Мелодії серця

1 2

Коли прокидаються квіти, Дмитро Довбуш
"Спочатку було Слово", Віка Яричевська
"Люблю Тебе, люблю незграбно і невміло", Віка Яричевська
"Крізь морок світу засвітила вічність", Віка Яричевська
"Вечір. Вітер замовк. Задрімали сади", Віка Яричевська
"Якщо в моєму голосі хоч нота", Віка Яричевська
"Минає день. Закінчиться зима", Віка Яричевська
"Твори мене. Для Тебе я живу", Віка Яричевська
"В світі ділків і прагматиків", Тетяна Свірська
"Мені, насправді, небагато треба", Тетяна Свірська
"На сонну землю небо сипле сніг", Тетяна Свірська
"Неіснуючими стежками", Тетяна Свірська
"Творилася душа", Тетяна Свірська
"Я заблукала серед літа", Тетяна Свірська
"Як віддавати, то усе", Тетяна Свірська
Нервові крапки, Олеся Білоус
Надія, Олеся Білоус
"Думки й слова — дві грані, дві межі", Олеся Білоус



Коли прокидаються квіти

Чи бували ви в полі у пору, коли прокидаються квіти
І лиш перше проміння втирає заплакані очі трави?
Коли сповнене серце вуста не здолають пролити –
І тоді невимовно говорять зітхання живі!

Я вслухаюся серцем в ранкову пташину молитву,
Що так вільно і легко долає тяжіння землі.
І злітає за нею душа в голубінь заповітну,
Розтаючи поволі в прозорій небесній імлі.

Крок за кроком іти… В далину. Де заграва пророча
Відкриває для духа видіння нової доби!
Повнить серце відвага і блиском спалахують очі,
Помічаючи в небі Господнього Сина сліди!

Зустрічаю… Можливо, вже завтра Ти прийдеш. А поки
Я вдивляюся пильно в усміхнені очі трави.
І від свіжості неба росою вкриваються щоки.
Я люблю ці світанки. Я так їх чекаю! А ви?
Дмитро Довбуш



* * *
Спочатку було Слово,
І Слово буде в кінці.
За кожну пусту розмову,
Що ляпасом по щоці,
За руйнівне й сердите,
Що ранить зорі сердець,
Нас праведно буде судити
Слово, як прийде кінець.
Віка Яричевська



* * *
Люблю Тебе, люблю незграбно і невміло,
Спасителю, люблю. Прости безсилля гріх.
Прости, що перший крок раніше не зробила,
Що кликав Ти давно й докликатись не міг.
Юнацькі помилки докорами у спину.
Безмовне каяття шкребеться у душі.
Спасителю, прости, забудь мою провину,
Мелодію життя для мене напиши.
Віка Яричевська



* * *
Крізь морок світу засвітила вічність.
Крізь морок серця Слово проросло.
Знецінилась гріхів чарівність.
Заплакали оголені думки.
Здавалося б, довершена трагічність,
Аж раптом Ти — довершене тепло.
О, я цією милістю багата, —
Врятована ж бо на усі віки.
Віка Яричевська



* * *
Вечір. Вітер замовк. Задрімали сади,
В прохолоду зануривши день пережитий.
Я чекаю. Душа простягнулась: «Прийди,
Як коханий, як ніжність, як друг і Спаситель.
Огорни мене спокою чистим серпанком,
Закарбуй поцілунок у серці моїм».
У віконце постукає вісник світанку —
Я про силу Любові йому розповім.
Віка Яричевська



* * *
Якщо в моєму голосі хоч нота
Фальшива, лицемірна задзвенить,
Закрий мої вуста в ту чорну мить,
Щоб зупинилась на шляху слизьким,
Щоб не почула: «Я не знаю, хто ти».
Це буде гірше, ніж тепер мовчати.
Дай тільки щире слово вимовляти,
Те слово, що повіки є живим.
Віка Яричевська



* * *
Минає день. Закінчиться зима,
І березень постукає у шибку.
Минає все безкомпромісно швидко,
І плаче серце: «Виходу нема».
Не вір. У різнобарвній метушні
Спинися і здійми свій погляд в небо.
Там є життя, що не мине для тебе.
Там тільки радість буде в кожнім дні.
Віка Яричевська



* * *
Твори мене. Для Тебе я живу.
Відкуплена, очищена Тобою,
Освячена всевладною любов'ю,
Прошу: твори, створи мене нову —
Співучою чи, може, мовчазною,
Осіннім листям. Квітом навесні…
Створи, мій Вседержителю, такою,
Щоб панував назавжди у мені.
Віка Яричевська



* * *
В світі ділків і прагматиків,
штучності і брехні
душі — на грані зникнення,
цінності — не в ціні.

Задаються стандарти
на думки і слова.
На розпродаж сезонний
викидають права.

Від реклами барвистої
посіріли серця.
Виникає питання:
це початок кінця?

Серед схем установлених
не приховую сліз.
Що робить недоречним,
тим, хто в рамки не вліз?
Тетяна Свірська



* * *
Мені, насправді, небагато треба:
Над головою чистий простір неба,
Вечірню зірку і зорю ранкову,
і солов’їну пісню світанкову.
Ще — дотик літа в січні на морозі
і смуток чорнобривців при дорозі,
і незгасиме сяйво від любові,
і думку, не загублену у слові,
і вітерець, що ледь колише віти,
і здатність незначущому радіти.
А ще — я хочу тиші, до нестями!
Босоніж бігти теплими дощами
ясним Чумацьким шляхом просто в небо...
Мені, насправді, небагато треба.
Тетяна Свірська



* * *
На сонну землю небо сипле сніг.
Стоять дерева в хутрянім убранні.
Хтось білизною сірість переміг,
щоб нам потішить око на світанні.

Ураз змінився звичний хід думок.
Піддавшись спішно ритму снігопаду,
ми мимоволі стишуємо крок,
у диві цім шукаючи відради.

Усе в собі з’єднала білизна.
Немає в ній придуманих кордонів.
Наш хворий розум вже давно не зна,
цих,чистим снігом писаних законів.

Цей світлопад завісу припідняв.
і сніг уже не даність, а потреба.
Здається, він собою поєднав
зболілу землю з чистотою неба.

І відчуття, що то уже й не сніг,
а вічності турботливі долоні
нам благодать посипали до ніг,
щоб нас розважити в земнім полоні.
Тетяна Свірська



* * *
Неіснуючими стежками
перейду у весну забуту.
Упаду на вологі трави
і випущу душу закуту.

І безжурно буду сміятись,
і заплачу, не знаю з чого.
І відкриюсь назустріч світлу,
полохливим вітрам і Богу.

І нехай заспіває тиша.
І нехай задзвенить птахами.
А душа підійметься в небо
над тривогами і страхами.

Хай вона полетить за хмари.
Хай літає, забуде втому.
Хай літає, допоки знову
не повернемося додому.
Тетяна Свірська



* * *
Творилася душа
                      У муках і безсонні,
а свідками були
                      лише сузір’я сонні.

У відчаї ряснім,
                      у мовчазних скорботах,
рождалася душа
                      то преважка робота).

Вона до світла йшла,
                      сама з собою в спорі .
Творилася душа
                      у бунті й непокорі.

На плутаних шляхах,
                      під промахи й поразки,
Зриваючи крізь біль
                      закостенілі маски,

Зриваючись згори
                      у відчаю долину, —
творилася душа,
                      творилася людина.

Творилася любов
                      із ран і неспокою,
Творилася Творця
                      незримою рукою.
Тетяна Свірська



* * *
Я заблукала серед літа.
Я зупинилась серед трав.
Мене по-дружньому, привітно,
                                 день зустрічав.

І в полинових ароматах
сухих вітрів,
я відкривала сутність тиші
                                 і слів.

І було неба — так багато.
І світла — просто не вмістить.
І відчуття єднання з Богом —
                                 на мить.
Тетяна Свірська



* * *
Як віддавати, то усе
                      або нічого.
Де починаються торги —
                      немає Бога.
Якщо не вміємо зректись
                      себе самого,
ми можем вірити у щось,
                      але не в Бога.
Де компромісність розмива
                      вузьку дорогу,
когось зустрінемо, мабуть,
                      але не Бога.
Тетяна Свірська



Нервові крапки

Космічний гуркіт в одночассі.
Невільна єдність втрат-дарів.
Свобода крові. Свобода руху.
Кроляча боязнь. Обстріл духу
Від калабань аж до морів.

Космічний гуркіт одночасся.
Б’є дзвін в планету голубу.
Кривавих лун одводить кроки.
Вогонь звело космічне око
На одчайдушну боротьбу.
Олеся Білоус



Надія

Буває часом, що вночі зоря
Впаде в долоні вогником блакитним
І не згорить, як іскорки згорять, —
Тремтить в долонях, мов троянда квітне.

Тремтить вона, а в ній життя твоє
Прозорим променем весни світає
І щось нове, незвідане встає
У світлі тім трояндовім, безкраїм.

Вогонь отой, ясний, не розгуби,
Неси його в долонях через роки.
Він щастя принесе для тих,
Хто йде в тернисту вибиту дорогу.

Бо зацвітуть трояндові сади,
І запашні вітри на них повіють,
А зірка буде знов і знов світить,
Вселять в серця трояндову надію.
Олеся Білоус



* * *
Думки й слова — дві грані, дві межі.
Які ви схожі — і тим більш далекі!
Як стежки дві: від розуму й душі,
Як два крила злетілого лелеки.
Там тільки правда, де слова — думки,
Тоді вони воістину правдиві:
Слова в думках — троянди пелюстки,
Перо у барвах істинних мотивів.
У морі слів, де почуття — це сніг,
Як підібрати правильні, дотепні?
Багато справжніх й правильних є слів,
А де є правда, там і слів не треба.
Олеся Білоус

1 2