Українська християнська поезія

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet(собачка)online.ua

Християнство в поезії

Її величність жінка

Я

Важка коса спада на плечі…
Так щемко пахне материнка,
Хліб, молока парного глечик.
Я українка.

Дитя степів полинокрилих,
Вітрів, що мріють в ковилі,
Дубів козацьких, верб горливих –
Дитя Землі.

Землі... Та прагне дух до Бога:
Мій дім не тут, в захмар’ї десь!
За обрій кличе в даль дорога…
Дитя Небес.

Святе Письмо гортає вітер…
… Медовий трунок вабить п’янко…
Свята мережка Божих літер…
Я християнка.
Зоряна Живка

Мамі

Твої літа —
      Для нас свята.
Твої слова —
      У молитвах.
Твоя сльоза
      На небесах.
Твоє тепло
      Нас берегло.
В очах твоїх
      І плач, і сміх,
І давнім смутком
      Спомин ліг,
І оберіг,
      І наш поріг,
І час,
      Що збіг.
Володимир Сад

Та, що дає життя

І назвав Адам ім’я своїй жінці: Єва, бо була вона мати всього живого.
Буття 3:20

1.
Прекрасна Єва, вранішня зірниця.
Невже ще очі його сплять?
Це плоть його, це справжня помічниця!
Й Адам назвав її — Життя.

У ній — майбутнє, щедре і багате,
Пливтиме вічно, без кінця.
Яка ж це честь — саме Життя прийняти
Із рук Великого Творця!

Праматір всього сущого й живого
Передає у світ Життя —
Дарунок неба, сутність вічну Бога —
Як естафету в майбуття.

Але Життя спіткнулось об гординю —
І горизонт зчорнила смерть.
І з плеса річки клапоть неба синій
Враз потягнуло в круговерть.

І та, що в світ земний принести мала
Життя для радості людей,
Сама ж руками грішними вдягала
У смертний одяг всіх дітей.

Сміялась смерть зневажено в обличчя
Жінкам, що тішились дитям.
І перший крик котився на узбіччя
В раю зневаженим життям.

І плакав Батько.
Сльози гірко-теплі:
Вмирають діти без надій.
Й Життя сказало: «Я піду на землю,
І Я помру — за неї і на ній».

І — народилось.
Смертна юна мати
Тримала ніжно Немовля.
Світився хлів, як царськії палати,
Вслухалась в ангелів Земля.

Марія-жінка знов Життя тримає
В земних натруджених руках.
Веселий ранок йде з-за небокраю:
Яка ж хода його легка!

Утішся, жінко, кинь журбу від себе:
Едем вернувся з забуття.
Твій Син відкрив твоїм нащадкам небо.
Ти знов народжуєш Життя!

Твій Син помре.
Як тисячі й мільйони.
Але ця смерть
            безсмертям проросте.
І ти, забувши ночі всі безсонні,
Життя
            нащадкам
                        в душі покладеш.

2.
Бог дав тобі життя —
Себе живу частинку —
Щоб ти його Його дарунок крізь бурі пронесла,
Щоб сміх лунав дітей щасливо, щедро, дзвінко,
Щоб посмішками квітів планета розцвіла.

Ти є сама Життя. Ти дітям залишаєш
Росу едемських ранків і відгомін віків.
Ти вічність їм кладеш та небеса безкраї
У їх маленькі руки з Господньої руки.

Ти їм даєш життя: небесне, світле, чисте…
Сама ж і відбираєш — в невинної душі.
Оте життя, що носиш під серцем кам’янистим,
Яке і розміняла на грішні бариші.

Тендітний пагін той, що в світ лишень пробився,
Сама ж зриваєш сміло, безжально, як бур’ян.
Німий та кволий крик, що ще не народився
Про захисток волає крізь кригу та туман.

Бог дав тобі життя.
А ти життя зриваєш,
Яке у твоїм лоні свій перший дім знайшло.
Воно не побіжить назустріч небокраю
І рученят не вмочить у росах за селом.

Не впустить на поріг ранково-свіже сонце,
Воно не посміхнеться бджолині на квітках.
Тобі не простягне в замурзаній долоньці
Жука, якого мужньо зловило в бур’янах.

Його не понесуть баскі гарячі коні
І соколом у небо вже мрії не злетять.
Воно не візьме в руки твої старі долоні
Й не скаже вже: «Спасибі, що ти дала життя!»

Бо ти немилосердно своє життя убила,
Не зупинила совість, не мучив душу страх.
Ще не почавсь політ — а вже згоріли крила
В морозі егоїзму, в байдужості снігах.

Бог дав тобі життя.
Так дай його дитині.
Безцінний дар Творця під серцем збережи.
Щоб ще життя буяло під небом чисто-синім,
Щоб вітер твою душу безсмертям освіжив.
Юрій Вавринюк

Багатодітним матерям

Я хочу перед вами прихилитись,
Прості, багатодітні матері,
Й за вас сердечно Богу помолитись,
Благословенні сестри-трударі.

Так часто вас цей світ не розуміє.
Ви чули сміх, насмішки, співчуття.
Вас вчили ті, хто ніби жити вміє,
Бо ви, мовляв, не знаєте життя.

Не раз бувало, «мудрі добродії»,
Що не спроможні приховати зло,
Хотіли вас позбавити надії
Й згубити те, що вже у вас жило.

І ворог підступав, і в серці — битва.
Ці почуття не просто передать.
І лиш свята до Господа молитва
Давала сили злу протистоять.

В турботах — дні, в безсонні — темні ночі,
Гойдання-колихання до зорі.
Любов’ю ваші виповнені очі,
Прості багатодітні матері.

Яке ж багате серце треба мати,
Щоб так любити і тепло давать!
Благословенна ти у Бога, сестро-мати,
В тобі живе Христова благодать.

А жінка, що ніколи не родила,
Яка свідомо знищувала плід, —
Не мати це, а може, й не людина,
Це тільки безталанний інвалід.

Та нас усе ще вчать із-за кордону
(Неначе ми ще й досі в постолах)
Рівнятись на оспівану мадонну
З однісіньким дитятком на руках.

Вам рання сивина туманить скроні,
Співає осінь пісню вам свою.
Ви відпочинете в Христа на лоні
У рідному, бажаному краю.

Я хочу вам подарувати квіти,
Та Бог, випереджаючи мене,
Уже вам дав букет — це ваші діти —
Багатство і небесне, і земне.
Володимир Сад

Мамі

В круговерті клопотів одвічних
День новий несе нові тривоги…
«Мамо, прочитай мені про Бога!» —
Шепіт доні — наче з неба вістка.

Я в проханні цьому чую дивну
Ангельську мелодію строкату.
… Знаю, мамо, часто бракне сили —
Але не відмов — знайди хвилину.

Прочитай — натхненно і красиво —
Щирістю війни в дитячу душу.
Хай у ній розквітне невмирущо
Божого спасіння вічне диво.
Ольга Міцевська

* * *
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.

Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти...
Чи ж не чудово, як серця горять,
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять?

Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти...
Дарма, що дні до вирію летять...
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.

Та біль чужий нести, немов свій власний,
Й задля любові — гордість розіп’ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Ольга Міцевська

Шануйте матерів

Шануйте матерів, святих Господніх дочок,
Бо їхні сльози — як густа роса —
З очей котилися повільно опівночі,
Нам кроплячи дорогу в небеса.

Щоб ми не дихали гріховним пилом світу
І не сліпив нам очі промінь зла,
Щоб ми могли протистояти вітру —
Молитвою нас мати берегла.

Щоб багатіли ми душею, а не грішми,
Ціну любові знали у житті…
Але розмови всі облишмо,
А пошукаєм почуття святі.

Ніхто з людей не любить так, як мати,
Ніхто не пробачає, як вона.
Їй перед Богом ще за нас відповідати,
А ми й не бачили, що в косах — сивина…

Що руки погрубіли від роботи,
Що зморшки впали на ясне чоло…
Але не зменшились душі її щедроти
І серце таке ж юне, як було.

Всі наші долі нею пережиті,
Їй біль дітей — немовби власний біль.
Її повчання — як волошки в житі,
А наш характер — як надутий джміль.

Її пісні, немов вечірні зорі,
Мережили нам безтурботні сни.
І коли снігом замітало все надворі,
Була нам мати квіткою весни.

Тож хай не в’яне материнська доля,
Хай не змовкає пісня на вустах.
Шануйте матерів — це Божа воля,
Вони ж свої нам віддали літа.

Нехай тепер радіють нашим крокам,
І щоб ці кроки — у небесний дім.
Немає матерів в нас одиноких,
Буває, діти залишають їх…

О, дай синівської нам, Господи, любові!
Дай слів прощення і подяки слів!
Щоб ми в житті завжди були готові
До ніг припасти наших матерів…
Лариса Козинюк

Сповідь ненародженого дитяти

Шукали ручки материнське серце…
А воно холодне, наче лід…

— Мамо, люба, тільки ти не сердься,
Що тобі від мне стільки бід…
Вибач, що я стало згустком болю.
Підпирало груди і боки…
А тепер, матусенько, з тобою
Надійшов розлуки час важкий…
Потерпи, не плач і не журися —
Скоро й сліду не залишиться в тобі.
Вже моє серденько тихше б’ється,
Бо почуло брязкання ножів.
Мов пружина, стали ноженята —
Їм би ще міцніти і рости!..
Щоб колись наздоганяти тата…
Знов ці мрії…
Матінко, прости…
Це я так…
Як кажуть, перед смертю.
Якось легше трішечки стає…
А як важко буде — я потерплю,
Щоб здоров’я не калічити твоє…
Хороше мені було з тобою…
Тепло-тепло, ніби на печі!..
І усе на двох — до краплі крові!..
До останньої молитві уночі…
Бог тобі пробачить, люба ненько,
Тільки ти покайся, не забудь!
Як назвеш мене гріхом маленьким —
Не хвилюйся, бо не в тому суть.
Головне, що Бог тебе прощає…
Але стільки є ще матерів!
Тих, що з дітками навіки розлучає
Ні! Не вчинок цей, а більше — гріх!!!
Він дітей рубає на шматочки
І кидає в ящик для сміття.
Бог звертається до вас, Адама дочки,
Хто ж це вам дав право на життя?..

Не убий!..
І слів не треба більше,
Щоб серця знов бились в унісон…

Мамо, люба, мила, найрідніша!
Ну, скажи, що це був тільки сон…
Лариса Козинюк

Мій шлях

Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.

Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.

Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.

І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла мама —
О, як сьогодні вдячний їй за це.
Сергій Рачинець

* * *
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.
Хай заздрять нам з тобою солов’ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.
В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків.
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.
Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить, будем вічно молоді.
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні, справді не радіти?
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?
Сергій Рачинець

* * *
Дивлюсь на Вас мамо, — і сонце сміється довкола,
І я перед Вами розгублений, наче дитя.
Коли Ви зі мною — здається багатшою доля,
І так мені легко іти по дорогах життя.

Спасибі Вам, мамо, за все пережите нетлінне,
За те, що я з Вами цей світ пізнаю і люблю.
В душі для нащадків відрили мені Україну,
І Господа Бога за неї щоденно молю.

Хай буде Вам легко і щасно сьогодні, матусю.
Забудьте тривоги — їх безліч на Вашім віку.
Уклін Вам доземний! Я ніжно до Вас притулюся,
Щоб серцем на серці сльозу осушити гірку.
Сергій Рачинець

Материнська надія

Всміхнувся день у вишитій сорочці.
В задумі мама вийшла на поріг.
По світу десь роз’їхались синочки,
І досі нерозкаяні за гріх.

Німа печаль її торкає очі,
Яка додасть у косах сивини…
Все ж молить Бога так, як сонця хоче:
Аби з Христом зустрілися вони.

Слова молитви тихі, наче зорі,
І світлі-світлі, мов калини цвіт.
Душа у мами — то не мертва зона, —
Живе у ній, напевно, цілий світ.

Ну, а сини-орлята, хоч не часто,
Про себе їй нагадують листом…
Все ж вірю я у материнське щастя,
Що і вони зустрінуться з Христом.
Сергій Рачинець

Материнська пісня

Був колись молодий — загубились сліди,
Заросли споришами геть чисто.
Був колись молодим, та літа — наче дим, —
Тільки в спогадах бачу дитинство.

Не шовками воно манить зір мій давно,
Не вербовим конем на узліссі,
Ну, а тим, що воно поверта мене знов
Під крило материнської пісні.

Не багато в ній слів, та — як сонце в росі,
Наче скарб дорогий і жаданий.
Не багато в ній слів, та цілющі — усі,—
Ними часто вигоюю рани.
Сергій Рачинець

Найдорожча — мамина сльоза

Є на світі золото і срібло.
Тільки хто і що б там не казав,
А для мене слів тут не потрібно:
Найдорожча — мамина сльоза.

Мамина сльоза — калини цвіт.
Мамина сльоза — то цілий світ.
Мамина сльоза — лиш придивись:
В ній журба і радість обнялись.

Світить в душу, як зоря вечірня,
Наче вогник ранньої роси,
Щоб сумління не затьмив нічим я,
Не блукав отак, як блудний син.

Кожен день, що у шалених ритмах,
Десь пливе за обрії в нікуди,
Мамина сльоза, немов молитва,
Береже від зла мене завжди.

Вірю, вже лишилося недовго,
І життя погасне, як свіча.
Я постану чистим перед Богом,
Мов сльоза у маминих очах.
Сергій Рачинець

Жінка

Дивна їй влада випала,
Спробуй збагнути тільки,
Поки що, в певних випадках,
Сильна над нами жінка.
Ми ж бо над нею пануємо,
Так від народження, здавна,
Але чомусь ігноруємо
Те, що вона рвівноправна.
В буднях, багатих стресами,
Очі її печальні…
Жінка, якщо по-чесному,
Явище надзвичайне.
Тут зрозуміло кожному
Без філософських суджень,
В Слові читаємо Божому:
«Жінка — то тіло мужа…»
Інколи щось не ладиться,
Болем хтось душу ранить,
Жінка — вона порадниця,
Першою в поміч стане,
Наче голубка-горлиця,
Буде тужити з нами,
Тихо за нас помолиться,
Змиє журбу сльозами.
Все ж таки ми не ангели,
Що там гріха таїти…
Гляне очима спраглими —
Вибачить, наче дітям,
Ще й обдарує ласкою,
Ніжністю незбагненою,
Мудрою і прекрасною
Бачим її щоденно.
Учить вона, виховує,
Не зрозуміло тільки:
Скільки іще приховано
Сили в цієї жінки.
Сергій Рачинець

* * *
Ми різними ішли дорогами,
Тепер одна на все життя,
Аби постали перед Богом ми,
Скріпивши душі почуттям.
Як щасно нам і як нам легітно,
І ні печалі, ні образ…
Чому ж так світ зайшовся реготом? —
Невже не розуміє нас?
Що без любові благородної
Його б зчорніла білизна,
І сонце ранками не сходило б,
І не верталася б весна,
Усе не так було б… О, Господи,
Благослови мою любов —
Нехай співає тихо росами
І тішить душі нам обом.
Ми лиш в любові жити мусимо
У світі Божому, а, втім,
Було, сміявся над Ісусом він,
Що був розп’ятий на хресті.
Нехай ніколи не повториться
Ця незабутня прикра мить…
Хай день новий любов’ю твориться —
Хай Бог його благословить.
Сергій Рачинець

Покличте матір

Вона в автомобільній катастрофі
Розбилася, а їй ще жить та жить.
Тепер в лікарні. Загострився профіль
І в погляді життя ледь мерехтить.

В халатах білих, як завжди, байдуже
Шепочуться ледь чутно лікарі:
«Така побита дівчина ця, дуже.
І, мабуть, не дотягне до зорі».

Вона почула. Смерть – велике лихо.
І попросила матір привести.
Біля порогу стала мати тихо,
Немов боялась ближче підійти.

«Стань ближче, мамо. Бачиш, я вмираю.
Мене ти вчила співу, танцювать…
І я на піаніно добре граю,
Але тепер потрібно помирать.

Боюся я, бо Бога я не знаю.
Скажи мені, як в вічність увійти?
Ти вчила жити, я ж тепер вмираю,
Та не навчила помирати ти!»

Ми славим матерів щиріше якомога,
Їм хочемо пошану всю віддать…
Лиш мати, яка носить в серці Бога,
Дітей навчить і жить, і помирать.
Віра Кушнір
(Переклад з російської Василя Мартинюка)

Дружині

Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.

Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.

Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.

Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,

Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.
Юрій Вавринюк

Дружині

Травневих струн торкається весна…
Позаду віхоли, позаду лютий холод —
Буяє цвітом рідна сторона
І пелюстками стелиться довкола.

Весняий грім, весняний дощ… Лугів,
Гаїв, лісів дзвінке різноголосся
Сповняє душу аж до берегів,
По самі вінця! У прозору просинь

Твоє й моє вплітається єство…
Травневе сонце так ласкаво світить,
А ми життям, дарованим на двох,
Йдемо, за руки взявшись, наче діти.

Серпанок ніжний пестить далину,
Цвітуть бузки, горобина й каштани.
Гудуть джмелі, збудившися зо сну,
Між яблуневих пелюсток духмяних…

Сердечних струн торкається весна,
Й вони бринять, наповнені любов’ю…
Горить ранковим сяйвом далина.
Позаду віхоли і холоди зимові…
Тарас Вихованець

	ГОЛОВНА • ПОЕЗІЯ • ПРОЗА • ПУБЛІЦИСТИКА • ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ВАВРИНЮКА • ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ