Життя як воно є

1 2

Перли, Наталія Марценюк
Де взяти миру?, Наталія Марценюк
"Вертаю знову на пороги отчі", Лідія Вудвуд
"Отакий ми народ. Я народжена саме із нього", Ольга Лазарук
"Коли йдеш не за кордоном десь", Ольга Лазарук
Життя, Юлія Тонего
Каміння, Олеся Білоус
Сіячеві, Лідія Вудвуд



Перли

Хтось розсипав перли на дорозі,
Що давно вже заросла травою,
З радістю ішов чи у тривозі,
Сповнений сльозами і журбою?

Хтось розсипав перли на стежині,
Що згубилась у широкім полі.
У самотній і глухій долині
Не зумів знайти своєї долі?

Хтось розсипав перли на узліссі.
Чи дорослий? Чи мала дитина?
Квітку неземну шукав у лісі
Й, не знайшовши, тут зронив сльозину…

Чий це міг би бути плач перлинний,
Хто губив сльозини непомітно?
Може, розридалися калини
Й плачуть досі тихо і невтішно?

Чом ніхто на плач той не зважає?
Чом ридання від душі ховаєш?..
Перли-росу небо розсипає,
Плаче, що у світі ти блукаєш.
Наталія Марценюк



Де взяти миру?

Де взяти миру на землі,
Коли жорстокість душі полонила?
Коли вже майже потонули в злі,
Чи зможемо підняти крила?

Колись мовчали й нині мовчимо,
Бо істини уперто боїмося.
Та за фальшиве навіть кричимо…
Ну чом у нас так повелося,

Що хилимося, куди вітер дме,
Й говоримо оте, що хтось накаже?
І син на батька руку підійме,
Не боячись, що рідний в землю ляже.

За владу, гроші й похвалу
Втопили серце у страшнім болоті,
Не соромно, що поклонились злу,
Зате пишаємось у сріблі-злоті…

Не всі, але таких багато,
Хто хоч не сіяв, та збирає
Чужі плоди і вірить свято,
Що милість перед Богом має.

Знов загубились у гріхах:
Брехні, прокльонах,злодіяннях,
Забули і про Божий страх,
І серця щире покаяння.

Чи зможемо піднятись з дна,
Де мучилися безліч років?
Був бунт і не одна війна…
До Бога ж не зробили кроків.

Ти глибше в душу зазирни
І не шукай рятунку в битві,
Кордони гніву перетни
І Богу підкорись в молитві.
Наталія Марценюк



* * *
Вертаю знову на пороги отчі,
Зоріє світлим спогадом душа,
Сльоза туманом застеляє очі,
А стежка у дитинство поспіша.

Вона ось в’ється вдаль поміж житами
До хутора старого край села.
Старезна груша – днів минулих пам’ять –
В моїй душі пагінням проросла.

Здавалось, сонце тут тепліше гріло
І зорі тут світили яскравіш…
Пройшло, відгомоніло, відболіло,
А ти вже перед вічністю стоїш.

Життя умить конем баским промчало,
Та не забути хутір той, село.
Зерно, що там в дитячу душу впало,
В мені живим колоссям проросло.

Тепер для Бога колоситься нива.
Допоки благодатна ще пора,
Завершити спішу Господнє жниво.
Який Він щедрий у своїх дарах!

Прошу я лише мудрості у Бога,
Щоб колосків у полі не лишить
Й не загубити Божої дороги,
Допоки прийде заповітна мить.
Лідія Вудвуд



* * *
Отакий ми народ. Я народжена саме із нього.
Є характер людини і має характер народ.
І не десь, а у нас «як тривога, тоді і до Бога» —
І молитви, й пости, і пожертви, щоб зглянувсь Господь.

Ми народ працьовитий. Ми вміємо й любим робити.
По найважчих роботах це ми розбрелись по світах.
Не верітки на посаг — ми вілли будуємо дітям.
Що було б, як посіяли б скрізь на полях?!

Є немало сімей, де радіють десятій дитинці;
Знов дитячі візочки в містах і у селах навкруг;
Ще не правило в нас: для батьків — престарілих будинки,
І не вигоди ради друга підтримує друг.

Є немало всього, та ще цінності всі не згубили.
Тих, хто Бога шанує, немало-таки серед нас.
Не порожні в нас храми і в будень, тим більше в неділю;
Бачить Бог, хто удома коліна схиляє всякчас.

Ми про себе говоримо: в нас «як тривога — до Бога».
Мабуть, це про загал. Є в цій приказці ще кілька слів.
Не нагадую їх я так само, як вади народу.
Я подякую Богу за те, що нас так полюбив!

Що в Ісусі Христі українцям дає Бог спасіння,
Що пшеницю й картоплю так щедро нам родять поля.
Що там та екологія! В Бога — здоров’я насіння,
Від страшних катаклізмів збережена наша земля.

Ще нас милує Бог! Він не хоче, щоб тільки тривога
Спонукала народ Його пильно й завзято шукать.
Українці! Схиляймо серця щиро, вдячно до Бога.
Бог для вдячних сердець іще більшу дає благодать.

Я люблю Україну. Бог дав мені тут народитись.
Тут співа соловей, квітне мальва, гірчать полини.
Хай почує Господь українців, як будуть молитись,
Щоб у Божому Царстві раділи спасінням вони!
Ольга Лазарук



* * *
Коли йдеш не за кордоном десь,
А у нас чи по селі, чи місті,
«Обережно! У дворі злий пес!» —
Часто прочитаєте на хвіртці.

Не берусь перевіряти це:
Є такі — господарям загроза,
Але знаю, що спрадавна пес —
Друг людині й помічник в господі.

Електричні до дверей дзвінки
В час недавній люди повставляли,
А раніше Мушки та Рябки
Гавкотом про чийсь прихід звіщали.

Їх кусатися ніхто не вчив;
А було — й не замикали двері,
Ну а нині — що вже тих замків!..
І собаці — доля невесела:

«Весело і не махни хвостом,
Не лизни захожого привітно!» —
А научать, щоби був «злим псом»
Згідно із табличкою на хвіртці.

Гріх у людях душі остудив —
І вони, і їх «злі пси» нещасні.
О, якби Ти їм, Господь, відкрив,
Що спастись не знехтували шансом!

В покаянні Ти той лід сердець
Розтопив би в нашому народі.
«Обережно! У дворі злий пес!» —
А чомусь читається: «… господар!»
Ольга Лазарук



Життя

життя свічки
заховане у воскових сльозинках
належить іншим

життя людини
це свічка
запалена Богом
доки плаче
доти горить
чим більше сліз
тим яскравіше світло
і
тим більше вона потрібна

життя
           свічка
                      людина
як би хотілося горіти
до кінця
Юлія Тонего



Каміння

Ні сердець, ні ключів, ні замків.
Рак ілюзій свідомість душить.
Душам хочеться терпкої груші,
Замість млості солодких слів.

Ні води, ні вогню, ні громів –
П’є самотність німе каміння.
Тихий стогін не-по-розуміння
Сірим вовком по чорній землі.

Ні розмов, ні промов, ні молінь.
Обійшовши все потрясіння,
Не встають уночі із колін,
Душі в пошуках Бога й спасіння!
Олеся Білоус

Сіячеві

Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину,
Під вантажем добірного зерна
І сієш щедрою рукою безупинно,
І путь твоя із тисяч лиш одна.

Ти сієш у негоду, дощ і холод,
Не спочиває стомлена рука.
На спрагу не зважаєш і на голод, —
Така твоя вже доля нелегка.

Буває, терни глушать ті посіви,
З-під них пробитись важко їм на світ,
Та сієш ти: а раптом буде диво, —
І віра в серці вогником горить.

І часто падає зерно святе на камінь.
Лиш проросло — й уже зів’яло вмить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.

Не раз впаде зерно і при дорозі.
Там птахи налетять і геть склюють.
Твої ж рясні, що землю росять, сльози
Надії квітами пахучими зростуть.

Усе-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І прийде та щасливая хвилина:
Зерно заграє колосом важким.

Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ти не марно вік земний прожив.
Хоч від людей не бачив нагороди,
Та в Господа вінець свій заслужив.
Лідія Вудвуд

1 2