Українська християнська поезія Віра та життя

Християнство в поезії

Віра та життя

1. Цунамі
Тихо! Чуєш? Відкрий своє серце і слухай!
Наближається гуркіт, мов падають тонни води!
Подивись! Це — цунамі Святого Духа!!!
І воно уже близько! Воно йде прямо сюди!

Брами пекла не встоять — нестримно і безкомпромісно
Хвиля Божої сили змиває ворожі війська!
Боже Царство гряде — у могутності Доброї Звістки,
Щоб зрівняти з землею твердині держави гріха!

2. Сінай
Довга подорож... Стомлені діти пустелі
Очі, повні надії, звели до скелястих висот.
Там — вогонь, дим і попіл! Дрижать і ламаються скелі!
І крізь голос сурми промовляє Господь Саваот!

Небеса оживили Сінай електричним розрядом,
Закріпляючи силою грому святий Заповіт.
І мільйонами вольт епіцентр Господньої Правди
Увійшов у серця, що здобудуть Обіцяний світ!

3. Голгофа
Вечоріло. Повільно розходився натовп юдеїв.
Тіло спазмами болю благало про смерть.
По щоці Чоловіка скотилась краплина — і з нею
Полетіло життя, щоб, упавши, розбитись об твердь.

Час спинився. Сльоза, навантажена тоннами болю,
Гіркоти та скорботи народів, торкнулась землі:
Затрусилась планета — завіса роздерлась надвоє!
Епіцентром спасіння став хрест на Голгофській горі!

4. Горниця
Біль, що сковував серце лещатами страху,
Нерішучості щем, що ваганнями душу ятрив...
Все позаду. Дух Божий пішов в контратаку:
Затрусилась земля від молитви Господніх мужів!

Час звершився — збулися пророцтва Йоіля!
Вже відчинено вікна і засуви зняті з дверей...
Ураганом з небес, дарувавши сміливість і силу,
Епіцентр вогню увійшов у Господніх дітей!

5. В’язниця
Тиша ночі. Замовкло бряжчання кайданів.
В’язні краплі розради шукали в тривожному сні.
Тільки двоє не спали. Вони — в надприроднім єднанні
З небесами — співали Творцю величальні пісні!

І ожив землетрус — епіцентром в нестримному серці!
Захитались основи в’язниці. Упали замки.
Хвиля Божої слави, не давши ні шансу для смерті,
Розірвала іржаві кайдани гріха на шматки!

6. Ти
Ось — Цунамі Вогню, що пройшло крізь роки й кілометри,
Набираючи швидкості й сили в сміливих серцях!
І тепер воно тут — щоб зробити тебе епіцентром
Землетрусу спасіння, свободи й нового життя!

Ти ще спиш? Відкривай свої очі негайно!
Землетруси Господні проходять по цілій землі —
Піднімаються Доброї Звістки нестримні цунамі.
Якщо ти вже тремтиш — епіцентр відкрився в тобі!
Дмитро Довбуш

* * *
Вірую…
У зрадливих друзів
Та зраджених ворогів.
У безглуздість осуду
І ніч – не глупу, а незрячу.

Вірую…
Простягаю долоні
І не згораю в Вогні.
Ти даєш мені голос
І вирівнюєш вдачу.

Вірую…
Замість сліз посміхаюся.
Знову «йтиму на ти»
Із чуттями дитинними,
Щоби зрілим дитям Твоїм бути.

Вірую…
На галяві засніженій
Віднаходжу єдині сліди.
Це дорога в Еммаус.
Тут судилося нам прозріти.
Жити – вірою.
Вірую
Світлана Пиза

* * *
Лк. 1:37; Мт. 17:20

Травинці неждано тягар звалився на плечі
І жаром війнуло, немов із розкритої печі, —
Бо там, де травинці зростати призначено Богом,
Надумав собі хтось асфальтом стелити дорогу.

Травинку притиснув тягар до землі. Стемнілось…
Комусь бо ходити не просто по стежці хотілось:
«Ми тут хазяї, прокладемо широку дорогу».
Вони гордували місцем травинки від Бога.

Та всупереч волі людей дивна діялась справа —
Земля під асфальтом їй воду й повітря давала.
«Для Бога ж нема неможливої жодної речі! —
Казала травинка й старалась розправити плечі. —

Призначення маю — під сонцем Творця прославляти.
Йому все можливо!» — й завжди намагалася встати.
І з кожним зусиллям звершалося диво таємне:
Міцніла вона й ворушилась, хоч тісно, хоч темно.

Насправді, в цій справі була двох надій суперечка:
«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —
Єством всім травинка міцніла в надії на Бога,
Ослабла ж надія отих, хто стелив цю дорогу.

«Й тобі все можливо!» — якось із небес пролунало.
Травинка всі сили напружила раптом і... встала.
Асфальтом розбіглись, мов промені, тріщини раптом —
Бо й тверде покриття ненадійним буває часто.

«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —
І зліва, і справа є ті, хто випростує плечі.
Потріскавсь асфальт. Хазяям для ходіння — стежинка,
Й на ній усміхається, славлячи Бога,травинка.

«Для Бога нема неможливого!» — всі ми це знаєм.
Хай притча оця про травинку усім нагадає:
Як сила життя в ній, так віра у нас чинить диво.
Тож каже Господь: «Тим, хто вірує, теж все можливо!»
Ольга Лазарук

* * *
На березі зустрілись дві любові.
Одну іще потрібно довести —
Ісус давав доручення Петрові:
«Паси овець й за Мною слідом йди!»

Іван любов свою довів на ділі.
Улюбленець Ісуса був, де й Він.
Злякались учні, та з любов’ю сміло
Іван — в первосвящениковий двір.

Його там знають, не кують в кайдани.
Сказав сторожі — увійшов й Петро.
В ту мить важку присутністю Івана
Ісуса серце втішене було.

Як описав він, що було в Пілата,
То, мабуть, свідок тих подій і сам.
Був під хрестом, де Господа розп’ято, —
Юдеїв й римлян не злякався там.

Ісус цінив оту любов велику,
Яку Іван до Нього проявив:
Людину найдорожчу під опіку
Йому Він, Свою матір, доручив.

Ісус попереджав про час спокуси —
Іван той час відважно перейшов:
Любов вела Івана за Ісусом,
А зберегла Ісусова Любов.

Воскреснувши, Господь наш біля моря
Сказав для розуміння кілька слів:
Не березі зустрілись дві любові —
Того, хто мав довести, й — хто довів.

В час нелегкий ми живемо із вами:
Спокус тепер — попробуй розберись!
І Петри є, і є таки Івани —
Хто спокусивсь і хто не спокусивсь.

Ще зовсім трохи — й Джерело Любові,
Сама Любов – Христос прийде до нас.
Діла Іванові й діла Петрові
І вміст сердець Він знає без прикрас.

Що є в стосунках з Господом взаємність,
Не лиш життя Івана довело.
У вічнім Царстві Божім достеменно
Побачимо, як з іншими було.

Христос ще багатьом дає завдання,
Немов Петру, щоб вірним був у нім
І не втручавсь до того, що з Іваном
Він чинить, як з улюбленим Своїм.
Ольга Лазарук

* * *
Не раз Христа зрікались добровільно
І знову розпинали на хресті,
А потім каялись, ставали богомільні,
Вже, начебто, невинні і святі.

То ж скільки ще зрікатись Його будем
І нарікати, звісно, на життя?
Чи мало нам в многостраждальних буднях
Того, що не відкинеш в забуття:

Той чорний грім, що впав на землю чорну
І дикі дзвони, що на сполох б’ють,
Той плач живих за тими, хто учора
Пішов на цвинтар у останню путь?

Уже, мабуть, отямитись нам треба,
Прийти до розуму пора.
Хіба ж не Бог — Творець землі і неба —
Бажає нам безсмертя і добра?
Сергій Рачинець

Ім’я твоє — християнин

Ім’я твоє — християнин.
Чи мало це? А чи багато?..
Ти достеменно мусиш знати,
Сягнувши істини глибин.
Якою буде течія
Життя нестримного твойого?
Ще ждуть тебе круті пороги,
Гірка наруга над ім’ям.
Презирство многих — так було! —
Уже не раз на цьому світі.
Християнин — то значить світла
Твоя душа, як джерело.
То значить, є в тобі ота
Свята любов, що не вмирає,
На ранах кров’ю розквітає
У розіп’ятого Христа.
Тож не марнуй дарма хвилин,
Вклоняйся Богу, не Ваалу.
І знай, що важиш ти немало:
Ім’я твоє — християнин.
Сергій Рачинець

Буря

Покотило сонце день на захід…
Вітер небо міряє крилом…
Чайки з криком (полохливі птахи!)
Пролітають низько над човном —

Щось тривожить їхнє розуміння,
Суплять хмари брови до води…
Хвилі — наче гори! Де спасіння?
Як тепер до берега дійти?

Залива човна, перевертає —
Він ледь-ледь між хвилями стоїть,
А в човні Син Божий спочиває —
Серед шторму, притомившись, спить.

Хоч сердець дванадцять молодецьких
Силою веслують в буревій,
Море тільки в відповідь сміється:
«Що ви, люди, проти нас, стихій?»

І злякались учні: «Ми загинем!
Урятуй нас, Господи, спаси!
Бо усіх морська глибінь поглине!»
І тоді прокинувсь Божий Син.
Лідія Меланіч

Поститися

Поститися — щось більше, ніж не їсти
Напередодні релігійних днів.
Поститися — спокійно відповісти
Тоді, коли нас переповнив гнів.

Поститися — не день якийсь не пити
Напою, що нам серце веселить.
Поститися — за ворога молитися,
Коли він у гріху спокійно спить.

Поститися — це не голодувати,
Шокуючи нестримних ненажер.
Поститися — голодних годувати,
Щоб від нестачі хліба хто не вмер.

Поститися — не жалібно тужити,
Коли співає птаство весняне.
Поститися — у праведності жити.
Тоді і святість нас не обмине.
Василь Процюк

Два погляди

Давні образи в мами на стіні
Поглядом сумним зазирають в душу.
Але в тих очах не вдалось мені
Віднайти того, ради чого мушу

Проти хвиль плисти попри біль і страх,
Тамувати гнів, ворогам прощати,
Ближнього тягар на своїх плечах
Наче свій нести і — не нарікати.

Я шукала це в погляді сумнім
Давніх образів і в убранстві храму,
А душа кудись в далі неземні
Прагнула злетіть понад куполами.

Та як синь небес, чиста, осяйна,
Поглядом Христа озорила душу,
Враз відчула я, що знайшла вона
Істину святу, котру знати мушу:

Часто непростим буде каяття
Й завжди нелегким — вибір на розпутті…
Щоб знайти Христа, дане нам життя,
Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.
Ольга Міцевська

* * *
Останнє слово завжди каже Бог…
Багато люди говорити можуть,
Та з висновків і рішень багатьох
Збувається єдино вірне — Боже.

Ми судимо за поглядом очей,
За розумом, на жаль, недосконалим.
Сьогодні в серці: «Краще той, ніж цей!»
А щось не так — то завтра й помінялись.

Такі ми, люди… І тому Господь
Не нам віддав вирішувати долі:
Він каже хмарці: «Мимо не проходь!»
Й вона напоїть удовиці поле;

Він зглянеться на сльози сироти
І дасть їй пару кращу, як в багатих;
В яку з низин не опустився б ти,
Бог владний звідусіль тебе підняти.

Був смертним вирок Йосипу в братів,
А Бог сказав: «Понад усе повищу!»
І Бог був з ним, поки він все терпів,
І сил давав, й ніхто його не знищив.

А день настав — змінилося усе,
Й за Божим Словом Йосип став до влади,
І на спасіння обернулось це
Тим, що про нього злу складали раду.

Господнім дітям треба на землі
В своїм житті терпіння сповнить чашу.
Хай люди роблять рішення свої,
Але від Бога буде доля наша!

Лиш серед болю, труднощів, спокус
Завжди про те нам пам’ятати треба,
Що це — стежина, де пройшов Ісус,
Це Він з низин виводить нас на небо!
Ольга Лазарук

* * *
Буває, що слабнуть крила,
І в серці одна надія,
Що в Тебе є надмір сили,
І Ти зберегти зумієш.

Хотіла б злетіть високо,
А ледве сягаю гілки,
Твоє ж уважнеє око
Пильнує мене настільки,

Що в мить, коли зовсім поряд
Шуліка на жертву чигає,
Своїм надійним покровом
Від нього мене ховаєш.

Не густо кормів. Навколо
Зимовий морозний простір,
Але й серед сніжного поля
Зернинка, зернинка… Вдосталь.

Як часто під вечір сніжний
Притулком мені бувала
Долоня, що брала ніжно
Й до ранку обігрівала!

Я вірю: весна настане —
Й полину углиб блакиті,
А поки що крила в’януть
І сили немає злетіти.

Та Ти мій Отець, Господь мій, —
І в серці живе надія,
Що візьмеш мене в долоні
І грітимеш, поки зміцнію
Ольга Лазарук

* * *
Буває так, що не буває слів…
Блакить немов заволокло туманом
Таким густим, що шепче хтось: «Обманом
Для тебе стануть думи про політ!

Тобі наснились хмарами мандрівки.
Дивись під ноги! Ось твоє — земля».
Ні!!! За туманом світить звіддаля
Незгасним сяйвом неземна домівка.

Туман бажає заховать її,
А надто більше — затуманить пам'ять,
Щоби не свідкувала про реальність,
Як дух недавно линув від землі.

Як він купався у просторах вишніх
І пив натхнення із Господніх рук,
І ніс на землю, і вдягав у звук,
І було Слово — дальнім або ближнім.

Дух може й прагне кожен день в політ —
Він цим живе. Та щось буває з нами…
Ось хмари проливаються дощами,
Коли волога переповнить їх.

А в нас є сльози. Чаша до країв
Наповниться, й туман розвіють грози.
Коли немає слів, тоді говорять сльози,
І мова їх промовистіша слів.
Ольга Лазарук

Не кидай каменем

Коли в серці у близького друга гроза
І в очах забриніла печалі сльоза,
Осудити ніколи його не спіши,
Прихилившись, молися за нього в душі.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Коли в хату до ближнього ступить біда
І стане гіркою солодка вода,
Підійди і розрадь, розпитай, зрозумій
І оливу на рани подати зумій.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Злі чутки про хорошу сестру поповзли.
Вже за спиною в’яжуться пліток вузли.
Щире серце у розпачі крається,
Душа плаче, шукає і… кається.
Не кидай у неї каменем,
Вона і так вже поранена.

Брат спіткнувся, а потім ще й боляче впав,
Крила віри й молитви знеможено склав,
І отрута гріховна вже серце в’ялить,
І в душі невимовно щемить і болить.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Шлях вузький — боротьба. За Христом я іду.
Хвилі човен хитають і грози гудуть.
Я з Тобою лиш буду по хвилях іти,
Я так хочу, Ісусе, дійти до мети.
Коли буду в житті я поранений,
Захисти мене, Боже, від каменя.
Володимир Сад

Не та віра

Я жезлом вдарив по скелі,
Але джерело не забило.
Гукнув я в небесні оселі,
Та полум’я не злетіло.

За словом зробив все, як треба.
Ждав чуда всією душею.
Та не відповів Бог з неба
Так, як Іллі чи Мойсею.

Мабуть, що жезл в мене грішний,
І час, і молитва сіра.
О ні! Все те саме, не інше,
Ті ж самі слова — не та віра!
Яків Бузинний,
Переклад з Російської Василя Мартинюка

Господній урок

Уже минулася біда,
незгоди, розпач, зло?
Почута Мною ця нужда,
від Мене це було.

Тяжкі обставини, як рій,
в твоє летять лице.
Ти сумніватися не смій,
від Мене також це.

Ти непокірний, з норовком,
В собі несеш себе?
Подіями, не кулаком,
Я впокорю тебе.

Твоє фінансове лице
Таке важке, й сумне.
Від Мене це! Від Мене це,
Щоб пізнавав Мене.

У тебе смуга із невдач,
Нещастя, як на зло?
Шукай мене, дарма не плач,
Від Мене це було

Товариш твій тебе підвів,
Підняв тебе на сміх?
Від Мене це, я допустив
За твій постійний гріх.

Ти на слова Мої оглух,
Знайшов собі дружка.
Христос — оце твій кращий друг,
Його міцна рука.

Втомивсь від дзвону слів гірких
Базікал і нікчем?
Я захищу тебе від них
Своїм святим мечем.

Ти планував, ти мудрував.
На себе брав усе.
А я хіба благословляв?
Без Мене хто несе?

Хвороби часто при тобі?
Було від Мене це,
Бо ти в мирській своїй журбі
Губив Моє лице.

Тож не втрачай Мене, знаходь,
Зроби рішучий крок!
Благословить тебе Господь!
Прийми, це Мій урок.
Михайло Калюжний

Не судилось

Не судилось! Чомусь не судилось
Від початку те все нам пройти,
Що в уяві бажанням з’явилось,
Що в основу лягло для мети.

Не судилось! І різні дороги
Розвели нас від наших бажань,
Не вертались на стежку ту ноги,
Де лишились сліди сподівань.

Не судилось! Не тільки в коханні,
Але й в різних потребах життя
Присуд цей і страшний, і останній —
І немає йому вороття.

Не судилось! Тому й не судилось,
Бо це присуд високих небес:
Щоб без волі Його не родилось! —
То яких нам чекати чудес?!

Ми йдемо, не вклоняючись небу,
На людей в нас надія вляглась,
Ось чому ми на нашу потребу
«Не судилось!» почуємо — й зась.
Михайло Калюжний

Армагедон

Від хвилювання — аж пітні долоні,
І вся земля здригнулась до основ,
Коли добро і зло в Армагедоні
Зійшлися й захлинулась кров’ю кров.

Здавалося, що зло не подолати,
Що скоро ночі вічне торжество,
Та той, кому Господь любив прощати,
Хто стільки вже разів зрікавсь Його, —

Ізраїлі народ подужав звіра
Й, клякнувши врешті-решт для каяття,
Гордині зрікшись — вбивчого кумира,
Побачив Господа свого — Христа.

Я здогадався, про талан щасливий:
Народе мій, не опускай рамен,
Тебе Бог вибрав, щоби ти, як рівний,
Прийшов до інших безлічі племен,

Щоб світових торкнувшись щастя дзвонів,
У згоді жити з совістю, не в злі,
Щоб більше не було Армагедонів
Ніколи відтепер на цій Землі.
Юрій Камінський,
Переклад з Російської Василя Мартинюка

Квіти прощення

В білосніжнім платті, як сніжинка,
(В гості чи у дім батьків своїх)
Дівчинка йшла по в’юнкій стежинці
Із букетом квітів запашних.

Гарна, мов тополя срібнолиста,
І весела, як дзвінкі струмки.
Їй щось ніжно шепотіло листя
І всміхались щиро пелюстки.

Сонечка закохане проміння
Кучерів розчісувало сад.
Дівчинка ж, як чистоти царівна,
Цілувала пелюстки троянд.

І в очах — росинках променистих —
Вигравала всіх небес блакить.
Ось, здавалось, мов пушинка чиста,
Над осик тремтінням полетить.

Йшла й щасливо, радісно співала
В супроводі музики весни.
І світліше навкруги ставало
Від ясної сукні білизни.

Хтось позаздрив на безхмарне щастя
І, нагнувшись, щось у жменю згріб…
Й раптом до білесенького плаття
Бруду шмат бридкий прилип.

Раптом, але світ не захитався,
Тільки хто й за що так покарав?..
Шибеник нахабно посміхнувся,
Щурив очі й руки потирав.

Не заплакала на ті брутальні плями,
Не картала гордуна за гріх.
Усміхнулася — і свій букет духмяний
Хулігану кинула до ніг.

Він, мотнувши стрижкою рудою
(Серце є, звичайно, й в пустуна),
Знітивсь, засоромлений собою
Й тим, що так помстилася вона.

Якщо люди злі, хоча душа невинна,
Вам в життя жбурнуть образ брудних,
Ви та само, як дівча-сніжинка,
Прощення квітками киньте в них.
Михайло Козубовський
(Переклад з російської Василя Мартинюка)

* * *
Є вузли, яких не розв’язати,
Є шляхи такі, що не проти.
Таємниці є, — не розказати,
І пісні, яких не чув ще ти.

Горе, є приховане є лихо.
Радість є, що в серці бережуть,
Сльози є, які ковтають тихо,
І думки, що спати не дають.

Є і почуття, від серця гнані,
Є слова, що не були в устах.
Речі є омріяні, бажані,
Люди є, які наводять страх.

Та Христос вузли мої розв’яже,
Допоможе на шляху мені,
Тайни всі Йому душа розкаже
Й проспіває геть усі пісні.

Горе все Йому вона відкриє,
Радість всю вона розділить з Ним.
Він один утішить й зрозуміє,
Бо Ісус став Господом моїм.
Віра Кушнір,
Переклад Василя Мартинюка

Воли

Воли, воли... Якби не ті воли,
То може б ті, що кликані були,
Були б також і вибрані в кінці...
Бо ось спішать повсюди посланці:
«Готово все! Настав вечері час,
Тому господар нас послав по вас:
— Приходьте всі, що кликані були!»

Але воли... Якби не ті воли!
«Купив волів хороших. Як кортить
Їх випробувати в найближчу мить!
О, ті воли — утіха для очей!
Ну, а вечеря? Буде ще вечер,
Сніданків і обідів без кінця...»
Відмова зустрічає посланця.

Воли і землі, й молоді жінки —
Не в них вся суть.
Прийшли би — навпаки,
Знайшли би радість, що не тій рівня,
Що є від поля чи волів щодня.
Та щоб прийти і сісти за столи,
Те не дало, що в серці, — не воли,
Не ці ось ситі, круторогі, пишні,
І не красуня, яка заміж вийшла,
А власне «я», що так для серця миле...

«О Господи! Ти посилай нам сили,
Як на Іллі. Ні, вдвоє, як в Іллі...»
Якось Ілля проходив по ріллі.
Орав волами землю Єлисей.
Було все явним для Іллі очей:
При ділі чоловік: воли, рілля,
Та кидає на нього плащ Ілля:
«Іди за мною!» І не треба ждать —
Воли, як жертва, на вогні горять,
Горять плуги, лишаються поля.
А Єлисей пішов, і перед ним Ілля.
Коли Іллю на небо Бог забрав,
Подвійну силу Єлисею дав.

«Як в Єлисея силу нам пошли!»
А ти у жертву вже приніс воли?
Ще не приніс? «І спробувать кортить,
І на вечерю кличуть. Що за мить!
Співпало те і друге на біду.
Такі воли чудові! Не піду!»

Спішать по всіх усюдах посланці.
«Ведіть, збирайте, прийде хто — в кінці
У радості засяде за столи».

Ну, а воли? Зостануться воли —
Вогню наказано усе пожерти,
Але тоді то вже не буде жертва...

Подумай: чи зрівняється з волом
У Божім Царстві місце за столом?!
Ольга Лазарук

* * *
Я не знаю, скільки на землі
Ще пройти доріг мені зосталось,
Але хочу наостанку днів
Господу сказати: «Я старалась!

Знаєш Сам, де річкою текла,
Знаєш сам, де, як струмок, міліла,
І усе ж робила, що могла —
Я Тобі вгодити так хотіла.

Ідучи долиною скорбот
Через сльози і сердечну скруту
Я була щасливою, Господь,
Бо Тобі могла корисна бути.

Що вдавалось — все Твоє, Ісус,
А моє невдале, не змінити.
Чим перед Тобою похвалюсь?
Можу лиш до ніг Твоїх схилитись.

І знайома лагідна рука
Доторкнеться голови моєї...
Я старалась! Я усе ж дійшла
Милістю і силою Твоєю!»
Ольга Лазарук

* * *
А істинна любов у серці — жертва.
Вона не знає слів «мені» і «я».
Приємні їй дощі, не коле їй стерня,
Відкритий має дім й дає рука простерта.

Любов без жертви — покруч, напівмертва.
Не бачить неба — надто вже земна.
У пристрасті занурилась до дна
Й до краю непоступлива і вперта.

Все «дай!» та «дай!» кричить безперестанку,
Бо хоче насолод від ранку і до ранку,
Сама собі дорожча над усе.

А істинна любов себе не знає.
Приносить радість всім, кого кохає,
І має втіху з того, що несе.
Василь Мартинюк

Плід Христу

Напина вітрила
Осінь золота.
В вирій полетіли
Молоді літа.
Паморозь на скронях,
Щебет весен стих,
Літечка в долонях
Теплий слід застиг.

Лемеші й чересла
Струни скиб прядуть,
Злотні перевесла
В ряд женці кладуть.
Копи надівають
Сонячні брилі—
Плід Христу вкривають
Від марнот землі.

Стриманість і тихість
Радість обняла,
Добрість, терпеливість
Віра повила,
В мирі усміхнувся
Милосердю світ,
Бо в любов вдягнувся
Женчиків привіт.

Дух напнув вітрила,
Хай летять літа.
Осінь землю вкрила
Плодом для Христа.
В чистому світанні
Ллється сяйво днів
З Господом єднання
В рідній стороні.
Євген Поліщук

Будую храм

В душі до Бога — помоливсь,
Будую храм над чистим плесом
Моєї мрії, щоб колись
У ньому відслужили месу
Оті, хто житиме іще,
Хто знав мене здалека й зблизька.
Ані під сонцем чи дощем,
Той храм нехай не втратить блиску.
Там сни мої, там сльози віч,
Мої печалі і тривоги,
І на уламках протиріч
Святе ім’я живого Бога.
Нехай ясніє він, стоїть,
Як сад весною, білопінно,
Хай кожне слово, наче мідь,
Дзвенить у ньому псалмоспівом.
Будую храм, важкий тягар
Наліг на плечі аж до болю,
У нім душа моя, як жар,
Бо вся воістину з любові.
Тобі, Господь, її віддам,
Як доведеться раптом впасти,
А поки що — будую храм
Над плесом мрії задля щастя.
Сергій Рачинець

* * *
Я до Тебе прийшов молодим.
Тоді літо надворі буяло
І у серці юначім моїм
Щось нове, неземне зазвучало.

Скільки пліток ходило, чуток
Про живу і спасаючу віру,
Скільки бруду і скільки байок…
Ну а я в щось величніше вірив.

Вірив в те, про що мама давно,
Ще в дитинстві мені говорила.
І мене полонило воно –
Божа ласка і дивная сила.

Багатьох я тоді здивував
І задуматись, певно, примусив,
Бо ж кругом атеїзм вирував,
Ну а я проти течії рушив.

Я ввійшов в християнську сім’ю.
О, які горизонти відкрились!
Радість повнила душу мою,
Коли просто і щиро молились.

Скільки молоді, скільки тепла!
Як потрапив на іншу планету!
О, хвала Тобі, Боже, хвала
За розірвані злії тенета!

Скільки зим, скільки літ Ти чекав,
Скільки раз боронив Ти від смерті!
Боже мій, я завжди відчував,
Хто мій щит у світській круговерті!

Ллється даром живая вода.
Вона може гріховне все змити.
Моя віра жива і тверда –
З нею вмерти не страшно і жити.
Володимир Сад

* * *
Не погріши в своїх словах,
Не сотвори брехні присвяти,
Бо краще істина і страх,
Ніж жити в спокої і брехати.

Коли душею скривиш раз,
Зганьбиш ти правду, що розп’ята.
І буде день, і буде час,
І буде за слова розплата.
Микола Савчук

* * *
Допоки ще живе маленьке наше «я»,
Допоки ще воно на тім хресті не вбите,
Високе і святе, всеправедне Ім’я
Покличе знову нас з смертельної орбіти.

У сяєво небес, у сяєво надій —
З смертельної орбіти неволі і гріха,
Тече там Джерело цілющої води,
Немає там провини, немає там зітхань.

Вже корчиться Содом в сірчаному дощі,
А Бог виводить нас — і треба все лишити.
Та світиться сльоза на промені душі
І застеляє зір... А поряд — темні сіті.

Чи добре, чи не так — ми будували дім,
В тім домі нам було по-всякому, та звично.
А Бог виводить нас. Содом — уже лиш дим.
Не повторімо жест — упертий і трагічний.

Не озираймося на перехресті днів,
Не озираймося немов дружина Лота.
О, скільки в світі є тих соляних стовпів,
Що вирвались колись з нестерпного болота!

На що ми озирнемось? За чим жаліти нам?
Ми мертві для гріха? Чи він нам серце крає?
Стоїть Голгофський хрест —оплачена вина —
Й на ньому наше «я» повільно так вмирає.

Стоїть Голгофський хрест над світом стільки літ...
Стежки на сотні миль затоптані, затерті.
Та дано нам життя на грішній цій землі —
Не плакать під хрестом, а на хресті — померти.
Ольга Чорномаз

* * *
Уже дійшли до краю. До межі...
Ще не мутанти, та вже й не мустанги.
Впізнай нас, Боже. Боже, поможи...
Ми Твої діти блудні й безталанні.

Матерія — той ідол наш земний —
У шатах атомних тасує гени наші.
А ми ще зазіхали і на німб,
Вінець царя із себе ще не знявши.

Свободи золотий широкий клин,
Любові нерозгорнуті сувої —
Усе розтринькали, все пропили
Й вінець знімаєм разом з головою.

Доцарювались. Сходинки хиткі
У псевдохрам з іменням «незнищенність».
Припав Адам до Божої руки —
За самозванство попросить прощення.
Ольга Чорномаз

* * *
Дощ, невідступний, як передчуття,
Хоча й непередбачений прогнозом.
Шлють запізнілі блискавки вітань
Землі осінній вересневі грози.

І грім в’їжджає в здивування вікон
На колісницях обважнілих хмар,
І крапелини, чисті і столикі,
Приносять знов землі себе у дар.

Всесильний Боже! Землю не покинь,
Напій снагою урожаї наші!
Предвічний Боже, над усі віки
Хай обмине її гроза інакша:

Та, без дощу і без передчуття,
Що обпікає ріки, трави, мозок —
Без віри, без надії, без життя
Летить планета крізь смертельні грози...

Спинись, уяво, завтра буде день —
На землю ми приходим лиш гостями.
...Гроза минула, тихо дощ іде.
Осінній. Не холодний. Не останній.

Сьогодні сяє ще ласкавий день —
Господь жде покаянь і довготерпить,
Щоб вже без гриму й дорогих одеж
Побачили ми душі наші стерплі

Від заздрості, захланності, спокус
У дзеркалі любові і покути.
Ісус уже в терновому вінку,
Вже до хреста високого прикутий...

Висить криваве сонце вечорове —
Наш Бог страждає мовчки, без вини.
Душе, вдивився в дзеркало Любові —
І власної потворності жахнись!
Ольга Чорномаз

* * *
Спекотна тиша обіймає сад.
Стікає спрагою стара олива.
Тремтить мінором, мов бурштин, оса...
Спаситель молиться за нещасливих.

Солодким трунком труїмо життя —
В красі гріха обвуглюються душі,
Ми знаємо, коли живем не так,
Коли ми Бога у собі паплюжим.

Еквілібристи на канаті зла,
Ще балансуєм: віра чи невір’я?
І сумно осипається зола
Із душ марних і анемічно сірих.

Шукаєм чуда, а знаходим тьму,
Душею приторговуєм за безцінь,
І мрійно одягаємо хомут
Туманних надокучливих сугестій.

Чого вона сумує і болить,
Коли знімає легковажні шати?
Із цих принадних і чіпких боліт,
Куди тепер уже їй поспішати?

Спрямуй нас, Боже, на нетлінний шлях.
Очисти серця від бруду і від блуду —
Незатишно нам на семи вітрах,
Де в кожного — малесенький Іуда.

Святого неба сяючий орган
Над світом грішним в грізному мовчанні.
Душа, прорісши в молитви поган,
Крізь сміх і гріх подивиться печально.

Моя душа всю ніч була в сльозах...
Спасителю, явись між нас, убогих.
Не дай в торосах гордості змерзать,
Зніми гарячих пристрастей облогу.

Не дай нам, Боже, їсти слізний хліб
І захисти від усмішки спокуси.
На цій малій, покривдженій землі
З Тобою вже нічого не боюся.

Спасителю, явися поміж нас
І тільки Свій хліб дай завжди нам їсти,
Ковтком Свого священного вина
Скріпи у нас Завіт Благої Вістки.

Мойого «я» безжалісна оса...
Її жало із себе вийнять мушу.
І не старіє Гефсиманський сад,
І мій Спаситель дивиться у душу.
Ольга Чорномаз

* * *
Як дорого заплачено за гріх!
Сміється й досі з Єви змій-спокусник.
Ми тлінного життя орендарі
У вирі нам нав’язаних дискусій.

Орендарі без віри й каяття,
Обтяжені немислимим податком
За те, що вже ніколи не злетять,
За те, що на любов уже не здатні.

Іскриться гордість, як міцне вино —
Смертельна підсолоджена отрута.
І байдуже усім, — і все одно
У випарах духовного банкрутства.

За плуг важкий, сп’янівши, узялись —
Безсилі й незахищені законом.
Чи ви хоч в небо глянули колись,
Орендарі без страху і докору?

І що наповнять чашу наших душ —
Слова порожні, до дискусій скорі,
Настояні на згірклому меду
Безглуздої глухої непокори?

Орендарі, ошукані колись —
Лиш наймити на не своєму полі.
Що можемо і завжди могли,
Коли ми страхом платимо за волю?

Печальний голос з обріїв землі
У небеса підніметься крещендо!
Бог вміє тільки дарувати хліб —
Господь нічого не дає в оренду.

Та й що в нас є, щоб Бог заплатить?
Що маємо свого на цьому світі?
Земних багатств криву примарну тінь
Та душі небагаті й неомиті?

За душами — дрібний розмірний гріш.
І той — хіба що людям на догоду.
Ми тлінного життя орендарі —
Нагі приходим і нагі відходим.

Ми можемо на вірність присягнуть
Добру чи злу — в гіркім протистоянні...
Та тільки Спас знімає з нас вину
В смиреннім омовенні покаянням.
Ольга Чорномаз

* * *
Цей галасливий ярмарок амбіцій,
Ці безкінечні гордості потоки...
Забули ми — сказав Господь «Не бійся!»,
Сказав це нам через Своїх пророків.

Вертаємо ми з ярмарку... Вертаєм...
І краму нам свого не обміняти.
А світ стоїть під вічними хрестами —
Й не бачить світ жертовного Розп’яття.

Не біймось зла — воно у Божій власті,
А біймось власну гордість розбудити.
Хто на жертовник міг життя покласти,
Щоб повернути вічність Божим дітям?

Як ми жили? Як від’ярмаркували?
І з чим вертаєм з ярмарку сьогодні?
Скрипучий віз подачок від Ваала...
Легкий ковчег усіх дарів Господніх...

Вертаємо ми з ярмарку. Вертаєм...
Хто щедрий своїм крамом, хто — безсилий.
А світ стоїть під вічними хрестами —
Й Господнього не бачить Воскресіння...

Як Спас дивився у Отцівські вічі!
Як Він молився на горі Оливній!
Голгофського хреста печаль і відчай
Вже змила благодаті чиста злива...

І галасливий ярмарок амбіцій
Лишається за обріями тиші,
На цій землі не будем жити двічі,
Сторінку долі вже не перепиши.

Отця боялись — розіп’яли Сина.
Та сяяла Любов непогасима.
Господнє незбагненне Воскресіння
У ту неділю всіх нас воскресило.
Ольга Чорномаз

* * *
Шляхи, які обираємо ми...
Дороги, які обирають нас...
Не зарікайсь від невдачі й суми.
О не зарікайся. Не зарікайсь.

Воля Господня у нашім житті —
Світло нести вже наблизився час.
І коли важко, нестерпно іти —
О не зрікайсь. Не зрікайсь. Не зрікайсь.

На негативі вчорашнього дня
Всі наші чисті й нечисті сліди.
Вершник сідлає прудкого коня...
О не суди. Не суди. Не суди...
Ольга Чорномаз

* * *
Ми стільки літ не бачили тепла,
Ми стільки літ не помічали Бога.
Наче й дорога в нас своя була,
Та це була без Господа дорога.

Навмисне наче й не чинили зла,
Поняття мали про людську порядність.
Нас власна самовпевненість вела.
І ми ішли — до сміху безпорадні.

Ми стільки літ училися ходить,
Та як усі — блукали манівцями.
Шматочки сонця в крижаній воді
Ніякого тепла не обіцяли.

Життя у простоті своїй складне:
Завжди знайдеться той, хто дасть на муки,
Завжди знайдеться той, хто розіпне,
Завжди знайдеться той, хто вмиє руки.

Ми стільки літ служили суєті,
Вона на ланцюжку всіх нас водила.
Як Божий Син вмирає на хресті,
То суєті нема до того діла.

А є душа. Вона за що болить
І побивається так невимовно тужно?
Бо має вибрати в стрімкому леті літ,
Кому вона — чи тьмі чи світлу служить?

Ми стільки літ шукали виправдань,
Ми їх шукали замість покаяння,
А пристрастей розгнуздана орда
Нам у лице здивоване сміялась.

Людського щастя невловима грань...
Де пік багатства? Де ціна нестачі?
Що треба нам: добра чи покарань,
Щоб в Спасових очах себе побачить?

І хрещенням омитись від гріхів,
І Господу подякувать за вічність,
Забуть слова і помисли лихі
І не триматися за мірки звичні.

Пречистий спокій, радість неземна
І впевненість, що ти — дитя Господнє.
Одна із найвиразніших ознак:
Ти від гріхів вже вільний відсьогодні.

І перший крок несміло ще ступить,
І помолитись Богові, як вперше.
Це тільки крок. Але настане мить —
Себе в собі Любов’ю перевершить.
Ольга Чорномаз

* * *
Холодний присмерк пізніх покаянь...
А милістю окрилена надія —
Як в залі спорожнілому рояль
Без пальців музиканта холодніє.

Не поспішає світ до каяття.
«Учора» перелилося в «сьогодні» —
Й минає невловима грань світань,
Де наше «Я» на компроміс не згодне.

І знову — день. І світ ще не втомивсь
У клопотах своїх про хліб насущний,
І дарувать собі не хоче мить,
Щоб в ній хоча б згадать про власну душу.

І сил людських на мужність не стає
Зізнатися в своєму любострасті:
«Не знали, Боже, що Ти справді є —
Життя сліпило поглядом контрастів.

Якби ж знаття... А вірити — хто зна...
Світ нас навчив не вірити нікому»...
Чия покора і чия вина,
Що стільки вершників на чалих конях?

В які ви барви коней одягли,
Що полетять у безкінечний простір?
Вже знято маски з лагідних і злих —
У отчий дім земні вертають гості.

Величний глас Господньої сурми,
А покаяння й роздуми дочасні,
Усе минає. Вічна тільки мить:
І ми у ній — щасливі чи нещасні.

Сьогодні ми ще можем вибирать.
Ще жде надія, як німий рояль.
Щоб не обняв наш спорожнілий сад
Холодний присмерк пізніх покаянь.
Ольга Чорномаз

Любіть

Любiть невимушено, щиро,
Любiть завжди, любiть усiх.
Любiть, коли ослабне вiра,
Коли в сльозах чи чути смiх.

Любiть, як розум каже iнше,
Коли нема за що любить.
Любов не та лише, що в вiршах,
А та, що з жертвою спiшить.

Любiть! Мiцнiш, як мати сина,
Що над колискою не спить.
Нехай любов самарянина
Научить ближнього любить.

Любiть, хоча душевнi рани
I заважають це зробить.
Як серцю тяжко-тяжко стане,
Лише любов його зцiлить.

Любiть! Вiзьмiть голгофськi рани
Як приклад жертви i тепла,
Щоб вас пiд святостi знаменом
Любов у небо привела.
Юрій Вавринюк

Самотність

Робiнзони двадцятого вiку...
В мiжнародних стосунках — прогрес.
А душа... А душа, як калiка,
В одинокостi плаче
й чекає чудес.

Ми за кiлька годин залiтаєм в Канаду,
До сусiда — iдемо роки.
Нас нiхто не хвилює, нiяка громада,
I нiкому, буває, подати руки.

У мiльйонних мiстах — одиноких мiльйони
Заховались в фортецях бетонних квартир.
I не можемо вийти з заклятої зони,
Мов веде нас слiпий поводир.

Не хвилюють проблеми сусiда чи брата.
А розмови?.. Лише — «Добрий день».
В неприступний плацдарм перетворено хати,
Навiть в сiм’ях не чути пiсень.

Одинокiсть. Страшна одинокiсть,
Як iржа, нашi душi з’їдає щомить.
I ростуть мiж людьми егоїзм та жорстокiсть,
I залишенiсть болем у серцi щемить.

Робiнзони... Робiнзони повсюди,
Як на островi, в колi тривог.
I проходять повз нас одинокiї люди.
Залишенi люди.
Бо — залишений Бог...
Юрій Вавринюк

Молитовники

(Тюремним мiсiонерам 30-60 рокiв присвячується)

Вони молились. Гаряче та слiзно.
В лiсоповалах, в вiхолу й мороз.
Шумiли сосни болiсно та грiзно.
А ворог святкував апофеоз.

Вони молились. Часом не хватало
Терпiння й сил молитися і ждать.
Надiя часто серце залишала
I груди тисло: «Скiльки ще страждать?».

Вони молились. За майбутнє Церкви,
За рiдний край, що Бога залишив.
Вони молились, аж колiна терпли,
Щоб їх посiв Господь благословив.

Вони молились, щоб сьогоднi дiти
Христових табiрних бiйцiв
Пiшли у тюрми — тiльки не сидiти,
А щоб серед убивць знайти братiв.

Вони молились. Щоби там, за дротом,
Новина добра пагони дала.
Щоби серед пропащого народу
Христова церква дiяла й жила.

Вони молились. Просто i невмiло.
Не слухались обпаленнi вуста...
А там, вгорi, над соснами сiяли
Небеснi очi Пастиря — Христа.
Юрій Вавринюк

* * *
Любити ближнього — як складно і як просто.
Не з примусу, не з шани чи за щось.
Прийти до нього в дім приємним, добрим гостем
І запитати: «Як тобі жилось?»

І просто посміхнутись. Просто дати руку.
Не треба жертви — крихітку тепла.
Любити ближнього — ділити разом муку,
Яка у серці раптом проросла.

Любити ближнього — сказать йому про Бога,
Що Він один — любов понад усе,
Що наші всі проблеми, весь тягар, тривоги
Він на Собі з любов’ю понесе.

Коли впаде — спіши його підняти,
І мимо не проходь, не кидай так.
Не заздр йому, коли він ходить в шатах,
А ти супроти нього, як бідняк.

Любити ближнього — це бачити хороше
І разом все погане забувать,
Любить без вигоди, коли останні гроші
Комусь потрібно, мов собі, віддать.

Зумій чужу біду узять на власні плечі.
Байдужість вся із серця хай спливе.
Бо у душі твоїй не має порожнечі:
Як не любов, то ненависть живе.

Нехай любов твою не знищить голос вражий,
Бо ненависть не варта і гроша.
І не тому люби, що Слово Боже каже,
Люби тому, що каже так душа.
Юрій Вавринюк

Еволюція гріха

Еволюція — поступовий розвиток чого-небудь
при поліпшенні його якості.
Зі словника

Усе — еволюція. Довго й терпляче
Ішли ми від мавпи до зоряних мрій.
Все вище, складніше, все краще і краще
Ставало: природа й людина у ній.

Що ж тут заперечиш, якими словами?
Лиш хочу спитати вас, мавпи сини:
«Це теж еволюція рухала вами,
Коли стоголосії вигуки слави
Зірвались з «осанни» на крик: «Розіпни!»?

Для вас еволюція — глибше і глибше
Котитися в прірву-болото гріха...
Ви кращими стали? Чим далі — тим ліпше?
Чому ж тоді совість німа та глуха?

Чому ж плаче небо гіркими дощами?
А втім, що шукати чиєїсь вини:
Гріха еволюція рухала вами,
Це гріх ваш волав: «Розіпни! Розіпни!..»
Юрій Вавринюк

Гімн місіонерів

Важкі дороги вибрали нас знову.
І знов сурма в походи кличе нас.
Знов не до сну, і горизонти нові
Відкриє нам благословенний час.

     Неси вогонь Господнього спасіння,
     Боротись варто, варто в світі жить!
     З тобою Бог, а значить, є надія
     І голос, що з надією звучить.

Нас кличе світ, знесилений гріхами,
Нас кличе серце, сповнене вогнем.
Нас кличе Той, Хто був розп’ятий нами
І Хто воскрес, щоб ми воскресли з Ним.

І голос той зривається, буває,
І слабнуть руки від людських нещасть.
Та є надія та, що не вмирає,
Є Дух Святий, що вітер крилам дасть.

Надії голос кличе грішні душі,
І воскреса надія в душах тих.
Повік лунати буде невмирущо,
Бо він в устах відважних та святих.
Юрій Вавринюк

Ви — сіль землі!

Біжить сльоза з очей солонувата,
Така швидка, рухлива, мов жива.
А в ній та сіль, якою приправляти
Повинні ми усі свої слова.

Ми — сіль землі. Життя тверда основа,
Що силу не втрачає крізь віки.
Без солі їжа, вибачте, — полова.
А коштує вона лиш копійки.

Сипуча безцінь – називають люди,
Що покриває дно морських глибин…
Але тоді, як чинять самосуди,
Її на рани сиплять без причин.

Не сіль їдуча недуги загоїть,
І не ропу для зцілення дають.
Буває, досить і сльози одної,
Щоби вогненну погасити лють.

А недовіра — зайва перешкода,
Та щоб її позбутись — щось роби.
Скажу на прикладі дружини Лота:
Є поміж нами соляні стовпи.

Як гостя зустрічають хлібом-сіллю,
Отак відразу нас Христос зустрів.
І люди кажуть: з другом тим спокійно,
З яким ти разом вже пуд солі з’їв.

Даремно не впадуть на прісну землю,
Як горошини, сльози сироти.
І плач вдови для Бога — не даремний:
Їх сльози радістю ще можуть прорости.

Дощами сліз кропіть усе, що сохне:
Добро, любов, повагу, співчуття.
Хай не міліє джерело духовне,
В якому витоків духовності злиття.

Як сіль, у серці кам’яніє злоба —
Та не давайте місця камінцям!
І не лягайте сіллю у суглобах,
Бо буде важко на колінах вам.
Лариса Козинюк

Свіча

Погасла свічка, ще не догорівши,
Немовби зірка, що летіла до землі…
Немає світла і тепла немає більше,
Лише сліди від воску на столі.

Свічу ще можна запалити знову,
Вона завжди самопожертвою живе…
Гойднеться тінь, закінчиться розмова
І почуття народиться нове.

Вечірнє небо — все зірками вкрите,
Також породжує негаснучу любов.
Чи можна зірку ще раз засвітити?
Чи можна в височінь підняти знов?!

Щасливий той, хто не зриває зорі,
А в небесах засвічує нові,
Хто може сльози воскові, прозорі
Перетворити на вогні живі.

Хай вогник віри в душах не згасає,
Хай камінь серця тане, наче віск.
Зоря надії десь за небокраєм
Своє проміння посилає скрізь.

Теплом від свічки руки зігрівають,
Вночі по зорях визначають шлях.
А Боже світло тих оберігає,
Хто відродив любов в своїх серцях.
Лариса Козинюк

* * *
Любов — не свято у календарі,
Це будні з чергуванням дня і ночі.
Любити — значить бачити вгорі
У світлі сонця дивний образ Отчий.

Любов — це не проспівані пісні
І не слова, написані для когось.
Любити — значить чути уві сні
Безмовної природи тихий голос.

Любов ніколи не засипле сніг,
Не змиє дощ і не розвіє вітер.
Любов не може бути там, де гріх!
Любов — це більше, аніж кілька літер.

Любов — це не написані листи
І не вогні рясного зорепаду.
Любов — це Богу сказане: — Прости,
Прости мені, що не любив прощати.

Любов — це не миттєві почуття,
Які у серці спалахнути можуть.
Любити — значить, вірити в життя,
Яке дає людині Слово Боже.

Любов’ю сповідь не назвеш одну
І не дають любові перші сльози.
Любити — це віддати без жалю
Себе до краплі на Господній розсуд.
Лариса Козинюк

* * *
Якщо згасла любов — запали!
Якщо сили немає — дай!
А як стихло слово хвали —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо віри немає — пробач.
Коли раптом згрішив — не карай!
А як в серці закрався плач —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Коли впав на шляху — підніми!
Зголоднів — Свого хліба дай.
А як очі набрались слізьми —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо сумно мені — втішай,
Коли тяжко — приборкай біль.
А як чаша терпіння за край —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Як соромлюсь Тебе — не суди,
А якщо помиляюсь — навчай.
Коли прагну, дай краплю води —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо я заблукав, то знайди.
Холодніє душа — зігрівай.
Як залишився в горі один —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо я щось не знаю — відкрий,
Коли знаю — на труд посилай.
А якщо я не зможу йти —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо маю таланти — примнож,
Коли зорана нива — засій.
Як байдужий — серце тривож —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Як знеможений — словом потіш,
Як розбився — рани зціляй.
Як вмираю — прийди скоріш —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо Батько Ти мій — обніми,
Якщо любиш — веди у рай.
І разом зі Своїми дітьми —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Як натхнення відчую Твоє,
То прославлю Тебе за те…
І піду я, що сили є,
Надихати інших людей!
Лариса Козинюк

Друзі-християни

Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового.
Апостол Павло

В житті зустрічаю висоти й низини,
І часто, здається, що сили не стане,
Але відчуває душа в ті хвилини,
Як моляться друзі мої — християни.

Коли уже віра — слабке мерехтіння
І сумнів у серце моє заглядає,
Я знаю, що друзі схиляють коліна,
Як Хур й Аарон мої руки тримають.

Коли вже не стримати слізних потоків,
Коли йду долиною смутку і плачу,
Господня рука мої зміцнює кроки,
Бо ллються у небо молитви гарячі.

Коли насуваються шквали і бурі,
Коли чорні хмари покриють все небо,
Здається, сама залишилась. І чую:
«Ми, сестро, молились сьогодні за тебе».

Коли зустрічаюсь в дорозі з ваганням,
Коли не приходить чомусь переміна,
У серці моєму єдине бажання:
Із близькими разом схилити коліна.

І небо схиляється нижче і нижче,
І в серці лунають слова із Писання:
«Де двоє чи троє — Я з ними, Я ближче...»
Молитва — це сила у випробуванні.

Сповняється серце і вдячності, й миру,
Тріпоче, в долонях любові зігріте.
Я дякую, Боже, за милість безмірну,
За дружню підтримку, за щиру молитву.

Можливо, ще раз — і наповниться чаша,
Тож хай не опустяться руки в безсиллі.
Моліться за того, кому нині важко,
Хай з неба Господь благодаті дощ виллє.

Є ті, хто чекає сьогодні любові,
Кому так потрібна молитва гаряча.
Ми — діти Господні, ми зріднені кров’ю.
Хай з братом душа і радіє, і плаче.

В житті є усе: і висоти, й низини,
І часто здається, що сили не стане.
Та вірю, пройду і найважчі долини,
Бо моляться сестри й брати — християни.
Романішина Олена

Не нарікай у труднощах

Не нарікай у труднощах ніколи,
Не пожадай того, що ближній має.
Втомившись, зупинись, поглянь навколо...
Ти в винограднику!.. Тебе Господар знає.

Хіба відразу гроно соковите?
Чи всі плоди дозріють одночасно?
Не раз потрібно і дощем полити,
Й обрізати сухі галузки вчасно.

Не нарікай... Не заздри тим, хто вище,
У кого є вже зав’язі багато.
До тебе Садівник сьогодні ближче,
Він бачить, де потрібно підв’язати.

І хоч тремтить від холоду листочок,
Та не впаде, поки Господь не скаже.
Не нарікай... Бог любить Своїх дочок,
Синів Своїх підніме, перев’яже.

Ти в винограднику. Не бійся рук Христових,
Господар знає, як ти прищепився.
Сухе одріже, щоб зростало нове,
Щоб плід добром і щедрістю налився.

Не нарікай у труднощах ніколи.
Тебе Творець ростив аж до сьогодні.
Поглянь навколо, як доспіли грона!..
Ти в винограднику! А він же є Господнім!
Романішина Олена

Твоя чаша в руці Господній

Твоя чаша в руці Господній,
Бог даремно краплин не зронить.
Тож і «завтра» твоє і «сьогодні»
У величних святих долонях.

І минуле твоє, й прийдешнє...
В ньому завжди незмінна воля —
Воля Того, чий зір безмежний,
Хто із неба дарує долю,

Хто тебе в грунт святий посіяв,
У якому зростати треба.
Знай, Господь все зерно провіє,
Щоб добірне знайти для Себе.

Щоб зібрати врожай багатий,
Він пошле і дощі, і спеку,
Дасть і силу, щоб нам стояти,
І наситить, бо ми ще далеко.

Ти — зернина. Долоні Божі
Підхопили тебе й тримають.
Сам ніколи дійти не зможеш,
Та є Той, Хто не відпускає.

Не томись. Будуть ще долини,
Але знай: тебе ждуть висоти.
Вже недовго — і відпочинеш,
А сьогодні ще є робота.

Боже око шукає чистих,
Ще шліфує, ще зерна віє.
Лиш такою ввійде наречена...
Тільки в небі все зрозумієш.

Твоя чаша в руці Господній,
Бог даремно краплин не зронить.
Бо у Нього твоє «сьогодні»,
«Завтра» також в Його долонях.
Романішина Олена