Українська християнська поезія

Християнство в поезії

Воскресіння Христове

* * *
Ісус воскреслий, гора Оливна,
Коханні учні, довкіл краса…
Вже наближалась хвилина дивна —
Піти на хмарі у небеса.

І Він піднявся. Небесні брами
Повідчинялись Царю царів,
Щоб наші храми, сердечні храми,
Наповнив подих Його дарів.

Чекають учні, росте напруга.
У місті свято, врочиста мить.
Надходить ера Святого Духа,
Щоб, запалавши, завжди горіть.

І — шум раптово, мов сильний вітер,
В очах надія, в серцях любов.
Чекають Духа Господні діти —
За мить священну пролита кров.

А далі — сяйво, немов вогненне,
Затріпотіло, та не пекло.
Народ побачив щось незбагненне,
Те, що чекали, таки зійшло.

Вогнем любові в сердечнім храмі,
Вогнем священним на вівтарі —
З небес утіха злилась дарами,
Як обітниця Царя царів.

Небесний Отче, Ти Свого Сина
Послав на землю — і Він нас спас,
А потім Духа Ти дав людині,
Щоби сирітство минуло нас.

Щось більше дати вже неможливо
І ближче стати ніхто не зміг.
Життя з достатком, таке щасливе,
Тобі, Ісусе, кладу до ніг.
Володимир Сад

Апостол Петро

Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе кохаю.
Ти знаєш, як зневажив я себе
До невимовного болючого відчаю.

Щоб зрадити — й на думці не було.
Надіявсь у дворі Тебе дождатись.
«Невинний Він, відпустять все одно, —
Я думав, — разом будемо вертатись».

Не знаю, звідки впав на душу страх.
Невже із вуст зневажливих служниці?
Побачив вирок я в її очах
І зрозумів: це смерть — це не дрібниці.

Злякався я. Вона ж: «Ти був із Ним».
Злякався я, бо кожен на дворищі
На мене зиркав поглядом лихим, —
І гідність впала
на щаблі найнижчі.

«Не був я з Ним! Не знаю я, хто Він!
Бог свідок! Присягаюся! Це правда!»
Бо що ж сказати їм? Я тут один.
І півень заспівав, немов прорiк: «Це зрада».

Сльозами все закрилося вгорі.
Розкраялась душа від болю розуміння.
О, ліпше б я помер у тім дворі,
Ніж мучитись від докорів сумління.

Та бачу я, що Ти мені простив.
Ти не лишив мене Себе і раю.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе любив!
Ти знаєш, Господи, що і тепер кохаю.
Василь Мартинюк

У Чистий четвер

Я омию тіло в росі досвітній
У четвер — у Чистий Четвер.
Розлилась любов тюльпановим цвітом:
Ми живі, спасенні тепер!

Ця роса ще зріла обличчя Ноя,
Розбиваючись об ковчег,
Проростала соком життя весною
І сьогодні в жилах тече.

Ця роса тримає Голгофи ранок,
Молитов нічних тихий сум.
Це вона стікала в криваві рани,
Коли Бог не втримав сльозу.

Розлилась любов тюльпановим цвітом
В чашу долі аж через верх…
Я умию очі в росі досвітній.
У четвер — у Чистий Четвер.
Лідія Меланіч

* * *
Ще п’ять хвилин,
І я воскресну, підіймуся з земних глибин.
«Вставай, підходь!» —
Мені шепоче Ісус Христос Господь.

І я іду —
Щоденні прогріхи до ніг Його кладу.
За кроком крок —
Лечу у вирій між планет і між зірок.

Незримий час.
Зрива вуаль – і я стою вже без прикрас.
Така, як є —
У жертву Богу віддаю життя своє.

«Вставай, підходь!» —
мені шепоче Ісус Христос Господь.
Лідія Меланіч

На Маслиновій горі

Там, між маслиновим, гілляччям.
На перехресті всіх доріг,
Чекав Ісус серця незрячі,
Бо не чекати Він не міг.

Ішли повз Нього бідні люди
Та проїжджали багачі…
І Господу боліло в грудях
За світ, розбитий об мечі.

Бог омиває світ любов’ю:
Забувши часу плинний лік,
Він молиться за нас з тобою,
Прийдешніх в двадцять перший вік.

Там, у саду маслин розлогих,
Куди ведуть усі шляхи,
Де всі схрестилися дороги,
Христос проща людські гріхи…

Господь чека серця незрячі,
Стражденні, стомлені, сумні…
Там, між маслиновим гілляччям,
Сьогодні, завтра й доки днів.
Лідія Меланіч

Ти йшов…

Ти йшов вперед, Ти дивився прямо
На сльози, сміх, на слова брудні…
Ти знав, що наші життя – це ями,
Провалля чорні з багном на дні.

Ти йшов вперед — на базарну площу, —
Немов товар — за тридцять срібняків…
Там править той, хто кишеню товщу
Напхав на довгих рядах лотків.

Ти йшов вперед під гучне «Осанна»
По вітах пальм у Єрусалим.
Ти знав, Ісусе, ці дні — останні,
За них у Батька всяк час молив.

Ти йшов вперед. Іроди й пилати,
Священство Бога сміялось вслід…
Але не втримали сили Аду
Того, Хто словом поставив світ.

Ти йшов вперед! Перемога світла
Росою крові текла з хреста.
Ти йшов вперед, щоб в серцях розквітла
Надія, віра й любов свята.

Світи, Ісусе, незримим світлом,
Збирай каміння на Божий храм.
Ти йдеш вперед. За Тобою — діти
Спішать чимдуж до небесних брам.
Лідія Меланіч

П’ятниця

Сьогодні зранку сірий дощ ридав,
Краплини степ на стежці вибивали…
В цей день Ісус життя за нас віддав —
В цей день Христа Ісуса розіп’яли.

Тому сьогодні скрутно похиливсь
Каштан розлогий, квіти геть зів’яли.
Стань на коліна, як Ісус колись —
В цей День Його за тебе розіп’яли.

Сьогодні зранку блискавки гули,
Як сурми, мов про війни сповіщали.
На суд людський, як злодія, вели
Царя, і на Голгофі розіп’яли.

Сьогодні принесім Хвалу Йому,
Щоб і земля, і небо заспівали!
Хай слава вся дістанеться Тому,
Кого в цей день на Древі розіп’яли.
Лідія Меланіч

Хрест

Над світом височіє хрест —
Безсиле людство зберігає.
Що проти нього Еверест?
Він шлях, прокладений до Раю!

Коли надходить час видінь
І ніч свій шлейф кладе над світом;
Творіння кожне має тінь,
А хрест горить всесильним світлом.

Від нього йде початок «буть»
І все до нього повертає…
Над світом хрест — духовна суть,
Місток, прокладений до Раю.

Ось руки…
Ось руки, що знали всі терпкості муки,
Іржаві залізні цвяхи.
Ось очі, що бачили дійсність пророчу —
Майбутніх часів береги.

Ось ноги, що знали пустельні дороги –
І їм був відмірений час.
Ось тіло, що болі нестримні терпіло
За мене, за тебе — за нас.

Вуста ось, що учням з любов’ю всміхались,
І слово Господнє несли.
Ось небо сам Бог відчиняє для тебе,
Щоб всі ми у вірі росли.

Ось світло, що в душах спасенних розквітло,
Пройшовши Голгофи жахи.
Ті руки, що знали всі терпкості муки,
В спасіння відкрили шляхи.
Лідія Меланіч

* * *
Любов, прибита до хреста,
І хрест, що вріс корінням в землю,
І день, наповнений пітьмою
До краю…

На тлі епохи йде вистава:
В долоні не колюче стерня —
Цвяхи іржаві ми з тобою
Вбиваєм.

І гріх усіх людських творінь
На лик Ісуса кида тінь…
Гуркоче грім, гримить гроза —
То Божа падає сльоза…
Лідія Меланіч

* * *
Найглибші у світі —
очі,
що відкриті для життя.

Найчистіша у світі —
сльоза,
Що бринить на серці Бога.

Найширше у світі —
серце,
Що вміщує Всесвіт.

Найвища у світі —
любов,
Що тече з пробитих рук.
Лідія Меланіч

* * *
Його вели дорогою, як вбивцю,
І грізний натовп голосно ревів,
І раз-по-раз з ненавистю сміливці
Жбурляли камені в Царя Царів.
Вінок терновий наливався кров’ю,
Плювалися в обличчя вороги,
А Він дивився лагідно, з любов’ю,
І йшов — прощенням стати за гріхи.
Покірно шлях протоптаний стелився —
Аж до Голгофи, сповнений людей,
А на Голгофі натовп розділився:
На тих, хто розпинав, і на дітей…
Стояли поряд фарисеї й учні,
Стояла мати в юрмищі солдат…
І хоч роки летять, як води з кручі,
Перед Христом народи знов стоять…
І як тоді, з нас кожен вибір має:
Прощення попросить, чи так пройти…
Ісус біля Голгофи знов чекає —
Тож ким для Нього нині станеш ти?
Знов розіпнеш, чи схилишся покірно?
Ким станеш ти для Божої сім’ї?
Наш Цар Царів любов свою безмірну
Тобі дарує. То ж прийми її!
Лідія Меланіч

Двері до раю

Обвисла ніч на п’ятірні каштана,
Завмер протяжний довгий гул хрущів.
І місяць жовтий у блідій сутані
Жасминові викохує кущі.

Пасхальну ніч світанок допиває
На сході сонце – багряниця сліз…
Відкрило воскресіння двері Раю:
Христос свободу грішникам приніс.
Лідія Меланіч

Пасха

Пилат на троні, названім гаввата —
Питав людей: «Ісуса відпустить?»
А унизу кричали: «Страта! Страта!
Він має буть розп’ятий на Хресті!»

«Та ж скоро Пасха. Схаменіться, люди,
Варавва — злодій. Цей же — без вини...»
І знов летіли крики звідусюди:
«Не Цар Він нам. Розпни Його! Розпни!»

А потім насміхалися, плювали —
Він брав на Себе всі людські жалі…
Вони не розуміли чи й не знали,
Що розпинали Бога на землі.

Сміялись фарисеї, «добрі й чесні».
Ридали учні, з ними день ридав…
«Не плачте! Не ридайте! Я воскресну,
як нещодавно вам заповідав!»

І Він воскрес, і сотворилось чудо,
І Він пішов, і в славі Батька сів.
І Він живий, і наші душі судить.
Щоб ми жили отак, як Він велів.

Ісус воскрес! Тріпоче серце в грудях.
Ісус воскрес! Живий зійшов з хреста!
Ісус воскрес! І Пасха знаком буде,
Що тільки в Бозі — щастя повнота.
Лідія Меланіч

Воістину воскрес!

Ранкове сонце ледве в вікна коситься,
Єрусалим напівдрімає мирно.
А дві Марії — жінки — мироносиці
Несуть Царю для погребання смирну.

Сльозами вкриті трави ніжно-росяні —
Вже третій день, як Спас-Ісус похований.
Господній Син, Хто за життя боровся,
В кайдани смерті назавжди закований.

Співає сад пташиним співом солодко,
Стежина сумно в’ється до гробниці…
Аж загриміло, й ангел, ніби золото,
З’явився перед сумом вкриті лиця.

Великий камінь силою відвалено…
Тікає жахом скована сторожа…
По сходах — вниз! А там, в земних підвалинах
Печера показалася порожня.

Ще плащаниця зберігає обриси,
Та тіла не знайти. Лиш тишу чутно
«Де мій Господь? Куди поклали Господа?»
Обличчя жінки заридало смутно.

Не плач, Маріє, бо не може втримати
Ні ад, ні пекло Господа живого.
Ісус воскрес, щоб Дух Святий вам вилити,
Щоби прославити величну силу Бога.

Позаду залишилось грізне поприще,
Позаду залишилась Долоросса…
В душі Марії запалало вогнище
Подяки за воскреслого Христоса.

Пасхальний день горить травневим цвітом.
Земля співає й Небеса Небес.
Лунає звістка людству понад Світом:
«Христос воскрес! Воістину воскрес!»
Лідія Меланіч

Пасхальне

І.
Цвітуть абрикоси —
Квітневі, ранні.
Зчорнілий хрест.
Великодні дзвони.
Холодні сльози…
Христові рани…
Ісус воскрес!!!
День у щасті тоне.

В букеті прощення —
Пелюстки білі
І Небеса
Прославляють Спаса.
Ісусу щемно…
Нестача сили…
Та воскреса,
Бо настала Пасха.

Приходьте до Нього,
Люди стражденні.
Порожній гріб —
Запорука Раю.
Ісус — дорога
У світі темнім.
Ламайте хліб —
Господь воскресає.

ІІ.
Дзвонять дзвони —
Тризвонять
У другий день щастя!
Вітер стогне
В погоні
За радістю-настроєм.
І душа доринає
До крони-корони
Церковної. Пасха.
І легко — не впасти!!!

ІІІ.
Блищать на сонці злоті куполи.
Спаси нас, Царю, і Вкраїну-матір!!!
У вічних дзвонах не гріхи гули —
Молитви вдів, що йшли Тебе благати.

Усі віки на полі чорних битв
Ми не розплати прагнули — надії.
Стоять у храмі милості стовпи,
У віри крила сонце-золотії.

Стікає миро з білого хреста.
О Боже, наш народ перед Тобою!
В очах — вогонь, іскринки на вустах:
«Пошли, Святий, духовного спокою!»

І возроди Закон Свій у серцях,
І вознеси Вкраїну понад Небо!!!
Блищить на сонці прощення сльоза.
Наш Царю, ми усі йдемо до Тебе…
Лідія Меланіч

Пасхальний етюд

Розставили тугі сітки,
Роздерли ніжну душу в шмаття…
А нам Отець віддав віки,
А ми – схрестили розіп’яття.

Шалений біль пече-горить,
На сонці спалений пустельнім…
Так, мав Ти невеличний вид,
Бо коронований був терням.

Юрба, безмірно гомінка,
Тебе кляла під небесами.
Життя тримаючи в руках,
Ти вибрав смерті білий саван,

Щоб ранок Пасхи освітить
Тим, хто стежки свої верстає,
І дать надію вічно жить
У Богом вибраному краї.

Червоні впали крашанки
На долі, латано-картаті…
Отець віддав Тобі віки,
А я — прогрішшя розіп’яті.
Лідія Меланіч

* * *
Пасхальна писанка…, а завтра — проза.
А завтра — вітер, дощі і грози.
А завтра — осінь, а завтра — страта…
Чуби кленові горять, як ватра.

Ми маєм будучність, то мусим бути…
Гріховні люди — нещасні люди.
На наших ликах — безвихідь злісна —
Дзеркало віку, печатка міста.

Пасхальна писанка чекає суду —
Він буде скоро, він конче буде:
За всі розп’яття Христа живого
У наших долях на дланях Бога.
Лідія Меланіч

Відродження

Відродження, пробудження від сну —
Нестримний поклик серця серед ночі,
Весела пісня, що зове весну?
Наповнені сльозами згаслі очі?

І здійнято обличчя до небес,
Над головою вверх піднято руки…
Господь Великий — з мертвих Він воскрес,
Переборовши смерть, пройшовши муки.

Це світло після темряви. Це грім
В ясному небі у прозору днину,
Це голос, що гукає в Божий дім
Заблудлу душу грішної людини.

Народження. Удруге за життя.
Щось неймовірне, дивне і космічне:
Молитва грішника в пориві каяття
І віра у можливість жити вічно…
Лідія Меланіч

Хваліте!

Хваліте Господа з небес!
Хваліть його в висотах дальніх!
Він був померлий — і воскрес!
Він — Бог живий, Він Бог реальний!

Всі Ангели, Його хваліть,
Все воїнство святе небесне!
Він дав надію вічно жить
Нам в Царстві Божому чудеснім!

Хваліте Бога від землі:
Вогонь і град, і сніг, і вітер!
Хваліть Його, усі живі —
Омиті, викуплені діти!

Хай хвалить Всесвіт наш Творця,
Бо Він сказав — і сотворилось!
Хваліть в Піснях свого Отця,
Щоб серце ваше звеселилось!

Хваліть в думках, хваліть в тілах,
Царі земні та всі народи,
В своїх молитвах і ділах —
На вас чекає нагорода!

Хваліте Господа з небес
За те, що любить, терпить, чує…
Хваліте Бога – Він воскрес!
Йому співайте «Аллілуя!»
Лідія Меланіч

Пісня Богу

Я чую пісню… Вона сміється
Крилато світ огортає весь,
Вона торкає розбите серце,
Вона злітає у синь небес…

Я чую пісню. Вона прекрасна —
Прозора, чиста, немов кришталь….
В душі палає вогонь незгасний,
І ніжні очі зоріють вдаль.

Я чую: пісня до Бога лине,
Бринить мільйонами голосів.
І руки тягнуться без упину
До Того, Хто на Хресті висів.

Стоять в покорі подоби горді
Перед престолом святим Отця…
Я чую пісні дзвінкі акорди —
Прославмо, люди, свого Творця!
Лідія Меланіч

Зустріч

Ти призначив побачення
На перехресті віків.
Тиховоддя любові —
В розбитому серці Голгофи.
Надміром сплачено
Ціну за смертність гріхів.
Краплями крові
Плаче розіп’яте Слово.

Помираю без Істини.
Битва з собою — пуста…
Світові катастрофи
Не мають жодного значення…
Падають іскрами
Сльози на руки Христа.
В сутність Голгофи
Я іду на побачення.
Лідія Меланіч

Великоднє привітання

Вже вкотре розцвіла вишнева гілка,
І не вмовкає пісня солов’я
З тих місць, де народилася сопілка,
Де над струмком кружляє перепілка,
І тішиться тонка душа моя.

Вдягається земля в зелені шати,
Теплом війнуло з голубих небес.
Вже на черемсі одяг, наче з вати,
І хочеться усіх вас привітати:
«Христос Воскрес! Воістину Воскрес!»
Василь Процюк

Ранок

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)
І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули...
(Марка 16:2)

Над Всесвітом стояла ніч.
Густа, тиха, спокійна.
Бо не було нічого,
що могло б порушити її одвічне мовчання.
Та й Всесвіту, власне, не було.
Була лише безодня.
І Дух Того,
Хто не має ані початку, ані кінця,
ширяв над нею.

І одного разу Він промовив Слово.
Перше слово серед ночі.
І ніч, зіщулившись,
відійшла далеко в глибини Космосу.
Творець із гордістю та задоволенням
дивився на плід Своїх рук.
І назвав це небом та землею.
І ночі вже не було.
Був ранок — день перший...

А потім ще були ранки.
Вони народжували нове та прекрасне.
Вони насамкінець народили
останній шедевр Творця —
того, кого Єгова поставив господарем
на Своїй землі.

І знову був на цій землі вечір,
коли Людина посягнула на власність Творця.
І знову настала ніч.
Ще більш густа та темна.
Вона міцно взяла в обійми Людину
і повела геть з Едему...

І більше не було ранків...
Ніч єхидно сміялася в лице обманутому, розгубленому Адамові.

...А потім знову було Слово.
Воно стало плоттю.
Воно жило серед жахної ночі.
Ніч душила Його та ненавиділа.
Вона ховала Його тонкі промінці від Людини,
душила надію, яка спалахувала там,
де ці промінці падали.
Десь далеко над небокраєм сірів ранок.
Погляди усіх живих були повернуті
до ледь жевріючої лінії горизонту.

Але несподівано чорним круком упав вечір.
Криваве тло неба
затулював грубо обтесаний хрест.
На ньому тремтливо згасав
останній промінь Надії.
І коли хижа тінь переможно накрила Череповище,
Той, Хто не міг в ту мить
з висоти Своєї величі дивитися на землю,
покликав Свого Посланця
з найважливіших доручень.
— Іди туди, в ніч,
до гробниці в єрусалимському саду,
до тих, хто зараз плаче, і скажи Моє Слово.

Біля гробниці був відчай,
страх та розгубленість.
Здивовані обличчя,
які не могли зрозуміти того, що відбувається.
Страшний землетрус
навпіл розірвав чорну скелю з хрестами.
Тріщина обійшла всю планету
і загубилася десь у глибині гробниці
Йосипа Ариматейського.

...Земля здригнулася
і повільно обернулася назустріч Сонцю.
Над Череповищем рум’янилася вранішня зоря.
Перші промінці
ковзнули по голій маківці кривавого пагорба
і несміло заглянули у порожню гробницю.

Ночі більше не було.
Був ранок — день перший...

Перший день тижня.
Перший день нової ери.
Юрій Вавринюк

Світлий день Воскресіння

«Смертю смерть подолав» —
Все це так незбагненно,
І життя дарував
Він сьогодні для мене.
І живу я, росту
В цьому світі розлогім,
І радію Христу
У любові до Нього.
Він живий, він воскрес,
Бо любов невмируща.
Я візьму Його хрест
І нестиму в грядуще,
Щоби світ не погас,
Як зоря на світанні,
Щоб останній той час
Був для нас не останній,
Розквітали поля
Врожаєм небувалим,
Щоби доля моя
Згодом піснею стала…
О Ісус, Ти страждав
На Голгофі так довго,
Смертю смерть подолав
Радищастя мойого.
Благодатним дощем
Я відмию сумління —
Хай світлішає ще
Світлий день Воскресіння.
Сергій Рачинець

О Великодню

О Великодню, справді, ти — великий.
Ти найвеличніший з усіх на світі днів,
Ти свідок одного з найбільших див,
Яким спаслися змучені навіки.

Розплющив очі ти й побачив — чи ж можливо?! —
Як Чоловік, зборовши смертний сон,
Покинув гробу кам’яний полон —
І об’явився Всесвіту сміливо.

З відрадою зітхнуло все творіння
І чиста радість полилась з небес:
Ісус, що вмер, тепер навік воскрес —
І дав надію всім на воскресіння!

Світ демонів захвилювавсь тривожно,
Тремтіла смерть: позбулася жала,
Яким у пеклі душі берегла, —
Його Воскреслий вирвав переможно.

О Великодню, справді, ти — великий,
Ти найвеличніший з усіх на світі днів.
Бо у тобі мій відчай спопелів,
Мій страх згорів навіки.
Василь Мартинюк

* * *
Діла, як слава, й слава у ділах,
Та не від діл моїх — моє спасіння;
Хрестом Христа увінчана Земля,
Увінчана Христовим воскресінням.
Явилось світло світу на життя, —
У вірі вірного горить світильник
Для добрих діл, що людям наче стяг
На славу істини всесильну.
І віру, і діла розцінить хрест,
З якого плата за безсмертя кров’ю,
Де у стражданнях Божий Син помер,
Розп’ятий і гріхами і любов’ю.
День сьомий впав, пошкоджений гріхом,
Та вперше переможена могила;
Освяченню, що за Святим Письмом,
День Перший підіймає крила.
Як в спрагу втікачів знайшлась скала,
Так з вірних б’є ріка води живої...
Христос воскрес! Воскреслому хвала —
Творцеві перемоги все святої.
Петро Ящук

* * *
Він вже настав, цей світлий добрий день —
Розбила віра чашу безнадії,
І повертає лик свій до людей
Всепрощенням осяяна неділя.

А нам до неї крізь літа спішить —
Чистішим від покаянь і пробачень.
В молитві хай розвидниться душі,
Щоб істину могла вона побачить.

І хай торкнуться нас, іще живих,
Ісуса очі — мудрі і предвічні.
Душі спасінням стрепенулась Вись
І благодать усіх до Бога кличе!
Ольга Чорномаз

Великодня молитва

До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просим в молитвах: зійди на наш край.
Прийди до сердець, що в тенетах розпуки,
Повій Святим Духом і щастя нам дай.

Як учням зневіреним, кожній людині
Новину чудову у дім принеси.
Дай віру, надію і в день воскресіння
Святі почуття у душі воскреси.

Дай зцілення хворим, розбитим — надію,
В камінних серцях спалахне хай вогонь,
Й небесне проміння нам душі зігріє
Теплом на Голгофі пробитих долонь.

Твоє Воскресіння і нашим хай буде,
Щоб жертвенна смерть не намарне була,
Щоб дихали легко та радісно груди
І спрагла земля від дощів ожила.

До Тебе, Воскреслий, здіймаємо руки
І просимо щиро: зціли Ти наш край.
Уже над Вкраїною падають круки...
О, Боже, прости нам і щастя подай!
Юрій Вавринюк

Марія біля гробу

Холодний камінь тиснув важко груди
І бовваніла скеля, як мара.
За що ж ви так, за що ж ви, черстві люди,
На смерть судили вашого Царя?

Куди піти? До мертвого в печеру?
Не чує Він з-за сірої стіни.
А Він дав мир, Він дав життя і віру,
Він спас мене від влади сатани.

Ішла Марія. Ранок витер сльози.
Ось вже могила. Спогади болять.
Стиснули серце вранішні морози.
...В могилі — пустка.
...Ангели стоять.

Схилилось небо, слухало новину.
Слова котились росами в траву.
«Христа немає!» — линуло в долину...
...Вставав Великдень, гонячи пітьму.

«Христа немає?» — билося у грудях.
«Він є... Живий! Я серцем чую це.
Нехай мене зневірену осудить
Його святе скривавлене лице».

Побігла жінка. Камінь ранив ноги.
Святковим дзвоном серце калата.
«Воскрес Учитель!» — зойкнула з порога
Змертвілим учням вмерлого Христа.

«Ісус живий!» — все місто гомоніло.
«Життя воскресло», — плакали сліпці.
І не шукала вже Його Марія,
І не втирала сліз на всміхненім лиці...
Юрій Вавринюк

Три дні

Три дні — від смерті до життя.
Три дні — від мук до воскресіння.
В трьох днях нове серцебиття
Розпочалось у поколіннях...

Світ не змінився за три дні:
Христа розп’явши, святкували
Своєї перемоги тінь.
У груди били, як в кимвали.

— Ми всім, дивіться, довели,
Що Він не був Царем Юдейським!
Тим більше — Богом!
Розп’яли
За богохульництво злодійське.

Сторожа третій день стоїть,
Підперши каменем печеру…
Хіба в небес святу блакить
Хтось може зачинити двері?!

Ну й що, що тіло розп’яли,
Що насміхались з Нього люди…
Вам буде боязко, коли
На третій день Його не буде!

Христос дорогу показав,
Як нам пройти з землі до неба.
Невже хтось хоче йти назад,
Як розпочався день вже третій?!

Неважко пережити смерть,
А куди важче мертвим жити.
Три дні земних, як тінь, мине,
Немов суха полова з жита.

Хоч як би не тягнути час,
Тут думка проситься відверта:
Христос воскрес! І Він у нас
Щось запитає в день четвертий.

В день судний, в день страшний чи ні —
Це ти для себе сам вирішуй:
Один чи два, чи три ще дні
Для каяття собі залишив?
Лариса Козинюк