Життя з Ісусом
Вогники надії, Наталія Марценюк
Квітка любові, Лідія Вудвуд
Душа, Лідія Вудвуд
"Бог є любов. Це — правда", Юлія Тонего
"У нас з тобою є дві дороги", Юлія Тонего
Ти не один, Юлія Тонего
"Іду з березами в сережках сонячних", Олеся Білоус
Кровоточива, Галина Манів
Я Твоя скрипка , Лідія Вудвуд
Як довго Тебе я шукала, Лідія Вудвуд
Не сумуй, Олена Романішина
Бог нас кличе, Сергій Рачинець
Господь знайшов нас, Василь Мартинюк
Ти бачиш, Василь Мартинюк
Побачення, Лідія Меланіч
Печера серця, Лідія Меланіч
"Сиджу на згарищі надій і сподівань", Юрій Вавринюк
"Нікого я не тягну за собою", Василь Процюк
Письма найвища суть, Василь Процюк
Ліки від депресій, Василь Процюк
Дух Творця, Василь Процюк
Підкріплення, Василь Процюк
Храм, Ольга Міцевська
"Нестримно дні плинуть в роки", Ольга Міцевська
Мить каяття, Ольга Міцевська
"Від серця людини до Бога півкроку", Ольга Міцевська
Хай буде воля Твоя, Ольга Міцевська
"Мій родовід сягає в давнину", Володимир Сад
Самотність, Олександр Азовський
"Синь неба мій дім залила", Яків Бузинний
Поки не темно, Михайло Калюжний
Ціна щастя, Михайло Калюжний
Моє життя, Юрій Кирилюк
"Сяє сонце у небі яскраво", Василь Мартинюк
"Зіткав мене Всевишній чоловіком", Василь Мартинюк
"На перехресті доль" , Ольга Міцевська
Коли Господь торкається душі, Юрій Монда
Протистояння, Юрій Монда
Хрещення вогнем, Юрій Монда
"Прости, мій Боже", Юрій Монда
Благая вість, Юрій Монда
Зі мною, Боже будь, Михайло Михайлюк
Навіщо в квітні сніг?, Євген Поліщук
Я син Отця, Сергій Рачинець
"Благоговійно, вдячно, у сльозах", Ольга Чорномаз
Ти прийдеш, Юрій Вавринюк
"Утомлені ноги ішли манівцями", Юрій Вавринюк
"Що в імені мені Твоїм", Лариса Козинюк
"Твій погляд у небі пізнаю", Олена Романішина
Коли у серці буря, Олена Романішина
Вогники надії
Гіркий терзає душу дотик болю.
Хто втримає у серці крик розпуки?
Можливо, я сама руйную долю
І марно до висот здіймаю руки.
Хто відповість на всі мої питання,
Що день і ніч хвилюють кров’ю душу?
Коли скінчиться кам’яне ридання,
Плоди якого визбирати мушу?
Я не зберу, безсила, їх багато,
Заполонили серце, мозок, тіло,
Та вірю щиро і надіюсь свято,
Що те, чого я палко так хотіла
Колись здійсниться. І залишать круки
Мій світ, мою планету одиноку,
Розтане миттю твердий лід розпуки
І я побачу знов ріку глибоку,
На дні якої мої світлі мрії
Знайшли собі притулок серед казки,
А поряд з ними вогники надії,
Що Божої чекають ласки.
Лише Твоєї, Боже! Це спасіння!
Твоєї допомоги я благаю,
І знаю: мертве оживе коріння,
Життя якого вже давно чекаю.
Безцінний дар, що небо посилає,
Так легко загубити у дорозі…
А чи тоді хтось знову відшукає
Рятунок, що знайшов колись у Бозі.
Наталія Марценюк
Квітка любові
У серці розцвіла чудова ніжна квітка.
Її не заховаєш – видно всім,
Мов сонце, усміхається привітно,
Незвично у холоднім світі цім.
Палючий промінь квітку не обпалить,
І не остудить холод пелюсток,
І злі вітри це диво не зів’ялять,
Не обірвуть, немов сухий листок.
Бо проросла з небесного насіння,
Їй благодать небесна сил дала.
Тече вода і живить їй коріння
З Голгофського святого джерела.
Лідія Вудвуд
Душа
Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоти її ніколи не порушить
Подих вітру, мрійний і крилатий.
Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.
Раптом — промінець ясний із неба
зазирнув крізь занавіски сині,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталося ураз в хатині.
Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Навіть двері радо заскрипіли.
Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.
Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.
Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона у пресвятій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.
Лідія Вудвуд
* * *
Бог є любов. Це — правда. Ви не вірите?
Погляньте: Він в серця до вас прийшов.
І в світі зла, великому і сірому,
Він саме вас чомусь в цей день знайшов.
Він саме вам дарує шлях до вічності,
Це світле небо й дім Свого Отця.
Не бійтесь потонути в морі ніжності
Й отримати із рук Його вінця.
Не проганяйте цю любов на вулицю.
Не проганяйте… Знаєте, Вона
Довірливо до ваших душ так тулиться
Не треба, щоб була вона одна.
Прийміть цей подарунок світла й радості.
Бог любить вас, бо Він за вас помер.
Повірте, як це добре жити в святості
І не колись, не десь, а тут, тепер.
Підіть за Ним, і ви не пожалкуєте.
Підіть… Навіщо вам ця марнота?
З Ісусом дім новий в душі збудуєте,
Там буде спокій, мир і доброта.
Підіть за Ним… Ви чуєте, як кличе Він?
Ви чуєте — душа ваша жива!
Зробіть лиш крок… Несмілий… Тільки крок… Один…
А далі стежка буде вже нова.
Юлія Тонего
* * *
У нас з тобою є дві дороги,
Нам вибирати, якою йти.
Моя тепер вже йде до Бога.
А та куди, по якій ідеш ти?
Моя душа має білі крила
І в небо лине, неначе птах…
Чому твоя, ти скажи, безсила
І перед небом у неї страх?
В моїх очах нове світло сяє,
Новим світанком життя бринить…
Чому ж в твоїх швидко день згасає
І лиш промінчиком ще болить?
Ми такі схожі… І дуже різні.
Ми були рідні, та розійшлись.
Тепер в небесну я йду Вітчизну,
А ти туди ж, куди йшов колись.
Спинись, прошу я, хоч на хвилину
Й поклич до Бога… Поклич! Поклич!
Як хочеш, разом до Нього злинем,
Ще поки ти не згубився в ніч.
Ще поки ти не згубивсь в нікуди,
Ще поки подих в вустах тремтить
І плаче серце тужливо в грудях…
Ще поки є ця у тебе мить!
Спинись, прошу я. Не йди байдуже,
Душі без сонця не залишай.
Ісус Христос тебе любить дуже —
Запам’ятай це, запам’ятай!
Юлія Тонего
Ти не один
В осінню сповідь ідеш ти з Богом,
В осіннім смутку ти не один.
В заграву листя укинь тривоги,
Не пий так спрагло життя полин.
Поглянь у синю прозорість неба,
В безмовний поклик його глибин…
Земним жалем відболіти треба,
Та навіть в цьому ти не один.
Ти не один вже, як плаче вітер
І губить кроки у плині днів,
Ті дні вміщають лиш кілька літер,
А вічність має багато слів.
А вічність кличе осіннім ранком,
Пливе на хвилях пташиних крил.
А вічність в серці твоїм — світанком…
Ти не один, коли навіть без сил.
Ось чуєш: осінь журним зітханням
В долонях листя щораз тремтить
І завмирає щемким чеканням —
Ти не один в цю осінню мить.
Осіння мить у твоїй дорозі —
Це тільки подих в тому житті,
Яке ти маєш тепер у Бозі.
Ти не один навіть на самоті.
Юлія Тонего
* * *
Іду з березами в сережках сонячних,
Збираю верес у дощах,
Іду за квітами, а серцю боляче,
Але й спокійно — це життя.
Шукаю ніжності. І серце світиться,
Берези хиляться під вітру спів —
Це щастя сонячне. Мені не віриться:
Хто серце стомлене теплом зігрів?
Віршами тихими, стежками ранніми
Біжить любов моя, любов моя –
Це щастя сонячне, нехай і зранене,
Несе до вічності моє життя.
Олеся Білоус
Кровоточива
Кровоточить душа стільки зим, стільки літ,
роздала лікарям всі набутки.
Я зібрала надію й пішла тобі вслід
крізь туман недовіри і смутку.
Йшла спочатку поволі, а далі бігом,
вже не знаючи стриму, ні міри,
щоб торкнутися нишком хітона Твого
у гарячому поштовху віри.
О Твій лагідний погляд, Твій погляд святий —
що від нього я можу втаїти?
Відкриваюсь любові, пізнавши, що Ти,
тільки Ти мене можеш любити.
Галина Манів
Я Твоя скрипка
Немов забута скрипка голосна,
Що у футлярі в темряві лежала,
І мовчки сумувала там сама,
З надією на скрипаля чекала, —
Так я чекала, доки прийде час —
І ніжно серце хтось моє відкриє,
Воно, як птаха, стрепенеться враз,
І оживе заснула в нім надія.
Та несподівано прийшов, Ісусе, Ти,
Торкнувся струн забутих, що мовчали,
Моє любов’ю серце освітив —
І раптом струни серця зазвучали.
Твоя я скрипка, ніжний Ти скрипаль,
Бери мене, Ісусе, в добрі руки,
Нехай відійде вся земна печаль,
З Тобою хай не буде вже розлуки.
О, грай, о, грай, хай струни не мовчать,
Нехай вони всім людям сповіщають,
Що лиш тоді серця їх зазвучать,
Коли любов небесна їх осяє,
Бо вічність лиш вона дарує всім,
Нікого одиноким не лишає.
Хто серцем віднайшов її своїм –
То вже мелодія ніколи не змовкає.
Лідія Вудвуд
Як довго Тебе я шукала
Як довго Тебе я шукала,
Як довго до Тебе я йшла,
Пісні свої іншим співала,
Любов свою іншим несла.
Чекав Ти на мене терпляче,
Ніколи Ти не докоряв,
Ти бачив: душа моя плаче, —
Зі мною Ти разом страждав.
Коли моє серце боліло,
Розбившись об кригу сердець,
Його лікував щиро й сили
Мені додавав мій Отець.
Коли в темноті я блукала,
Верстала дороги сумні
І щастя в цім світі шукала, —
Зорею світив Ти мені.
Прости, мій Ісусе коханий.
Холоднеє серце моє.
Не знала я: скарб незрівнянний
Любов Твоя вічная є.
Вона мені в темряві — світло,
У спеку — живе джерело,
Вона — мов лілея розквітла
Там, де пустирище було.
Не зможе любові купити
Ніхто за багатства земні,
Та крові ціну заплатив Ти,
Щоб вічність придбати мені.
Лідія Вудвуд
Не сумуй
Не сумуй, що не збулася мрія,
Не лякайся вітру, що повіяв,
Не спіши лишати в безнадії
Човен свій.
Розпач і тривогу зрозуміє,
В тіні крил Своїх тебе укриє,
В час недолі втішить і зігріє
Пастир твій.
Хай життєві бурі не тривожать,
Ти з Христом у битві переможеш
І ніхто зашкодити не зможе,
Тож пливи!
Ти — перлина у долоні Божій,
Будь на Нього, мов краплина, схожим,
На землі ти тільки перехожий,
З Ним живи!
Твердо стій, хай вітер не зламає,
Будь міцним, Господь тебе тримає,
Бачиш пристань — там тебе чекає
Батько твій.
Він з любов’ю руки простягає,
Ніжно так до серця промовляє:
— Як давно тебе Я виглядаю,
Сину Мій!
Олена Романішина
Бог нас кличе
Бог нас кличе. Хто цього не чує —
Той блукає в темряві щоденно.
Люди добрі, в час благословенний
Хай же буде серце ваше чулим.
Тож прийдіть до Нього і вклоніться,
Припадіть в молитві на коліна.
Тлінні — ви, але душа нетлінна —
Радістю наповниться по вінця.
Голос Бога — він не затихає.
Покладатись треба не на долю.
Підкорись всеціло вищій волі —
Тому, Хто любов’ю нас єднає.
Ти забудь життя своє вчорашнє,
В ньому безліч суєти і бруду.
Що там недруги і пересуди? —
Не вони з тобою будуть завше.
Дасть Господь усе нове для тебе —
Там, на небі, де весна і Вічність,
Де так просто все і так незвично,
І душа окрилена, як лебідь.
Тож озвись на голос той небесний —
Треба часом нині дорожити.
Не почути Правди — то й не жити,
Для безсмертя з Богом — не воскреснеш.
Сергій Рачинець
Господь знайшов нас
Господь знайшов нас в темряві гріха,
В рові жадань тілесних і надмірних,
В рові страждань знайшов нас, непокірних,
Коли душа була іще глуха.
Глуха, як ніч, до Божих слів, до сліз,
Що проливали близькі і далекі.
Шукали в світі ми і миру, і безпеки,
А потрапляли в бруд його і слиз.
А серце прагло. Спрага ж серця та,
Яку тамують лиш річки Господні...
Подяка, Христе, що Твоя рука
Дала напитись й витягла з безодні!
Не спочиваємо, хоч й врятувались ми;
Диявол ходить, наче лев жорстокий,
До крові жадібний хитрун багатоокий,
За Божими спасенними дітьми.
І жде хвилини, миті жде, аби
Стрибнуть на того, хто утратив пильність.
Він знівечить й потягне в іншу вічність,
Де в полум’ї жахнім його раби.
Ми на сторожі, ми у боротьбі,—
Ні, не з людьми, не з тілом і не з кров’ю,—
Господь сказав до них іти з любов’ю,—
Ми боремося з духами злоби,
Із піднебесними — з царями темноти,
З правителями світу беззаконня,
Яких чекає огняна безодня
У день Господній милості і мсти.
Вони лютують, бо близький той час,
Коли на землю ступлять Божі ноги.
О, як потрібно сил для перемоги
Для немічних і для тривожних нас.
А в кого сила? В Господа вона,
В Творця небес, землі й мене з тобою.
Він зміцнить дух наш сильною рукою
І кожному відваги дасть сповна.
Він наша міць і радості вінець,
І прапор наш в часи земного ходу.
Він милість ллє на голови народу,
Що не жаліє в боротьбі сердець.
На вівтар Божий положімо їх,
Офірувавши Господу навіки, —
І Він подасть на наші рани ліки
І берегтиме від усяких лих.
Зміцняймось Господом, зміцняймось Ним, брати,
Щоб не тремтіли душі і коліна,
Щоб ідучи в ім’я величне Сина,
Змогли усю злобу перемогти.
Зміцняймося могуттям сил Христа,
Яких у Нього безмір неосяжний.
Бо кожен з нас і сильний, і відважний,
Коли в душі Його любов свята.
Візьмімо Божу зброю в повноті,
Щоб в день лихий змогли вчинити опір,
Щоб виконали все — і жоден докір
Не був почутий нами у житті.
Вдягнімо праведність! Вона — немов броня.
А правда треба нам підперезатись,
І взуймось у готовність мир звіщати,
Щоб встояти того страшного дня.
А понад все візьмімо віри щит
Спиняти стріли сатани огненні,
Щоб не поранили — і щоб жалі щоденні
Нам не затьмарювали ясний світ.
Шолом спасіння треба нам, брати,
Й меча духовного, яким є Слово Боже,—
І військо буде здолане вороже,
І армія загине темноти.
Зміцняймось Господом, зміцняймось кожну мить,
Бо в Господа Христа, в Еммануїла
Небесна благодать й безмежна сила,—
І хто її зодягне — буде жить.
Василь Мартинюк
Ти бачиш...
Ти бачиш: скрізь жорстокості пітьма,
Вбивають на війні, вбивають там, де мирно.
Ти бачиш: блудять, п’ють, що радості нема
У тих, що гинуть вперто і покірно.
Шукають насолод за будь-яку ціну
І стануть ради них на злочину дорогу,
І думають собі, що всю свою вину
Складуть на плечі ближньому чи Богу.
О, ти уже пізнав, що світ увесь у злі.
Він тоне у гріху, неначе у болоті.
І що за все, за все, на цій гіркій землі
Чекають люд суди невідворотні.
І кожен стане перед Ним, Святим,
Дасть відповідь і за слова, й за вчинки.
І буде дуже боляче отим,
Хто зневажав Його й не мав зупинки.
І буде дуже радісно тому,
Хто з вдячністю прийняв Господню милість,
Бо Сам Господь наш лагідний йому
Подасть вінець життя за чистоту і вірність.
Господня милість смутку не несе,
Народжується в ній подячна пісня серця,—
Й хвалити будеш Бога над усе
За дар життя, що щедро подається.
О брате мій, пізнай любов Христа!
На тебе Він її щодня зливає.
У Ньому святість, в Ньому чистота
Чого у світі цім немає.
Він друзів дасть нових, дасть почуттів нових,
Дасть щирих молитов і сліз благоговіння,
Й подяку Богу принесеш за всіх,
За все, за все, а надто за спасіння.
Василь Мартинюк
Побачення
Ти призначив побачення
На перехресті віків.
Тиховоддя любові —
В розбитому серці Голгофи.
Надміром сплачено
Ціну за смертність гріхів.
Краплями крові
Плаче розіп’яте Слово.
Помираю без Істини.
Битва з собою — пуста…
Світові катастрофи
Не мають жодного значення…
Падають іскрами
Сльози на руки Христа.
В сутність Голгофи
Я іду на побачення.
Лідія Меланіч
Печера серця
Печера тьмяно бавиться з вогнем:
Дихне теплом, то холодом повіє…
І від незвички страх ляга на вії
Перед розмовою віч-на-віч з Вічним Днем.
Багаття хрускіт шишок доїда,
Потріскує так тихо-тихо хвоя.
Захоплена в полон змаганням-грою,
Душа, як мак осінній, відцвіта…
Лишився вуглик. Чи лизне вогонь
Іще хоч раз оцей сумний прихисток?
Щоб серце розсміялось чисто-чисто…
Та хтось сичить-шепоче: «Охолонь!»
Перед розмовою віч-на-віч з Вічним Днем
Візьму іскринку — часточку святого —
І принесу перед обличчя Бога,
Щоб знову розгорітися вогнем.
Лідія Меланіч
* * *
Сиджу на згарищі надій і сподівань,
Згрібаю попіл в спечені долоні.
Душа горить від болю та зітхань
І втрата б’є приречено у скроні.
Як власну долю, пил переберу —
Згоріло все: майбутнє і минуле.
Я висох весь, став схожий на мару,
А почуття безпомічно заснули.
Тече крізь пальці попіл, як вода,
Пересіваю спогади-жарини.
Лише сльоза, мов бідна сирота,
Упала в землю з щирістю дитини.
І згарище змочила, і на нім
Зламала ґрунт безсилля та розпуки.
І диво сталось — з пилу безнадій
Пробився пагін. Листя, наче руки,
Долонями торкнулося лиця.
І попелище втішилось весною.
І теплий погляд доброго Отця
Зорів, як небо чисте наді мною.
Навкруг життя буяло і цвіло
Над тим, що хвилю ще було золою.
І попелище буйно проросло
Насінням віри, мужності й спокою.
В огні булат гартують для звитяг,
Дуби у бурях зміцнюють коріння.
Моя ж душа мужніє на вітрах,
Й весна зростає в протягах осінніх.
А небо втрати рясно поверне
Зростанням віри, мудрості і сили.
Нехай згорить все грішне і земне,
Нехай вітри наповнюють вітрила.
Розвію попіл розпачу й жалю —
Нехай він стане добривом для віри.
А сльози втрат у вдячність переллю,
Яку Господь дарує нам без міри.
Юрій Вавринюк
* * *
Нікого я не тягну за собою,
Іду один, приборкуючи плоть.
Благословляю, люди, вас любов’ю,
Яку нам заповів Ісус Господь.
Благословляю бідних і багатих,
Усіх смиренних мешканців землі
На те, щоб Слово шанували свято,
Щоб прозрівали праведники землі.
Та сіяли добро по всьому світу.
Хай би воно у душах проросло,
Щоб всі рядки Нового Заповіту
Заголосило місто і село.
Виконуймо Господнє повеління,
Яке нам дарували Небеса.
Згромаджуймо розкидане каміння,
І вкриє землю вранішня роса.
І заспіває пташечка над садом
Найвеселіших, радісних пісень,
І зарясніє пустка виноградом
Та хлібом, що на кожен Божий день.
Нікого я не тягну за собою
Лише знайомлю з Тим, за Ким пішов.
І вже стаю потрохи сам собою,
Бо милість Божу в серці віднайшов.
Василь Процюк
Письма найвища суть
«Ідіть за мною — Я зроблю вас ловцями людей». Мт. 4:19
Якщо твої поезії, поете,
Ще досі людям світла не несуть.
Даремно пишеш всі свої сонети.
Бо лиш воно письма найвища суть.
Всією колоритністю метафор
І пафосом для красного письма
Не зрушить серця читача їх автор,
Якщо в них іскри Божої нема.
А будуть вірші сяяти, мов зорі,
Чи хоч бодай, як крихітна свіча,
Тоді зайдуть і витягнуть із моря,
Й до Слова допровадять слухача.
Василь Процюк
Ліки від депресії
В кінці весни і на початку літа
Співають невгамовні солов’ї
І хоч чужа музична їм освіта,
Вони найкращі співаки землі.
Не кожен чує ту прекрасну пісню,
Яку ніхто не виклика на «біс».
Згадайте про любов свою, колишню,
І помандруйте в гай чи в зелен ліс.
І серцю вже не дасть вона черствіти.
Лиш причастіться тих пташиних мов,
Щоб по дитячому вам знов радіти,
І вірити й любити знов і знов.
А не зворушить серця пісня гаю,
То Біблія вам душі просвітлить.
Я всіх людей до Бога закликаю,
А Він лікує, що в кого болить.
Дає пориви до життя нового
Де все співає і радіє все.
Він вже торкнувся серця не одного
То й вам бажання жити принесе.
Василь Процюк
Дух Творця
Вона лише приємно посміхалась,
Немов Джоконда славного митця.
Художник образ створював помалу,
Не зводивши очей з її лиця.
Спостерігав за ними й той, хто пише,
Хто внутрішню змальовує красу.
І дарував присутнім власні вірші,
Що свого часу дав йому Ісус.
І красивішим світ ставав довкола
Від щирих слів і рухів олівця.
Була в тих рухах Леонардо школа,
В тих віршах був присутній Дух Творця.
Василь Процюк
Підкріплення
Повір у Бога, друже милий,
Його всім серцем полюби.
Він дасть тобі Своєї сили,
І прагнення до боротьби.
За правду, мир, любов і спокій,
За все прекрасне і святе,
Живе, духовне і високе,
Шляхетне, чисте і просте.
І хай дитинства друг сміється,
Чи нерозумний рідний брат.
Ти всім роби добро, й вернеться
Воно до тебе у стократ.
Люби братів, сестер убогих,
І найлютіших ворогів.
Це — найцінніший дар від Бога.
Це — море ніжних, теплих слів.
І навіть як любов остигне
У багатьох братів святих,
Ти увійди до комірчини
І щиро помолись за них.
Василь Процюк
Храм
…Ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває.
1 Кор. 3:16
У серці зводить Бог
Святий величний храм.
Прихисток від тривог
Душа знаходить там.
В нім вічна таїна
Пречистих одкровень
Й оселя неземна,
Де Божий Дух живе.
Торговців геть жену,
Нема їм місця там.
Вже сплачено ціну
За дух мій – кров Христа.
Не розміняюсь – ні! –
На дріб’язок гріха,
Щоб Божий Дух в мені
Ніколи не cтихав.
В святе святих несу
Хваління фіміам –
В моїй душі Ісус
Споруджує Свій Храм.
Ольга Міцевська
* * *
Нестримно дні плинуть в роки
У клопотах, планах і мріях…
Без Бога міцної руки
Прожити ми їх не зумієм.
Здається, продумав усе
І крок передбачений кожен.
Дозволь, хай в щоденник внесе
Свої корективи Дух Божий.
Й дарма, що сльоза на очах
Чи серце стиснулось від болю,
Аби лиш – слова на устах:
«Хай буде Твоя, Боже, воля!»
Ольга Міцевська
Мить каяття
Спинися мить! Народжується диво.
Бентежно серце у сльозах бринить,
Завіса впала із очей журливих.
Спинися, мить.
У сповитку Христової любові
Будуються до вічності мости —
Молитви несміливе перше слово:
«Господь, прости...»
«Прости, Господь!» — і у святих висотах
Цей тихий поклик торжеством звучить.
Радіють ангели, бо це достоту
Щаслива мить.
Співає небо. Ну хіба не диво:
Свій сенс знайшло іще одне життя.
І, може, вперше глянуло щасливо
У майбуття.
Ольга Міцевська
* * *
Від серця людини до Бога півкроку,
Півпомаху крил у польоті високім,
Рішучого, сильного, а чи недужого,
Та не байдужого.
Від болю людського до неба – півслова
Щирого — тихого чи гомінкого,
Слова благального, гнівного, впертого,
Але відвертого.
Півслова, півкроку, але не піввіри,
Хоч спотикаючись, та не в півсили
Шлях той пройти в півсльози довжиною,
Прірву здолати між Богом й собою
Півкроком, півсловом і повною вірою —
Молитвою щирою.
Ольга Міцевська
Хай буде воля Твоя!
Планую, мрію, сподіваюсь…
Та воля Твоя хай буде, о Господи!
Будую, плекаю, лелію…
Ти ж плавиш, карбуєш, обточуєш.
Я — боязко, невпевнено, бездумно іноді, невміло.
Ти — філігранно, витончено, бездоганно.
Горіти я хочу, та вмить попелію,
Бо й постала із праху за Словом Твоїм.
Ти ж — вогонь невгасимий.
І створив Ти мене не для попелу,
А для слави Своєї — вінцем сонцесяйним.
І я буду сіяти, бо Ти джерело мого світла,
Горітиму вічно для Тебе,
Бо Слово Твоє, наче вітер
Роздмухує іскри душі.
Надіятись буду, мріяти, сподіватись,
Плекати, леліяти, будувати,
Хоч боязко, невпевнено, невміло
Горіти, сяяти, пломеніти — повік.
Хай же буде воля Твоя, о Господи!
Ольга Міцевська
* * *
Мій родовід сягає в давнину.
Батьки, діди... А далі я гублюся,
Та я засвоїв істину одну:
Мій родовід — від Господа Ісуса.
Обранець я Отця споконвіків
У Сині Божому Єдинороднім.
З тих пір минули тисячі років —
Синівство ж я прийняв лише сьогодні.
Всиновлення моє прийшло в той час,
Коли у серці билась безнадія
І мій світильник ледве не погас, —
Тоді мене зустрів Ісус Месія.
Привітно, щиросердно запросив
Утомленого, бідного, слабого.
Його тепло мені давало сил —
І я із нетрів вийшов на дорогу.
Мені вручили дороге вбрання.
Старе я скинув і забув про втому.
Дорога вже пішла не навмання,
А до нового батьківського дому.
Я — син. Нащадок славного Царя.
Мені належить спадщина нетлінна.
В смиренні я прийду до вівтаря
І прихилю із вдячністю коліна.
Володимир Сад
Самотність
Страшно жити самим без Христа.
Що без Нього самотні варті?
Суєта. Темнота. Пустота.
Не втішають безбожні жарти.
Важко так без Христа одному.
Без Христа — як у клітці пташка.
Ворог робить з життя тюрму —
І сумує душа-бідолашка.
Конструюючи в мріях своїх
Із невір’я замки надхмарні,
Відчуваєш, що це все гріх,
Що без Нього зусилля марні.
Дуже тяжко вмирать без Христа,
Як минуло життя безшабашно.
Пекло. Демони. Темнота.
Помирати без Господа страшно!
Можна мати великі карби
І в житті влаштуватися добре,
Та у вічність без Бога йти —
Катастрофа, велике горе!
І на Божий останній суд
Гірше всього прийти одиноким.
Там і гори — о ні! — не спасуть,
Там невір’я вилізе боком.
Все в Христових руках лежить.
Поза Ним — і оманно, й фальшиво.
Можна якось без Нього жить,
Та спастись без Христа неможливо.
Олександр Азовський,
Переклад з російської Василя Мартинюка
* * *
Синь неба мій дім залила,
Наповнила серце блакить,
І буря життєвого зла
Навколо мене мовчить.
Почув я голос Христа
І двері свої відімкнув.
Від вдячності плакав я,
Що глибоко небо вдихнув.
«Ісусе, це Ти прийшов,
ввійди, прожени всяке зло».
Ввійшов — і Його любов
Осяяла все житло.
І з гостем моїм дорогим
Велика радість прийшла.
Душа не розлучиться з Ним,
Бо в Ньому спасіння знайшла.
Яків Бузинний,
Переклад з російської Василя Мартинюка
Поки не темно
Ми ще живі, та дні летять юрбою.
І кожен день останнім може стати.
Закінчаться рядки того сувою,
Якого хтось нам дав перечитати.
А що за ним? Ніхто із нас не знає.
Хто повернувся з-за воріт могили?
Там все майно вагу свою втрачає,
Безпомічні там розум наш і сили?
— Нудна ця тема і таки даремна,
Живи, радій допоки ще живеться, —
Так каже той, хто ходить там, де темно,
Хто злодієм на цій планеті зветься.
Та є Один! Один і всім відомий!
Він переміг і злодія, й могилу.
Поклич Його — і прийде Він до дому.
Де ти втрачаєш впевненість і силу.
А скільки вже Його ми зустрічали,
Коли безвихідь зазирала в очі.
Його втручання випадком ми звали,
Бо щось Його пізнати в нас не хоче.
Так, Він живий! А в нас закриті очі.
В нас вуха не відтулено до часу.
Ми до марноти дуже вже охочі,
Ми на спокусу аж занадто ласі.
Не дух, а плоть! А їй не вічно жити,
Вона гріхом свій шлях життя ввірвала,
Лише душа, якщо її не вбити,
Для вічності, як Божий дар, постала.
Хто береже дароване від Бога,
Бажання плоті той не потакає,
В небесний дім проклав свою дорогу
І перешкоди з Господом долає.
Не в темряві земного покривала,
В Господнім слові істина й дорога,
Аби душа в спокусах не блукала
До Отчого небесного порога.
Ніхто за нас земний шлях не здолає
І викупом спасіння не набуде!
Ми вільні в виборі! Це й ворог знає!
Тож знаймо й ми. Бо ми тому і люди.
Михайло Калюжний
Ціна щастя
Як визначити людське щастя?
Яку ціну за нього дати?
Я вам скажу: кому це вдасться,
Той і щасливий і багатий.
Це не вдоволені бажання
І не єднання в плоть єдину.
Це та любов, що без вагання
За нас лягла на хрестовину.
Це визначення в іншій сфері,
Вона Христа омита кров’ю.
Духовні відчінімо двері —
Вона постане нам любов’ю.
Любов не сердиться, не плаче,
Не бешкетує, не злословить,
Не рада з іншого невдачі,
Вона нікого не обмовить.
Любов образи не приймає,
Вона не заздрить ні хвилини,
Ніколи злого не бажає,
Покривши наші всі провини.
Вона — ціна людського щастя:
Люби людей — і будь щасливий!
Вона душі твоїй причастя.
Характер в неї не сварливий.
Хай зникне все, все проминеться,
Хай навіть слів в людей не стане,
Любов ніколи не минеться,
Вона не вмре, не перестане.
Плати любов’ю без додачі —
Й придбаєш повне людське щастя.
Бо тільки так, і не інакше,
Ціна ціною нам воздасться.
Михайло Калюжний
Моє життя
«Я прийшов для того, щоб мали життя і мали з подостатком » (Ів.10:10)
«Я путь і істина, і життя» (Ів.14:6).
Життя, чому ти так невчасно
Сльозами сохнеш на очах?..
А в небі сонце світить ясно
І стрімко лине вгору птах!
Душа —обпечена коханням.
Безслізний день, безсонна ніч.
І серце порване в бажаннях,
Яких здійснить в житті не зміг.
Де щастя, де ласкава доля —
Десь тут, и там у далині?..
Стискають груди, аж до болю,
Вірші мої, мої пісні...
А в грудях пломеніє рана —
Хто ж устромив у серце ніж?!
Навіщо у житті так рано
Пізнав я муку протиріч?!
Несила витерпіти муки
І пережить страждання всі,
Які трояндами розлуки
Розквітли рясно у житті.
...Згасало сонце, ніби свічка.
А сльози капали, як віск.
І заглядала в очі вічність,
Й життя згубило сенс та зміст...
... Й моя чомусь мовчала ліра.
І серце кров’ю облилось...
Та два мені життя без міри
Той з іменем — Ісус Христос.
Юрій Кирилюк
* * *
Сяє сонце у небі яскраво,
Пестить трави і землю гріє.
Тільки ти поглядаєш мляво
На усе, що навколо радіє.
І ніяк не здолаєш порога
Непорушного смутку свого.
Це душа твоя плаче, сумує
За присутністю Бога,
Це душа твоя плаче, сумує,
За обличчям Його.
Закликають простори і далі,
Ваблять гори і плеса чисті,
Ти не можеш лишити печалі,
В жоднім домі, в жодному місці.
Топчеш ти нескінчені дороги,
Ти не втішиш смутку свого.
Це душа твоя плаче, сумує
За присутністю Бога,
Це душа твоя плаче, сумує,
За обличчям Його.
Поринаєш в молитву несміло —
Й забуваєш про все на світі,
І небесне наповнює світло
Серце й очі твої сумовиті.
Знаєш ти, що в Христі допомога
Для розбитого серця твого.
І душа твоя плаче, радіє
Від присутності Бога,
І душа твоя плаче, радіє
Від обличчя Його.
Василь Мартинюк
* * *
Зіткав мене Всевишній чоловіком,
Дав плоть мужську і помисли мужські,
Щоб не відповідав відчайним криком
На проби претяжкі.
Щоб твердо йшов дорогою вузькою,
Долаючи десятки перешкод,
Щоб не спинявся ні перед горою,
Ні перед мочаром турбот.
Хоч будуть всі принижувати падко —
Не знищить гідності ані один.
Бо як забуть, що мій Творець — мій Батько,
Його ж я син!
Василь Мартинюк
* * *
На перехресті доль людських скалічених
Самотній свідок нищівних руїн —
Видзвонює бентежну думу вічності
Старезний дзвін.
Обпалений віками — але вистояв.
Поставлений звіщати — не вмовкав.
У непроглядній млі спасіння вісником
Для тисяч став...
На перехресті доль, гріхом скалічених,
Й ми стоїмо у цей непевний час.
І світ, що гине в мряці зла і відчаю,
Чекає нас.
Чекає Вістку про любов Ісусову...
Покликаний звіщати — не змовкай!
Немов відлуння дзвона сивоусого,
Свій клич здіймай!
Ольга Міцевська
Коли Господь торкається душі
Коли Господь торкається душі —
Тоді в життя приходить Боже диво:
Запеклий грішник — більше не грішить,
А бідний — відчуває, що щасливий.
Це дух людський, мов пташеня з яйця,
Яке долоні Божії зігріли,
Виходить в світ без краю і кінця,
Стає на крилах в дивній Божій силі.
Коли Господь торкається душі —
Для Істини їй Бог відкриє очі;
Стає бридким життя у довгій лжі,
Лукавий — вже лукавити не хоче.
В пустелі серця — родить виноград,
А в скелях звички — б’ють живі джерела,
Душа стає немов квітучий сад,
А все гріховне темряви — померло.
Коли Господь торкається душі —
Приходить голод на Господнє Слово,
І немовля наїстися спішить,
Коли воно — обмите і здорове.
Тоді Господь дає Своє знання,
І відкриває серцю невідоме,
Навчає бачить різні барви дня,
Не йти до зла, і не стоять у злому.
Приводить Він до поля Божих справ,
До радості у волі Божій жити:
До Істини, яку Дух Божий дав,
Що носить дивне ймення — Утішитель.
Коли Господь торкається душі —
Тебе торкнулась Всесвіту Величність.
І ти, людино, більше не лежи:
Для тебе двері відчинила Вічність.
Юрій Монда
Протистояння
Моєму серцю велено: — Іди!
Тебе хай в русі сонце відшукає!
І не бери ні хліба, ні води —
Все необхідне вже тебе чекає!
Іди тепер, хоч б і - босоніж:
Дорога довга, та не буде болю.
До чого ти прив’язаний — відріж,
Бо де мотузка — там не буде волі.
І не лякайся, що бракує сил
І до землі згинає тіло неміч:
Ти матимеш надійну пару крил,
І праведної сили дивну велич.
І буде спокій на твоїй душі,
І буде крок твій в радості і мирі.
Іди! Не стій, не спи, і не лежи —
І буде все із віри і у вірі.
Як це почув — піднявся і побіг!
Та голос інший зводити став ґрати:
«Ти ж весь в гріхах — від голови до ніг:
Хіба тобі це море благодаті?
Усе почуте — видумці рідня,
Таке старезне, тихе божевілля:
Бо бруд і блуд, підступність і брехня
Справляють вічне між людьми весілля.
Тут головне — як вправно граєш роль,
Що хочеш ти, які твої турботи:
Не ловиш ґав — і ти уже король!
А в королів розваги — це робота.
Поглянь кругом — цих королів полки!
І хоч би хтось посмертного лякався!
Бо всіх одні з’їдають черв’яки:
І хто ковтав, і хто лиш облизався.
Що є у долі — те не обмине.
Та ти не спи: бо що вхопив — те маєш.
Життя в людини все-таки одне:
Воно таке, яке ти вибираєш».
...Куди ж іти? Вперед чи навпаки?
Де Істина, а де її облуда?
Два напрямки — могутні два бики —
За руки тягнуть, розривають груди!
І поки серце не упало вниз —
Кричу в глибінь віків, землі і неба:
— Хто Господом ошуканий — озвись!
Від сотворіння світу — є хто-небудь?
Глухе мовчання від усіх кінців.
А у минуле не кричу, не кличу —
Не зажили ще на душі рубці,
І синяки ще не зійшли з обличчя.
Я йшов у радість, а знайшов біду.
За успіхом — прийшли борги, тривоги.
Я вибрав Божу віру. В ній — іду!
Бо там Господь. І там Його дороги.
Юрій Монда
Хрещення вогнем
Мій Бог мовчав, коли прийшла біда.
Мій Бог не бачив, як стікали сльози,
Коли я серцем зболеним ридав,
Коли душа дубіла від морозу.
Тоді з дитям — і я тоді осліп,
Тоді з дитям — і я вмирав у муках:
Задуха серця тих жахливих діб
Зламала волю, поламала руки.
Мій Бог мовчав.
Бо я Його не чув!
Все бачив Бог — це я Його не бачив!
І віру в Нього — зламану свічу —
Він Сам підняв і все мені пробачив.
Це Він вогонь пригаслий розпалив,
Це Він простер над нами теплі крила!
Мою дитину вихопив з імли,
І в милості приніс небесну силу!
Такий мій Бог, що сяє у красі.
Такий мій Бог, що нас прикрив Собою!
Він — Перемога, і Життя носій,
Так хрещенням готує нас до бою.
Юрій Монда
* * *
Прости, мій Боже, може, і не так
Серед людей Своїх Ти вибираєш.
І чи потрібен серцю Божий знак,
Коли Ти долю кожного читаєш?
Ми всі — пісок, Ти — бистрая Ріка.
Це — головне, і це не перебуде,
Бо відшукала нас Твоя рука,
Не проминула, вимила із бруду,
І підняла в небесну височінь,
Щоб не сліпила очі нам пилюка.
І благодать у сотню поколінь
Іде з такими в радість і в науку.
Бо це — душі благословенний час,
І це вже інша, із Тобою доля:
Спасибі, Боже, за любов до нас,
Яка веде нас жити в Божій волі.
Юрій Монда
Благая вість
Благословенний Бог-Отець
У милості своїй невпинній
На плач гіркий людських сердець
Послав на землю Бога-Сина.
Пророчим «Сім’ям від жони»,
В долонях Божого народу —
Він виріс без гріха-вини
Під зіркою новою Сходу.
Благая вість! Благая вість!
Син смертю вмилостивив Бога
І в смерть гріхи усіх відніс,
І в небо відновив дорогу!
Благая вість! Бог-Син воскрес!
З Ним — від гріховної розрухи —
Воскрес і той, хто із небес
Одержав дар — Святого Духа!
Благая вість! Цей Божий Син,
У небі славою покритий,
Гуртує всіх людей країн,
Навчає їх, як вічно жити!
Благая Вість, мов хвиля вод,
Потопом Ноєвим накрила
І ваш, і тівй, і мій народ!
І в ній, і з нею — наша сила!
Вість для голодного — то хліб!
Для спраглого — вода в пустелі!
Всю силу трьох Голгофських діб
Впусти у серце і в оселю!
Юрій Монда
Зі мною, Боже, будь
Звіряю власні кроки я з Христом,
Хоч інколи мені це не вдається,
Бо прикрощі беруть мене в полон,
І невдоволення заходить в серце.
Але згадаю Божії слова,
Не втішені ніким Його страждання —
І кров Христова прикрощі змива,
Й приходить спокій й чисті поривання.
Ісус мої всі прикрощі забрав,
Поніс їх у стражданнях на Голгофу,
Щоб це я назавжди запам’ятав,
І повнився Його любов’ю.
Допоможи, Ісусе, хрест нести,
Коли впаду знеможений, безсилий.
Ще ближче дай до тебе підійти,
Не дай мені скотитися в могилу.
Від мене гріх усякий віддали,
Хай прикрощі мене не захитають.
О господи, терпінням наділи,
Зі мною будь, коли Тебе втрачаю.
Михайло Михайлюк
Навіщо в квітні сніг?
Знов зима розкидала замети,
Памороззю вкрила мій поріг,
Злих вітрів наставила тенета.
Ну, скажіть, навіщо в квітні сніг?
Чи йому з весною мати частку,
І чи хуг сваволі довго вить?
Управляти хай не мають гадки—
На порі вже сокохід стоїть.
Високо ходу звершає сонце,
Хмар брудних щезає каламуть,
Радість поверта в моє віконце,
У душі пеани постають.
Геть те ви, непрошені замети,
Начувайтесь, хуги і сніги,—
Вашу хіть весни походом стерто,
Що життям нуртує молодим.
У мені його джерелить сила,
Грані повертаючи нові,—
Голизну зими холодну змила
Чистота Господньої Крові.
Євген Поліщук
Я син Отця
Я син Отця, що сотворив цей світ,
Хоч був гріхом спустошений надовго,
Іду тепер не ховаю сліз
Через літа стривожені до Нього,
Іду туди, де світло не згаса,
Горять людські зірницями надії,
Де край чудес, незаймана краса,
Моя Вітчизна небом даленіє.
Твердий мій поступ,
Скільки б я не йшов,
Стаю мудрішим в помислах щоденних —
Я син Христа, що на Голгофі кров
Пролив за мене в муках незбагненних,
Він смерть здолав, піднявся до Небес,
Щоб знов прийти
На землю як Спаситель, —
Лишив мені життя найважчий хрест
Та істину, якої не згасити.
Я син Отця, Святого Духа син —
Чи не тому так радісно і щасно?
Несу в очах безмежну неба синь,
А в серці вдячність Господу незгасну.
Я вже не той, що донедавна був,
Щоб жити вічно — народився знову,
Відчув, як нині, у важку добу,
Ще більш потрібне людям моє слово.
Його ж лелію, як мале дитя,
У нім хвала Всевишньому і слава.
Я син Отця, що дав мені життя
І на безсмертя невід’ємне право.
Сергій Рачинець
* * *
Благоговійно, вдячно, у сльозах
Душа моя приймає це причастя,
Щоб світові насмілитись сказать
Про це блаженство — це найвище щастя.
Блаженство — мати частку із Христом,
З Ним пережить Розп’яття й Воскресіння.
Про це не вміє розказать ніхто —
Слова всі перед Логосом безсилі.
Як лицемірства ница висота
В обличчя іронічно зазирає —
Я відчуваю доторк рук Христа,
Мов теплий відблиск втраченого раю.
Він Своє тіло на хресті ламав
За кожного, хто й крізь тисячоліття
Ім’я Його покличе. І щоб мав
Ту благодать, якій не обміліти.
Він — та Лоза, що радістю цвіте
І гроном виноградним достигає.
Святою кров’ю Він стікав за те,
Щоб на стежину повернуть до раю.
Я на Голгофу повернусь не раз,
Бо тут мій Бог життя віддав за мене.
В туманах бруду сяє ця гора —
Моє спасіння й вічності Знамення!
Усі шляхи ведуть мене сюди —
З усіх доріг душа до Тебе лине.
Тут мій ковток живлющої води
В пустелі духу і злодійств невинних.
Спішу до світлих Божих берегів —
Усе земне минає. Все минає.
Своїх благословляю ворогів,
Благословляю. А не проклинаю.
Щоб примиритись і усім простить,
Молитву мовить чистими устами.
Схилить коліна в істині простій,
Що, може, день цей на землі — останній.
З далеких і близьких лечу країв
(Хай тіло немічне — та дух незламний),
Щоб мати частку з Господом моїм
В небеснім Царстві — за Його столами.
Ольга Чорномаз
Ти прийдеш
Ти прийдеш без шелесту i стуку,
З нiжним дотиком руки.
Враз забуду бiль терпкий розлуки
I забуду чорнiї думки.
Рани ти прийдеш, залiкувати,
Щоб сердечний бiль мiй вгамувать.
I щоб серцем мiг вiдпочивати,
Твiй небесний поклик вiдчувать.
Ти прийдеш, як нiжнiсть i утiха,
I хоча того не вартий я,
Все простиш i скажеш менi тихо:
«I за тебе кров лилась Моя...»
Юрій Вавринюк
* * *
Утомлені ноги ішли манівцями,
Вбираючи пил палестинських доріг.
Бруківкою вулиць, піском та полями,
І люди спішили усюди до них.
Несли вони радість, спасіння та втіху,
Здоров’я для хворих і мир для сумних.
Ішли у палаци, під вбогії стріхи,
Звільняючи душі від болей земних.
Сьогодні ці ноги ідуть по дорогах
Двадцятого віку, криваві, в пилу.
Ідуть до людей, що забули про Бога,
Проходять по кожному місту й селу.
Мій друже, чи чуєш ці лагідні кроки,
Що хочуть для серця принести спокій?
Вони все ідуть крізь століття та роки
З новиною радості, волі й надій.
Сьогодні стежина у небо відкрита,
Бо ноги Ісуса ступали по ній.
Вони ж бо проклали для цілого світу
Дорогу до щастя і здійснення мрій.
Юрій Вавринюк
* * *
Що в імені мені Твоїм
Таке, до сутності, знайоме?
Приймає небо всі жалі,
Коли земна надходить втома.
Що в імені мені Твоїм
Таке далеке й недосяжне?
Любов, розп’ятая за гріх,
І хрест, що поміж нами ляже.
Що в імені мені Твоїм
Бентежить душу і сумління?
Це те, що сяє день при дні
Життєва іскорка нетлінна.
Що в імені мені Твоїм
Ніколи іншим вже не буде?
Твої обітниці святі,
Твоє земне служіння людям.
Що в імені мені Твоїм
Для мене стало найдорожчим?
Краплини крові золоті
І крихти хліба Твого, Боже.
Що в імені мені Твоїм
Земні не викрадуть пілати?
Це святість серця, що в житті
Ти зміг Своїй дитині дати.
Що в імені мені Твоїм
Є спільного для нас з Тобою?
Це правді вірити святій,
Це йти дорогою одною…
Лариса Казинюк
* * *
Твій погляд у небі пізнаю,
Ти смичком любові торкнешся.
Щомиті Тебе чекаю —
Теплом огорни моє серце.
В руці Твоїй пробуваю,
З Тобою проходжу дороги.
Життя уже не лякає —
Забрав Ти страх і тривоги.
Небесним, святим ореолом
Ти душу мою огортаєш.
І я помічаю навколо
Ту милість, яку Ти являєш.
У серці більш смутку немає,
Я бачу небесні висоти,
Де Ти вже мене чекаєш,
Неначе на пташку з польоту.
Життя Тобі довіряю
І вірю: дійду до вершини.
А поки що тихо благаю:
«Прийди до Своєї дитини».
Романішина Олена
Коли у серці буря
Коли у серці буря неспокою
І радість враз віднесла течія,
Лиш небо чисте-чисте наді мною, —
Я чую голос: «Дочко, ти — Моя!»
А сльози по щоках, немов росинки...
Не очі плачуть, це душа моя.
Любові Божої не варта я й краплинки...
Та голос той же: «Не покину Я...»
І небо нахиляється ще нижче,
Мене вкриває крилами блакить.
Даремно вітрюган осінній свище,
Мій Бог зі мною, мій Господь не спить!
Я з Ним зумію шлях свій подолати,
Я все одно ввійду у небеса.
О, Він навчить, як рук не опускати,
З моїм Христом я вірю в чудеса.
Ми з Ним удвох минемо небезпеку,
Здолаєм перешкоди кам’яні.
А небо близько, пристань недалеко —
Ісус вінець простягне там мені.
Ну а сьогодні хай бушують хвилі,
Нехай дощі проллються затяжні.
Коли мої ослабнуть знову сили,
То небо промовлятиме мені.
Романішина Олена
|
