коли ослабне вiра,
Коли в сльозах чи чути смiх.
Любiть, як розум каже iнше,
Коли нема за що любить.
Любов не та лише, що в вiршах,
А та, що з жертвою спiшить.
Любiть! Мiцнiш, як мати сина,
Що над колискою не спить.
Нехай любов самарянина
Научить ближнього любить.
Любiть, хоча душевнi рани
I заважають це зробить.
Як серцю тяжко-тяжко стане,
Лише любов його зцiлить.
Любiть! Вiзьмiть голгофськi рани
Як приклад жертви i тепла,
Щоб вас пiд святостi знаменом
Любов у небо привела.
Особисте
Пробачте менi, золотистi лани,
Пробачте простори отцiвського краю:
Небесну країну, омрiяну в снах,
Мiцнiше, нiж вас, я кохаю.
Пробач менi, мамо, що пiсня твоя,
Яку неможливо забути й на мить,
Не така дорога, як Iсуса Iм’я,
Що спiвом у серцi чудовим бринить.
Пробачте, брати, що не так я люблю
Усiх вас, як Друга, що є надi мною,
За те, що з Ним бiльше, частiше дiлю
I радiсть, i горе в життєвiм двобою.
Пробач менi, Боже, що Ти не завжди
В життєвiй дорозi моя є потреба,
Що в щастя хвилини, в хвилини бiди
Тебе я не вмiю любити, як треба.
Екологія душі
На помiч природi!
Земля наша гине!
Вже дихати важко, кругом все димить.
Отруєнi рiки, озернi глибини,
З кислотними хмарами вiтер летить.
На вищому рiвнi збирають наради,
Шукають шляхи, як планету спасти.
А технiка ставить все новi шаради,
Й пiдкорений атом лиш сiє хрести.
По радiо, в пресi кричать-закликають
Природу спасти i вiдвести бiду...
Ось тiльки чомусь усе бiльш забувають
Сердець екологiю, душ чистоту.
Кругом в атмосферi грiха та неправди
Затруєне людство. Природа душi
В смертельному стані без Божої правди
Зiв’яла i зблiдла в могильнiй тишi.
Спасайте людину!
Духовний Чорнобиль
Грiха iзотопи вже сiє в серцях.
Як часто бувають намарними спроби
Знайти порятунок i правильний шлях.
Спасайте планету вiд диму невiр’я —
Духовного кисню шукають серця.
За хмари зайшло вiфлiємське сузiр’я,
I людство без напрямку йде до кiнця.
Вкажiть їм шляхи, де джерела духовнi
Для спрагнених воду прозору дають.
Це пахощi миру, святi й невимовнi,
Здоров’я i силу по свiтi несуть.
На помiч людинi!
Земля наша гине!
На кожному кроцi неправда гнiтить.
Отруєнi душi i серця глибини,
I людство без Бога у вiчнiсть летить.
* * *
Хто любить очi чорнi,
Хто голубi, як небо чисте.
А хто великi, сiрi,
Хто просто променистi...
Менi ж нема рiзницi:
Блакитнi а чи карi...
Великi чи малi...
Лиш не люблю, як очi злi.
Вірю в безсмертя
Вiрю в безсмертя душi,
В щастя iз Богом й розплату.
В клопотах буднiв чи просто в тишi
Вiчностi бачу прикмети.
В працi щоденнiй iз потом солоним
Гаситься вогник життя.
В п’янцi, в розпустi, в глухiм беззаконнi
Люди живуть без надiй в майбуття.
«Що там, за смертю?» — не модною стала
Тема про вiчнiсть, про ад чи про рай.
«Вiрять у Бога лиш люди вiдсталi,
Зараз наука веде в свiтлий край».
Тiльки чому ж так багато вiдчаю,
Стiльки тривог, самогубств i шукань?
Стiльки жорстокостi, злоби без краю,
Зраджених мрiй i пустих поривань?
Нi, не приносить спокою людинi
Модна iндустрiя втiх та розваг.
Тiсно душi, i забуте сумлiння
Часто розбуджує внутрiшнiй страх.
Душу тривожить одвiчне питання
Iстини, смислу i цiлi буття.
Але, на жаль, всi столiтнi шукання
Так i чекають свого вiдкриття.
Душi в безсмертя, до вiчностi рвуться,
В спокiй небесний, в обiйми Творця.
Бiдна людино! Коли вже проснеться
В серцi твоєму життя без кiнця?
Чи розгориться в душi неспокiйнiй
Вогник далекий едемських надiй?
Втрачене щастя, безсмертя i вiчнiсть
Знайдуть притулок в особi твоїй?..
Дякую, Боже, що розумом свiтлим
Вiчнiсть я бачу, немов наяву.
Вiрю в безсмертя серцем я чистим,
Вiрю, а значить — живу.
* * *
Дозволь iти до Тебе, Боже,
Вiтри жахливо так ревуть.
Ось хвилi пiняться вороже —
Дай вiри йти i не тонуть.
Дозволь iз човна вийти смiло
I, як Петро, вiдчути твердь,
Щоб не спiткнутися невмiло
Об моря сизу круговерть.
До Тебе йти, лише до Тебе
Наперекiр стихiям зла,
Де все змiшалось: море й небо,
I де не глянь, — лиш сiра мла.
Я зможу йти по хвилях моря —
Твої ж бо руки проведуть,
Iти по водах зла i горя,
Серед грiха, та не тонуть!
Самотність
Робiнзони двадцятого вiку...
В мiжнародних стосунках — прогрес.
А душа... А душа, як калiка,
В одинокостi плаче
й чекає чудес.
Ми за кiлька годин залiтаєм в Канаду,
До сусiда — iдемо роки.
Нас нiхто не хвилює, нiяка громада,
I нiкому, буває, подати руки.
У мiльйонних мiстах — одиноких мiльйони
Заховались в фортецях бетонних квартир.
I не можемо вийти з заклятої зони,
Мов веде нас слiпий поводир.
Не хвилюють проблеми сусiда чи брата.
А розмови?.. Лише — «Добрий день».
В неприступний плацдарм перетворено хати,
Навiть в сiм’ях не чути пiсень.
Одинокiсть. Страшна одинокiсть,
Як iржа, нашi душi з’їдає щомить.
I ростуть мiж людьми егоїзм та жорстокiсть,
I залишенiсть болем у серцi щемить.
Робiнзони... Робiнзони повсюди,
Як на островi, в колi тривог.
I проходять повз нас одинокiї люди.
Залишенi люди.
Бо — залишений Бог...
Ностальгія
В часи розлуки iз землею,
Де народився ти i зрiс,
Не раз доводиться душею
Томитись мало не до слiз.
I хата рiдна часто сниться,
Щораз в уявi постава.
Знайома батькiвська криниця
Дорожче золота бува.
Але хiба зрiвняєш тугу
За тим куточком дорогим,
Коли згадаєш землю другу,
Що свiтить сяйвом неземним?
Свята країно, земле мила!
Небесний край моїх надiй.
За тебе я готовий смiло
Вiддати край отцiвський мiй.
Душа без тебе — мов камiнна,
Немов у спеку без води.
I де б не був я, неодмiнно
Мої думки летять туди,
Туди, де зорянi оселi
Мене чекають стiльки лiт.
Де вiчнiсть владно та врочисто
Земний зупинить мiй полiт.
I я без жалю та вагання
Залишу рiднiй край i дiм.
А поки лиш одне чекання
Керує всiм життям моїм.
Ти прийдеш
Ти прийдеш без шелесту i стуку,
З нiжним дотиком руки.
Враз забуду бiль терпкий розлуки
I забуду чорнiї думки.
Рани ти прийдеш, залiкувати,
Щоб сердечний бiль мiй вгамувать.
I щоб серцем мiг вiдпочивати,
Твiй небесний поклик вiдчувать.
Ти прийдеш, як нiжнiсть i утiха,
I хоча того не вартий я,
Все простиш i скажеш менi тихо:
«I за тебе кров лилась Моя...»
Молитовники
(Тюремним мiсiонерам 30-60 рокiв
присвячується)
Вони молились. Гаряче та слiзно.
В лiсоповалах, в вiхолу й мороз.
Шумiли сосни болiсно та грiзно.
А ворог святкував апофеоз.
Вони молились. Часом не хватало
Терпiння й сил молитися і ждать.
Надiя часто серце залишала
I груди тисло: «Скiльки ще страждать?».
Вони молились. За майбутнє Церкви,
За рiдний край, що Бога залишив.
Вони молились, аж колiна терпли,
Щоб їх посiв Господь благословив.
Вони молились, щоб сьогоднi дiти
Христових табiрних бiйцiв
Пiшли у тюрми — тiльки не сидiти,
А щоб серед убивць знайти братiв.
Вони молились. Щоби там, за дротом,
Новина добра пагони дала.
Щоби серед пропащого народу
Христова церква дiяла й жила.
Вони молились. Просто i невмiло.
Не слухались обпаленнi вуста...
А там, вгорi, над соснами сiяли
Небеснi очi Пастиря — Христа.
Плач душі
Душа моя обпалена,
I як ти ще жива?
Лiна Костенко
Як лишаюся сам
наодинцi з думками,
В менi плаче душа... Аж ридає вона...
Iз буденних рутин
росяними стежками
Так побiг би кудись... А куди? Якби ж знав...
Я втiкаю вiд себе.
I вiд тих нескiнченних
Та марнотних проблем, що тримають мене.
А душа прагне в небо!
Та в турботах щоденних
Не так просто знайти почуття неземне.
I так хочеться тишi.
I пiднятись над свiтом,
Щоб ридала душа вiд святих поривань.
Щоби зорi — яснiшi.
Щоб земля — бiлим цвiтом.
Й не змiлiли джерела вiд хтивих бажань.
I щоб грунт зачерствiлий
Враз дощi напоїли,
I щоб пагони миру зросли у тишi.
Щоби просто, невмiло,
У сльозах, у безсиллi
Полилася молитва, як жертва душi...
Втілення
Величний, святий, неосяжний,
Надзоряних сфер Володар,
В могутнiй субстанцiї Слова
Всього свiту Творець i основа
Прийшов до овечих кошар.
Далекий i близький,
Слабкий та могутнiй,
На сiнi Син Божий лежить.
Щоб там, на Голгофi,
Для мене, для тебе
В блакитнеє небо
Дорогу спасiння вiдкрить.
Ласкавий i добрий,
Для хворих утiха,
По грiшнiй землi Вiн пройде.
I злодiя-митника,
Грiшницю жiнку,
Для вiчних осель вiднайде.
Пастух i мудрець,
I багатий, i бiдний
До свiтла живого iдуть.
Бо лиш з Вiфлеєма,
З нового Едему
Для спрагнених рiки течуть.
Подяка
За спокiй у серцi, за радiсть спасiння,
За мир i блаженство в Iсусi Христi,
За пахощi весен, за барви осiннi
Я Бога прославлю в моєму життi.
Душа моя спiває
З натхненням неземним.
Колiна я схиляю
В покорi перед Ним.
За мiсто чудове, що в небi чекає,
За сповнення Духом, за новi пiснi.
За Кров Заповiту, що з Богом єднає,
Що Вiн є зi мною, що Вiн є в менi.
Я славлю Творця, що назвав мене сином,
Що бачити можу землi я красу.
За щастя, за долю, за стежку єдину,
Що йде вiд Голгофи, — хвалiння несу.
I скiльки ще зможу в цiм свiтi прожити,
Мене Своїм словом Ти, Боже, веди.
Я буду спiвати, я буду хвалити,
Я буду з Тобою, Спаситель, завжди.
Душа моя спiває,
I серце не мовчить —
Хто Бога ще не знає,
До Нього поспiшiть.
Завіса
«...I завiса у храмi роздерлася надвоє — від верху аж додолу...»
Матвiя 27:51
Спотикаючись, йшли iз раю,
Вже без слiз, у тупому безсиллi.
Їх чекають роки вiдчаю
I кривавiї рани — в душi й на тiлi.
А позаду Едем лишали
I палаючий меч Господнiй.
На минуле завiса впала,
Мов розверзлась страшна безодня.
I пiшли прабатьки по свiту,
Вiддаляючись далi вiд Бога.
Залишилась повiк закрита
У присутнiсть Творця дорога.
Але протягом сотень рокiв
Бог Свiй погляд на землю правив:
Говорили уста пророкiв
Про святi й досконалi справи.
Вiдкривався у храмi пишнiм
Серед тисячi жертв невинних.
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм,
Весь народ за свої провини.
Але все ж червонiла кровно
I колола гострiше списа,
Немов свiдок колюче й безмовно
Мiж людиною й Богом завiса.
Пломенiла, як символ втрати
Спiлкування з великим Богом.
I нiщо не могло з’єднати
Перекриту колись дорогу.
I висiла б вона довiку
Пiд суворим склепiнням храму.
Та здригнулась земля вiд крику:
«Вiдпусти, вiдпусти Вараву!»
...Над Голгофою нiч ридала,
Хижа тiнь вiд завiси гусла.
Там Любов на хрестi вмирала,
Оживляючи всохле русло.
Але з неба дивились очi
З тихим болем:
«Так треба, Сину».
Й тяжкий стогiн:
«Звершилось, Отче!»
Навпiл розiрвав тканину.
Простягнувши пробитi руки,
Перший крок Бог робив iз неба,
Щоб планету, зчорнiлу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.
I завiса в пилу лежала
Непотрiбною купою шмання...
А Отцiвська любов пiднiмала,
Як примирення, символ розп’яття.
Стрітення
Ішли роки. Сивіли тихо скроні,
А він терпляче зустрічі все ждав.
І ось — о, Боже! — в зморщені долоні
Він ніжно сина Божого узяв.
Старечі очі зблиснули сльозою,
І спокій дивний серце огорнув...
«Небесний Батьку, я перед Тобою
Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»
Я ждав так довго. Іноді ночами
Мені ця зустріч снилась, мов жива,
І ось тепер тремтячими руками
Беру спасіння... Сповнились слова...»
Замовк служитель. Згадував минуле.
Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.
Про Нього мріяв. Значить недаремно
Надію ніс усе своє життя.
У нас в житті є зустрічей багато.
Ми часто ждем ці радісні хвилини.
Та все ж найбільше, незабутнє свято —
Це зустріч Бога і людини.
Болить душа
«Болить душа,» — так часто кажуть люди.
Болить душа. . . I лiкiв тут нема.
Мабуть, хворiє вiд простуди,
Коли життя — заснiжена зима,
Коли мороз байдужостi, зневiри
Застудить нiжнi пагони добра,
Коли сплелося все у буднi сiрi
Й на серце тисне грiх, немов гора.
Болить душа. . . Напевне, хвора дуже,
Бо в нас вона — пiд пилом забуття.
Й стоїть душа, де вiтри вiють дужi
На перехрестях долi i життя.
Лiд егоїзму холодом стискає,
I душать душу власнi почуття.
Повiльно, мовчки, важко помирає,
I в нас нема до неї спiвчуття.
Болить вона. . . Не може не болiти —
Забутий Лiкар серця i душi.
Стежки до Бога втраченi, розбитi
Й давно лежать в пилу i споришi.
I все життя — служiння тiльки злому,
Де лиш неправда, ненависть, вiйна,
Там для душi тягар важкий i втома,
Тож не дивуйтесь, що болить вона.
* * *
Отари мирно спочивали,
Багаття блимало в степу,
Сріблясті зорі нахиляли
Голівки в темряву сліпу.
Ще цар Давид отак, напевно,
Свою отару мирно пас.
Століття злинули даремно —
Тут зупинивсь, здавалось, час.
Можливо, й досі в Палестині
Стада вартують пастухи.
Ті ж самі скелі брудно-сині,
Ті ж самі стоптані шляхи.
Але історія планети
Свій хід змінила ще тоді,
Коли отари спочивали
І пахли трави молоді.
Коли над сонними шляхами
Всесвітній подих зупинивсь,
І ангел в полі з пастухами
Враз сповістив: «Він народивсь!»
Здригнувся світ. А Палестина
Так і лишилась в самоті.
Ісус Христос — її дитина —
Розп’ятий нею на хресті.
Ні хори ангелів над нею,
Ні важкі кроки мудреців
Не розбудили в ній святої
Надії тисяч праотців.
Але ми дякуємо небу,
Що ця надміру довга ніч
Збудила в нас святу потребу
Зустрітись з Богом віч-на-віч.
І ми прийшли до ясел вбогих,
Як ті єврейські пастухи.
Бо лиш туди, в присутність Бога,
Ведуть життєвії шляхи.
Народження надії
Похмуре небо сумувало,
Сховалось сонце із жалю —
Адама й Єву виганяли
Назавжди з Божого раю.
Усе пропало — щастя, мрії,
Спокійне, радісне життя.
Нема рятунку чи надії,
Нема в Адама майбуття...
Хіба нема? Адаме грішний,
Бог є любов!
Настане час, в північній тиші
З тобою стрінеться Він знов.
Сріблястий місяць буде знову
Пливти у тиші міст і сіл,
На древню землю Віфлеєма
Зійде з небес Еммануїл.
Він зможе щастя повернути,
Сльозу утерти із очей
І від ворожої наруги
Спасти загублених людей.
Він зможе з рабства відкупити
Планету, зболену гріхом.
Щоб ти і я могли вдихнути
Свободу, втілену Христом.
І щоб зустріти знову Бога,
Щоб рай загублений знайти,
Потрібно всім у ясла вбогі
З простою вірою прийти.
* * *
Скажи мені слово утіхи й любові
І ніжно торкнися моєї душі.
Щоб знову дзвеніли прекрасні і нові
Мелодії неба в ранковій тиші.
Повій Твоїм Духом у змучене серце —
Втомилось воно у земній суєті.
Мов ніжне проміння, що кидає сонце,
Любов запали у моєму житті.
Дай сил розказати для цілого світу
Про хресний Твій подвиг любові й тепла.
Щоб грішні серця Твоя кров Заповіту
Звільнила від болю, неправди і зла.
Нехай же присутність Твоя зігріває,
Нехай в моїм серці лунають пісні.
І слава й подяка Тобі не змовкає,
Бо Ти є зі мною, бо Ти є в мені.
* * *
Утомлені ноги ішли манівцями,
Вбираючи пил палестинських доріг.
Бруківкою вулиць, піском та полями,
І люди спішили усюди до них.
Несли вони радість, спасіння та втіху,
Здоров’я для хворих і мир для сумних.
Ішли у палаци, під вбогії стріхи,
Звільняючи душі від болей земних.
Сьогодні ці ноги ідуть по дорогах
Двадцятого віку, криваві, в пилу.
Ідуть до людей, що забули про Бога,
Проходять по кожному місту й селу.
Мій друже, чи чуєш ці лагідні кроки,
Що хочуть для серця принести спокій?
Вони все ідуть крізь століття та роки
З новиною радості, волі й надій.
Сьогодні стежина у небо відкрита,
Бо ноги Ісуса ступали по ній.
Вони ж бо проклали для цілого світу
Дорогу до щастя і здійснення мрій.
Великодня молитва
До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просим в молитвах: зійди на наш край.
Прийди до сердець, що в тенетах розпуки,
Повій Святим Духом і щастя нам дай.
Як учням зневіреним, кожній людині
Новину чудову у дім принеси.
Дай віру, надію і в день воскресіння
Святі почуття у душі воскреси.
Дай зцілення хворим, розбитим — надію,
В камінних серцях спалахне хай вогонь,
Й небесне проміння нам душі зігріє
Теплом на Голгофі пробитих долонь.
Твоє Воскресіння і нашим хай буде,
Щоб жертвенна смерть не намарне була,
Щоб дихали легко та радісно груди
І спрагла земля від дощів ожила.
До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просимо щиро: зціли Ти наш край.
Уже над Вкраїною падають круки...
О, Боже, прости нам і щастя подай!
Квітневий цикл
„Показалися квітки на землі...”
Пісня над піснями 2:12
1. Ромашка
Вона біліла парусом маленьким
Край гуркоту і пилу автострад.
Як Попелюшка, вбога, що без неньки
Занедбана, в лахмітті, без принад.
Там кіптява чорнила жовті очі,
І бруд летів з-під шин на пелюстки.
І білизна тьмяніла, як до ночі
Згасає день.
...І падали зірки.
Стоїть ромашка: біла і не біла,
Скоріше сіра...
Де ж твоя краса?
Весільна сукня зплямлена, змарніла.
Ти ждеш чогось? Ти віриш в чудеса?
Стоїть і жде. Та раптом — стрепенулась:
Зчорніло небо в гуркоті грози.
Обличчя сіре ніжно посміхнулось.
...І падав дощ, як іскорки сльози.
Вставала квітка з бруду і пилюки —
Мов Попелюшка їхала на бал.
Тягнула вгору білі свої руки
Потокам щирим, дощику з-за хмар.
...Ростемо й ми, як квіти, при дорозі.
Сідає пил на душу й почуття.
Омитись би. На жаль, самі не в змозі.
І так у бруді губиться життя.
Але десь там, далеко за горами,
Гуркоче грім. І блискавки мигтять.
Вже скоро дощ, небесними сльозами
На землю злине Божа благодать.
Обмий лице, обмий кіптяву світу,
Очисть думки від бруду суєти.
Підстав лице дзвінким потокам літа —
Ти будеш знову сонячно цвісти!
І одяг той, що дав колись Месія,
Засяє знов оновленням душі.
Спасибі небу — є така надія...
Гуркоче грім...
І падають дощі...
2. Мати-й-мачуха
Де сонячні зайчики з неба упали
І цвітом жовтавим зросли повесні,
Квітневу траву ластовинням прибрали
Мати-й-мачухи квіти рясні.
Одну особливість підмітили люди
В маленьких провісниках сонця й весни —
Листочки м’які і тепленькі зісподу,
Й холодні із другої, бач, сторони.
Є люди з такими ж подібно листками —
З подвійними душами тихо живуть:
Ласкаві і теплі бувають часами,
Порою — лиш холод несуть.
В тих душах — багвиння. Там день — як сторіччя,
Там ницість і святість на диво сплелись.
І хто його зна, де то справжнє обличчя:
Мати-й-мачуха — як не дивись...
3. Виноградний цвіт
Чи бачили ви як цвіте виноград?
Миршавенький цвіт і не зовсім привітний.
Навколо буяє веселкою сад,
І тільки на лозах щось ледве помітне.
І швидко пролине цвітіння пора —
І так не порадує погляд буянням,
Та листям тріпоче назустріч вітрам
Й осіннім живе сподіванням.
Блідий, непримітний, він знає: пройдуть
Усі барви квітучого літа,
Й натруджені руки на лозах зберуть
Іскристії грона, заховані в вітах.
Проміння злотаве, багатство землі,
П’янкі аромати налитого дива,
Прикраса на лозах, краса на столі —
У них поєдналася щедрості злива.
Бідненький хоч цвіт, та багаті плоди:
За це він шанований нами.
...А дехто живе, аби тільки цвісти,
Забувши, що треба гордитись плодами.
Хоч грає веселкою сад навесні,
Лиш осінь поставить всі крапки.
Цвіте виноград і говорить мені:
«Для неба зібрав уже статки?
У Царство Небесне готовий ввійти?
Не з квітами, ні, а з плодами?
Чи може зманила земля суєти
Й життя відцвітає одними квітками?»
Цвіте виноград. Бур’яни теж цвітуть...
Та рано по квітах судити.
Бо все ж не для того рослини живуть.
І нам не для цвіту судилося жити.
* * *
Гроза гр-риміла.
Рвало чорні хмари.
Ревіло небо в сорок голосів.
А небокрай художника-нездари
Надірваним полотнищем висів.
Котились хмари ртутними валами,
Їх блискавиці різали навпіл.
Басистий регіт грому над хатами
Тремтів і рвався, кинутий на діл.
Кричало літо грізним стоголоссям,
І клапті неба падали як дим.
І зливи тонке чесане волосся
Куйовдив вітер подихом важким...
Кладовище
Похилений хрест, як підбите крило,
Скупа епітафія, прізвище й дати.
Холодний граніт і зів’яле зело,
І розпач із присмаком вічної втрати.
І спокій.
І тиша.
Палаючий клен,
Що листям багрянить стежину.
І сумно рябіє від доль та імен,
Смерть дихає холодно в спину.
Тут весен квітучих ніколи нема.
Одна лише осінь, одні листопади.
І спокій.
І тиша.
І сиза пітьма...
Упасти б на землю — й ридати.
І — «Вічная пам’ять»...
Та що з неї тим,
Для кого скінчилося літо.
Все наскрізь пропахло полином гірким,
І нам десь тут місце «забито».
Тут іноді згадують Боже ім’я:
«Хай царство небесне їм буде...»
Та тільки чому так ридає сім’я?
Чом розпач закрався у груди?
Не знайдене небо було за життя —
На цвинтарі годі й шукати.
Навіщо Ісусу могильне сміття —
Життя ж пожаліли віддати.
Хрустить під ногами не листя, а біль, —
І мрії сховала могила.
Зійшлися стежини життя звідусіль —
Скінчився політ, бо підрізані крила.
... За цвинтарем села розкинулись ген,
І ллється проміння в блакитну долину.
А тут — вічний спокій...
Всихаючий клен,
Що вже не багрянить стежину...
Марія біля гробу
Холодний камінь тиснув важко груди
І бовваніла скеля, як мара.
За що ж ви так, за що ж ви, черстві люди,
На смерть судили вашого Царя?
Куди піти? До мертвого в печеру?
Не чує Він з-за сірої стіни.
А Він дав мир, Він дав життя і віру,
Він спас мене від влади сатани.
Ішла Марія. Ранок витер сльози.
Ось вже могила. Спогади болять.
Стиснули серце вранішні морози.
...В могилі — пустка.
...Ангели стоять.
Схилилось небо, слухало новину.
Слова котились росами в траву.
«Христа немає!» — линуло в долину...
...Вставав Великдень, гонячи пітьму.
«Христа немає?» — билося у грудях.
«Він є... Живий! Я серцем чую це.
Нехай мене зневірену осудить
Його святе скривавлене лице».
Побігла жінка. Камінь ранив ноги.
Святковим дзвоном серце калата.
«Воскрес Учитель!» — зойкнула з порога
Змертвілим учням вмерлого Христа.
«Ісус живий!» — все місто гомоніло.
«Життя воскресло», — плакали сліпці.
І не шукала вже Його Марія,
І не втирала сліз на всміхненім лиці...
|
