Українська християнська поезія Мелодії серця

Християнство в поезії

Мелодії серця

1 2

* * *
Мене не поглине морок —
осяяло серце світло.
І хай пустих днів більш, як сорок,
і хай я ще тільки вагітна
любов’ю, надією, вірою,
хай мало в мені тепла…

…в молитві, покутою щирою,
згорає душа до тла.
Яна Синюк

Світлий погляд

Доброго ранку, світе Господній!
Доброго ранку, синь небес!
З темної, як час, безодні,
з ночі погляд мій воскрес.
Я дивлюсь на сніг, що білим
вишиває світу тло…
Срібним дзвоном віддзвеніло
і у безвість відійшло
все, що вчора було лихом,
було болем, було днем.

… і лягає доля тихо
в лінії прозорих схем.
Яна Синюк

Ранкове

Щось у мені прокинеться раніше
Стрічати голубів на підвіконня.
Можливо, небо.
Може, тиша, вірші…
Птахи лиш зараз ввіряться долоням.

Щось у мені прокинеться уперше —
будити дзвони, бити в них на сполох.
І щось в мені, вже в котрий раз умерши,
прокинеться так світло і раптово!

Щось у мені прокинеться, авжеж…
Яна Синюк

Підпис

Своє дитя яснооке
Візьмусь заколисувать срібним дощем.
У цьому світі високому
Стільки всього не написано ще.
І в книзі радості чиста сторінка
Іще, як на диво, не рідкість.
І — дяка Богу — ще є слова,
Щоб під ними поставити підпис.
Яна Синюк

Дощ

Я думала, як тільки я покличу,
Ти прийдеш, щоб піднять моє обличчя.
Ти прийдеш змити всі мої тривоги.
Такого я завжди шукала Бога.
Та час прийшов. Тебе я кличу між
безлюдних площ:
усе моє життя змиває дощ!
Ще мить: мене саму змете цей водоспад…
О де Ти є, Хто дав і взяв назад?

І страх обняв мої зболілі плечі.
І шум дощу заполонив увагу.
Скуйовдив вітер спокій, вітер втечі,
І на устах лишив утому й спрагу…

А Ти мовчав. Лиш я і вітер
Тут, між площ… між площ…
І далі дощ. Цей безпросвітний дощ.
Холодні краплі, сутінки та бруд.
Та раптом я почула: «Тут! Я — тут…»

Нехай ця злива й далі дужчає
Із нею дужчає тепер й хвала моя.
Я знаю: Ти завжди Той, Хто Ти є,
Не важить, де була чи буду я.
На перехресті всіх земних дощів,
В молитві своїх рук не опущу.
Я знала тільки Господа псалми.
Віднині Ти —
Господь
мого дощу.
Яна Синюк

Вірш надії

У ніч із зими на весну
щось зміниться, ти повір.
Тихесенько крига скресне,
зійшовши на добрий ясир
посланцям далекого Ирію,
войовникам світла й тепла.

Зернятком гірчичним міряю,
Що снігом-дощем не змогла.
Яна Синюк

* * *
Ця свобода чуття польоту…
Це знаття, що вже «вчасно» не вийти…
То неправда, що більше «ХТО ТИ»
за смиренне і тихе «ЯКИЙ ТИ».

Дуже добре, коли є на серці шви.
І багато-багато болючих тем.
Не важливо сьогодні, КУДИ МИ ЙШЛИ.
Тішить серце надія — КУДИ ПРИЙДЕМ.
Яна Синюк

Добрий час

Прокинься у добрий час,
Збирайся у добру путь.
Вдивляйся у небо —
там точно
є правди жива вода...
Все просто і без прикрас:
за ким друзі сльози ллють?
Ти був, як художник —
отой, який
і пензель, й мольберт продав.

Ти був, як поет, що вірші
на потім, назавтра кликав,
а завтра не міг зв’язати
докупи і двох рядків.
Поет, що боявся тиші,
бо тиша його безлика.
Бо тиша його — безсила,
Бо тиша його — без слів.

А зараз… ти чуєш крила,
що виросли за спиною?
Ти бачиш: жевріє ранок,
і день починає біг?
Світ цей змінився — о диво! —
змінився разом з тобою.
І Той, Хто змінив його,
раптом
відкрив тобі стільки доріг!
Яна Синюк

Два крила

Це було вчора.
Лиш крок в минуле.
Там серце — хворе.
А я й забула…

Я вже й забула,
Як сльози рясно
встеляли там, в минулому
мій шлях…
…мій шлях до щастя.

Сьогодні — радість.
Є день, є спокій.
Джерела чисті
В серці глибоко.
І сльози рясно
З очей Господніх
Встелили шлях до щастя мій.
…хоча він вів в безодню.

Що там холодне —
Те тут гаряче.
Що там у темряві було —
Сьогодні зряче.
Порожній колос.
Зерно добірне.
Непевний голос мій
Підняв Ти чистим й вірним.

Моє Життя! В Тобі я ожила!
І два народження моїх —
як два крила.
Люблю Тебе.
Твій дар не оцінити.
Мине цей світ,
І все що в нім.
Я ж буду жити…
Яна Синюк

Бурштинові сльози

Смереки плакали.
Чи то від болю, чи від образ.
А, може, просто захотілося поплакати?

І стікали
          по лускатому тілу сльози,
І капали
          на землю жовто-гарячим вогнем,
І ховалися
          сонячними крапельками поміж корінням,
І лежали
          там довгі роки та століття.
І застигав
          смерековий смуток,
І твердів,
          стаючи каменем…
Коштовним каменем.
Бурштиновим…

Бурштинові сльози.
Таємничі, як іскорки вічності,
Чисті, як травневі роси,
Золотаві, як перший промінчик ранку,
Грайливі, як веселка,
Але — камінні…

Господи! Дай мені сльози
Не бурштинові,
          а просто солоні,
Не коштовні,
          а просто щирі,
Не сонячно-веселкові,
          а просто сердечні,
Не холодно-мертві,
          а — живі та гарячі —
Сльози покути
          і сльози вдячності.
Юрій Вавринюк

* * *
Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
створив мене таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?
Юрій Вавринюк

Поезія віри
(За Галиною Везіковою)

Поезія — це шлях за горизонти мрії,
Це місячна, неходжена дорога.
Це як у колосі слова-зернини зріють,
Як неземного дотик до земного.

Поезію, як скарб, рівняють до хлібини,
І розбавляють нею будні сірі…
Але як мало на земних стежинах
Захоплених поезією віри.

Поезія молитв, єднання з вічним Богом,
Поезія захмарного польоту,
Коли з душі не рими рвуться вгору — стогін
Хвали й подяки Богу-Саваоту.

Це Він, Поет-Творець вселенського масштабу,
Заримував любов Свою в Голгофу.
Він взяв моє єство, помноживши на Себе,
І сотворив живі людинострофи.

І ти, колись пропащий, а тепер — невинний,
З душі зірвавши стопудові гирі,
Стоїш новонароджено під небом синім,
Окрилений поезією віри.
Юрій Вавринюк

Душа поета

Не старіє душа у поетів,
Навпаки — молодіє вона:
Від нових благородних сонетів,
На які надихає весна.

Вона з Божої правди радіє,
З найчистіших джерел воду п’є.
Мов красуня, заквітчана мріє
Про щасливе кохання своє.

І вже як би не склалася доля,
Як би ворог її не крутив.
Де поет — там надія, і воля
І мажорних мелодій мотив.
Василь Процюк

Миті одвічного

Думку до думки, слово до слова,
Мов намистини нанизую знову.
Та описати буваю не в силах
Посмішку неба красиву-красиву,

Чисту пелюстки сльозу на світанні,
Пісню зірниці тремтливо-печальну,
Спрагу проміння, що сяє в зеніті, –
Хоч це всього лиш одвічного миті.

Миті величні, що серце бентежать,
У таїні неосяжно-безмежній
Дивно постали, як світу основа,
З думки Творця, за Святим Його словом.

Розумом їх осягти не беруся –
Небу у відповідь тихо всміхнуся…
Думку до думки зберу по краплині
Й виллю у слово – подяки й хваління.
Ольга Міцевська

Торкнусь

Торкнусь співчуттям до страждання,
Торкнусь до сердець – любов’ю,
До Бога – палким розкаянням,
До неба – душі чистотою.

Торкнусь – і лід серця вмить скресне,
Сльозами стече крізь вічі
І прийде те Царство Небесне,
Де житиму нині й вічно.

Не раз покидатимуть сили,
Як хтось з кровотечею в серці,
Плекаючи віру, несміло
До серця мого доторкнеться.

Та сил почерпну я в Ісуса.
І в миті щасливі й тривожні
Любов’ю до зла доторкнуся
Й осяю добром серце кожне.
Ольга Міцевська

* * *
Метеликом вечір до лампи злітає,
Нічна процвітає під стелею квітка,
А голка терпляче хрести вишиває,
І довгою піснею тягнеться нитка.

Червоне та чорне лягає на біле,
Надія та розпач плетуть візерунок —
Усе пережите, усе наболіле
Собою утворює дивний малюнок.

І як же спокійно роки вишивати,
Коли ти нарешті уже зрозуміла,
Що мусиш боліти, горіти, страждати,
Аби візерунком лягати на біле.
Галина Манів

Напишу

Напишу...
                щось красиве й величне,
щось бентежно ліричне,
                щасливо трагічне
...напишу.

Напишу...
                не для слави чи пихи,
Не для жалю чи сміху —
                промовисто тихо
...напишу.

Не змовчу...
                хай від щирого слова
Зла хитнуться основи,
                поспадають окови —
...напишу.

Напишу...
                хай надія воскресне,
І злетить в піднебесся
                Богу пісня чудесна.
                           Напишу…
Ольга Міцевська

Крила натхнення

Думки, як птахи, з-під руки втікають,
Піймати хочу — метушусь безсило:
Пишу, читаю, думаю, черкаю…
Та лиш в Тобі, Господь, натхнення крила.

І пишеться тоді, коли Ти мовиш,
Хоча й нечутно для людського слуху,
Своє живе вогненно-чисте слово,
Що проникає у глибини духу.

Думки, мов птахи, їх не наздогнати,
Щасливі, трепетні, гіркі, тривожні…
Тож говори — я буду дослухатись,
Ти — джерело мого натхнення, Боже.
Ольга Міцевська

* * *
Тишу шукаю — омріяну втіху,
Тишу без жалю, тишу без сміху,
Тишу не ту, звіщає про бурю
У передгроззі природі приснулій.

Тишу не ту, що на мить запанує
Там, де наклепника жертва почує.
І не оту, що дзвенить лиховістям,
Тому, хто збився зі шляху у лісі.

Тишу шукаю у серці і в домі,
Тишу у силі і тишу у втомі,
Тишу у слові палкої молитви,
Тишу в спокусі, тривозі і в битві.

Тишу, що душу осяє світанням,
Тишу, що зміцнить надію останню.
Тишу шукаю – до неї горнуся —
Втіху безмежну єднання з Ісусом.
Ольга Міцевська

* * *
Буря за вікном, а в серці тиша —
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише...

Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко — аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.

Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалась віднайти,
В пристрастях земної марноти —
Грізного, могутнього, святого.

Не знайшла. І в душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! — голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.

Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов...
В Нім надія, віра і любов...
Буря за вікном — а в серці спокій.
Ольга Міцевська

* * *
Осіннім сумом схлипують шибки.
Високо в небі птахи перелітні
Несуть на крилах блискавки досвітні,
У світлу даль несуть мої роки.

Летять тисячоліття і віки.
Нестримним плином дні летять і ночі.
Не зникнуть тільки материнські очі
Й дитинства мого росяні стежки.

Все тоншає життєвий календар.
Листочки відриває хтось щоденно.
І дух мій розуміє достеменно:
Воістину життя — це Божий дар.
Володимир Сад

Туга воскової сльози

Застигла сльоза...
Самотня... Воскова...
Щоб стекти, їй забракло вогню,
і горіння — щоб влитись
у потік вселюдської печалі...

Воскова... Самотня... Застигла
на повіках душі. Й не змовкала...
Боліла... Хотіла пролитись
у тугу чи пісню... Та марно.

Зостався лиш сум.
Зловіщий... Холодний...
В невір’я закутий... Восковий...
І вона...
Не одна — їх багато —
воскових... Твердих... І —
самотніх...

Воскові сльози... Восковий біль...
Восковий сум...
Воскова душа
ледь тепліє в глибинах єства
і безмовно благає: «Вогню!»

...О, тільки б не стати їй каменем.
Ольга Міцевська

* * *
«Жертва Богові — зламаний дух»
(Пс. 51:19)

Згрібаю з душі голіруч жар і попіл…
Обпікаюсь і плачу…
Питаю: «Навіщо?
Для чого, мій Боже, ця жертва?
Я ж відбірне несла, все найкраще — для Тебе».
Та…
Вмить зайнялося і згоріло дотла
Все, чим я дорожила.

З серцем, повним скорботи, перебираю вуглини.
Шукаю причину, прагну — Істини.
Зламаним духом торкаюсь жертовника серця…
І…
Здіймаюсь увись у клубках фіміаму…
До престолу Того, Чиїх задумів ще мить тому
Не могла осягнути…

Руки обпечені зводжу до неба —
Більше не плачу, бо знаю,
За що заплатила ціну…

Устами обвітреними хвалу шепочу
Й не ридаю, бо бачу плід болю —
Загартований дух,
що готовий долати усі перешкоди.

Піднімаюсь, іду —
Щоби знову і знову згрібати жарини —
Рости, гартуватись і — перемогти!
Ольга Міцевська

Прозріння

Нещасні долі, доленьки людські:
Чи ви, бува, ще змалку не осліпли,
Коли в житті вели нас повз містки,
По бездоріжжю, де немає світла?

Втішали душі звичністю гріха,
І радістю такою напували,
Що біль від неї досі не стиха,
Хоч літ минулих витекло немало.

Які нестерпні і порожні дні:
Диявол ніби виніс їх із пекла!
Куди від всього дітися мені,
Коли душа заклякла і затерпла?

— Хто я? Для чого? Де мій дім і рід? —
Звучать і мучать день і ніч питання.
— Я не просився, Господи, в цей світ,
Аби вмиватись кожний день стражданням!

Хто відповість, де істина, де лжа?
Куди веде мене моя дорога?
* * *
Ось так тріпоче болісно душа,
Коли почує серце руку Бога.
Юрій Монда

Сніжинки падають

Сніжинки падають на землю-матінку—
Під диво-ковдрою м’яке тепло.
Сніг світу крутить нам холодну платівку—
В серцях вогнем палким горить добро.

Оливи доброї лампади сповнені,
У пломінь дихання живе спада.
Святого Духа нас гартують промені,
Сповняє силою Жива Вода.

Сніжинки падають на серце радісно—
Із нього вічністю Ісус зорить.
Хай в шиби стукає негода з заздрістю—
У домі сяєво палахкотить.
Євген Поліщук

Благовісти

Благовісти, моє життя,
У тихім смерку вечоровім:
Гряде всевишній час любові.
Тож другу й недругу прости.
Благовісти.

Благовісти: настала креш.
Скресає лід і ми скресаєм.
Вже завтра світ пребуде раєм.
Вже нині царство доброти.
Благовісти.

Благовісти, що є ще сенс
У тихім смерку вечоровім.
І другу, й недругу прости.
Благовісти.
Світлана Пиза

Дозрівають слова

Як зерно дозріває у колосі,
Дозрівають слова мої знов.
Я не можу співати впівголоса,
Доки в серці моєму любов.
Доки слово Господнє ще мовиться
І до нього ще світ не глухий,
Доки в грудях душа моя молиться
За чужі і за власні гріхи.
Тож даремно лукавий старається
Голос мій приглушити, звести.
Я співаю. А він — нехай кається.
Не здолать йому сеї мети.
Я співаю, як небо на провесні.
Все, що маю в душі, не втаю.
Чи ж властиво співати впівголоса
Чесну пісню свою солов’ю?
Сергій Рачинець

* * *
І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого — перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Що прийдуть відлиги хвилини...
Та лиш на даху сиротливо стоїть
Обмерзле гніздо журавлине.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.
Володимир Сад

* * *
З останніх сил пульсує в небі зірка,
Ще мить одна — і зникне назавжди…
І прикро їй, і боляче, і гірко,
Що вже не віднайдуть її сліди.

Не гріє промінь, і не ті вже сили…
Ні, це нічого: смерть їй не страшна —
Вона ж усе, що лиш могла, зробила,
Та вже не усміхнеться їй весна…

Вона ж палала, сяяла, горіла,
З планетами водила хоровод.
Тепер немає їм до неї діла —
Своїх є досить в кожного турбот…

Але чому? Чому ніхто не втішить?
Чому самотня? Скаже хтось чи ні?
Лиш лине в темряві космічна тиша,
І плач зорі їй в унісон бринить…

Нехай мовчать галактики простори…
Хай під пером чорнішає папір…
Усі ми в цьому світі, наче зорі,
Пульсуємо журбі наперекір.

І шаленіє у безмежжі горе,
І самоти розширюється вир…
Летімо, друже, в небо неозоре,
Щоб серцем приголубить сотні зір…
Микола Савчук

Хочу

Хочу правди і щирого слова,
Щоб підступно не били у спину.
Щоб серця пломеніли любов’ю,
Добротою сповнялись невпинно.

Хочу спільних гарячих молитов,
Щоб з’єдналося людство у Бозі!
Хочу ласкою друга зігріти,
Як впаде він у тяжкій знемозі...

Хочу дії, вогню і натхнення!
Щоб людей не судили жорстоко...
Хочу линуть, як линуть олені,
До криштально-прозорих потоків!

«В час останній любов охолоне...» —
Крізь віки лине Слово пророче...
Хай рятує нас Бог і боронить...
Хочу правди і щирості хочу!
Микола Савчук

* * *
Забуваючи про те, що позаду, я досягаю того, що спереду.
Фил.3:13

Все було: страждав, молив і плакав,
Рвався вгору з темряви гріха...
Спрагнений, чекав з небес ознаки...
Мріяв ненавидів і кохав...

Все було: і радість, і печалі,
Серця біль й благословенний час...
Часом в серці рани залишали
Кортики огуди і образ.

Але завжди знав, що близько, поруч,
Добрий Друг, що зрозуміє все,
Прийде Віні враз розтане горе,
Щастя і розраду принесе...

І Йому — Могутньому, Святому! —
Величальний гімн співа душе...
Через перешкоди йду додому
І прошу: «Ісус! Не залишай!

Ти прости за зради і помилки,
За невдячність, страх, невірство, гнів...
Ти прости, що часто там, де мілко,
Я тонув і сили не просив.

Я Тобі до ніг усе приношу,
Благодать Свою на мене злий!
Вийшов я на башту, на сторожу,
Серце прагне чути голос Твій...

Я перед Тобою як дитина...
Лиш в Тобі любові джерело...
Все життя до Тебе хочу линуть,
Полишивши те, що вже було...
Микола Савчук

* * *
Незрячому художнику присвячую

Мене називали Ангелом,
Посланим для людини
нести відраду...
А малювала картину
«Щастя сподіватись»...
І безмірно раділа, що можу
бути для когось Ангелом,
Який розділяє біль...
Ангели мають літати,
А я плакала, не маючи
сили підняти крила;
І сріблом покривалось
моє волосся...
Чоловік просив:
– Тільки збережи від плям гріха
білосніжно-чисті крильця...
Для нього я була Ангелом,
Водночас і людиною,
яка може зрозуміти...
Він був художником,
Який колись умів
малювати хмаринки.
А я лише Ангелом,
посланим Богом,
Який приносить
Щастя сподіватись.
Галина Леонович

* * *
Відцвітають яблуні несміло,
Як чиєсь непрожите життя.
Нездійсненні вже бажання й мрії,
І усі несказані слова...

Відцвітають білії нарциси –
Юності стрімкі мої літа.
Солов’ї співають нову пісню,
Й завмирають зболено вуста.

А хмаринки такі світло-ніжні
Так бентежно все кудись спішать.
Неба очі, голубі й не слізні,
Враз завмерли і мовчать...

Скільки днів мені дано прожити,
Скільки раз ще витерти сльозу.
Про любов Творця ще говорити?
Відцвітуть ще яблуні в саду...
Галина Леонович

* * *
Повертається біль...
Через роки й засніжені зими
І торкається пам’яттю
ран душі.
І все знову, мов ніч,
Все навкруг –
мов безлюдні пустині,
Біль утрати й прощання,
Мовби птахів осінні ключі.

І коли б я могла
Заховатись в обійми печалі,
Стало б легше мені,
Аніж рани ці болю носить,
Простягаються
пам’яті далі,
І той біль не прогнати –
Й не пережить.
Галина Леонович

* * *
Зорі у вітах я зустріла весною...
Та милуватись не сміла красою.
Темна печаль подивилася в очі,
Серце тремтіло: «Я болю не хочу...»

Чом у житті ми стрічаємо руки,
Що простягають лиш для розлуки?..
Зорі у вітах гарні весною,
Та милуватись не можу красою.
Галина Леонович

В осінній день

Так схожі ми з тобою, листя...
Ось на тобі дощу краплинки,
А на моїй щоці – сльоза.
Тому знайома й зрозуміла
Лише тобі печаль моя...
В повітрі – осінь,
Скрізь задума тиха,
Краплини дощові не стихли,
Ще не зів’яли айстри пелюстки,
І ми до цього болю ще не звикли.
Чому ж ти плачеш,
Ледь пожовкле листя?
Чи це здалось мені,
Що плачеш ти?
Галина Леонович

* * *
Невже немає в світі цім душі,
Яка б мою тихенько пригорнула
І плач її німий почула,
І сміх у зоряній тиші?

Невже немає в світі цім душі?
Я ніби кроки вже її відчула...
Все пережите і сумне забула,
Я ж ніби кроки вже її почула,
Невже нема?..
Галина Леонович

* * *
Як приходжу в чиєсь життя,
Відчуваю тривогу і радість...
Одночасно думки і слова
Простягає тендітна слабкість,
Що із щирістю враз прийшла
І притулок у серці знайшла...
Й ніжні хвилі моїх почуттів,
Тепле сонце, як теплі долоні.
Літній день, що над озером плив,
Дуже схожий на літнії води...
І хвала, і подяка звучить
Для Творця у щасливу цю мить.
Галина Леонович

* * *
Я вас люблю, кого зустріла
В своїм нелегкому житті
І з ким тривоги я ділила
І радості щасливі дні.

Я вас люблю, коли мовчала
Й коли наївною була,
І як жорстокість зустрічала –
Й тоді любити я могла...

Я вас люблю, як зустрічаю,
Як, проводжаючи, іду.
Любов – від Бога, твердо знаю,
Й цим скарбом в серці дорожу.

Я вас люблю й щаслива в тому,
Хоч світ цей сповнений весь зла,
І ми такі несхожі в ньому,
Й несміло котиться сльоза...

Я вас люблю: хтось не повірить,
Байдужість несучи свою.
Люблю й коли не розуміють,
Й той біль все ж до вас несу.

Я вас люблю...
Галина Леонович

* * *
У вашім домі хай горить свіча
І не згасає вогнище любові,
Щоб осягнуть начало всіх начал
І аж до смерті вірним буть Христові.

Хай не міліють ріки сподівань
На Бога, на Його предвічну силу.
Вже незабаром праведні жнива,
Вже гострий серп в руці Святого Сина.

Світильник віри хай освітить шлях.
Щоб на крутих стежках не заблукати...
Щоб вам олива рясно зацвіла
Дорогою до батьківської хати.

Бог дасть вінець вам вічного життя
І подарує спілкування щастя,
Зорю пречисту радісних світань —
У вірі вашій по ділах воздасться.

Щоб ту свічу ви до людей несли
І не втомились ваші руки й душі,
Щоб не втрачало змісту жодне з слів,
Не полонила заздрість чи байдужість.

Любов така найбільшого сягне,
Сліпого зрячим і премудрим зробить,
Як золото, очищене вогнем,
Усім засяє у найвищій пробі.

Хай Бог благословить той день і час,
Коли на вас любов свята пролилась.
Щоб в Слові Божім і Його очах
Жили ви світло, чисто і щасливо.
Ольга Чорномаз

* * *
Мої слова розбились об байдужість —
Розсипались на найдрібніший бісер.
Перепливаю очманілі душі
І пам’ятаю, Господи: «Не бійся!»

І пам’ятаю: «Не кидайте бісер...»
Я пам’ятаю і слова збираю,
Щоб нанизать на пам’ять і повісить
До часу — на самісінькому краї

Свідомості. І знову дарувати
Тому, хто знає бісера коштовність,
Хто хоче йти на те Господнє свято,
Хто Боже Слово чує молитовно.
Ольга Чорномаз

Вікно

Горить в вiкнi...
Кругом темрява,
Сльозливий дощ, оголене вiття.
Лиш часом мiсяць аж кривавий
Змигне з-пiд хмарного шмаття.

I важко краплi, мов дробинки,
Об мокрий стукають асфальт.
Як монстри, висяться будинки
Пiд небом твердим, як базальт.

Сльозлива нiч. Сльозливi думи.
Порожньо в серцi i думках.
Лише вiкно...
Як у задумi
Джоконди усмiх на вустах.
Юрій Вавринюк

Особисте

Пробачте менi, золотистi лани,
Пробачте простори отцiвського краю:
Небесну країну, омрiяну в снах,
Мiцнiше, нiж вас, я кохаю.

Пробач менi, мамо, що пiсня твоя,
Яку неможливо забути й на мить,
Не така дорога, як Iсуса Iм’я,
Що спiвом у серцi чудовим бринить.

Пробачте, брати, що не так я люблю
Усiх вас, як Друга, що є надi мною,
За те, що з Ним бiльше, частiше дiлю
I радiсть, i горе в життєвiм двобою.

Пробач менi, Боже, що Ти не завжди
В життєвiй дорозi моя є потреба,
Що в щастя хвилини, в хвилини бiди
Тебе я не вмiю любити, як треба.
Юрій Вавринюк

* * *
Хто любить очi чорнi,
Хто голубi, як небо чисте.
А хто великi, сiрi,
Хто просто променистi...
Менi ж нема рiзницi:
Блакитнi а чи карi...
Великi чи малi...
Лиш не люблю, як очi злi.
Юрій Вавринюк

Плач душі

Душа моя обпалена,
I як ти ще жива?
Лiна Костенко

Як лишаюся сам
наодинцi з думками,
В менi плаче душа... Аж ридає вона...
Iз буденних рутин
росяними стежками
Так побiг би кудись... А куди? Якби ж знав...

Я втiкаю вiд себе.
I вiд тих нескiнченних
Та марнотних проблем, що тримають мене.
А душа прагне в небо!
Та в турботах щоденних
Не так просто знайти почуття неземне.

I так хочеться тишi.
I пiднятись над свiтом,
Щоб ридала душа вiд святих поривань.
Щоби зорi — яснiшi.
Щоб земля — бiлим цвiтом.
Й не змiлiли джерела вiд хтивих бажань.

I щоб грунт зачерствiлий
Враз дощi напоїли,
I щоб пагони миру зросли у тишi.
Щоби просто, невмiло,
У сльозах, у безсиллi
Полилася молитва, як жертва душi...
Юрій Вавринюк

Болить душа

«Болить душа,» — так часто кажуть люди.
Болить душа. . . I лiкiв тут нема.
Мабуть, хворiє вiд простуди,
Коли життя — заснiжена зима,

Коли мороз байдужостi, зневiри
Застудить нiжнi пагони добра,
Коли сплелося все у буднi сiрi
Й на серце тисне грiх, немов гора.

Болить душа. . . Напевне, хвора дуже,
Бо в нас вона — пiд пилом забуття.
Й стоїть душа, де вiтри вiють дужi
На перехрестях долi i життя.

Лiд егоїзму холодом стискає,
I душать душу власнi почуття.
Повiльно, мовчки, важко помирає,
I в нас нема до неї спiвчуття.

Болить вона. . . Не може не болiти —
Забутий Лiкар серця i душi.
Стежки до Бога втраченi, розбитi
Й давно лежать в пилу i споришi.

I все життя — служiння тiльки злому,
Де лиш неправда, ненависть, вiйна,
Там для душi тягар важкий i втома,
Тож не дивуйтесь, що болить вона.
Юрій Вавринюк

* * *
Журавлиним ключем відмикаю осінь.
Скрипічним ключем відмикаю музику.
Ключем любові відмикаю серце коханої.
Ключем віри відмикаю небо.

Журавлиним ключем зачиняю літо.
Скрипічним ключем зачиняю тишу.
Ключем байдужості зачиняю серце коханої.
Ключем гріха зачиняю небо.

Ключем ненависті зачиняю себе.
Юрій Вавринюк

* * *
Заблукали думки у нескошених травах,
Обросились, замерзли в ранкових полях.
Навіть сонячних зайчиків дотик ласкавий
Не зігрів їх, сердешних. Ще й ранішній птах
Наполохав он там, біля верб напівсонних.
Простудились думки серед трав росяних.
І вляглися, потомлені, врешт на осонні.
Зупинилася бджілка на мить біля них,
Напоїла їх медом духмяним та свіжим.
Напоїли дзвіночки зі жбанів вином.
Ну, а коник зелений на скрипці потішив.
Тут мурахи зібрались цікавим гуртом,
Принесли по листочку цілющії трави.
А ромашки пилок подавали з руки.
Назбирав жайвір в небі проміння яскраве —
І у сонячній ванні скупались думки.
Посміхнулись усім — і усі посміхнулись,
Поклонились — і далі у мандри, у путь…
Не біда, що у травах вони простудились:
Все одно завтра в роси, як завше, підуть!
Юрій Вавринюк

Поет

Остання крапка втиснута в папір,
Остання думка вирвалась на волю.
Вплелись в рядки і велич сивих гір,
І хлібна тиша батьківського поля.

Поет схиливсь на зморене чоло:
Його душа в прекрасне зазирнула.
Його єство рядками проросло,
Його думки житами забуяли.

О, як пекли у грудях ці рядки!
Як боляче виношувались рими!
О, як в політ просилися думки,
Як проростали в серці невмолимо!

В душі лавина образів, як вир,
В ранкових росах просяться скупатись.
…Поет бере змережений папір,
Немов дитя уперше юна мати.
Юрій Вавринюк

* * *
Мені б — зорю!
А як її дістати,
Як руку протягнути до небес?
Її за мить нагнуть якісь пілати —
А я не з Богом.
Я без Нього.
Без…

Мені б — крило!
А може, навіть двоє,
Щоб полетіти аж за синю даль!..
А що, коли зустріну хмару чорну —
А я не з Богом.
Я без Нього.
Жаль…

Мені б — води
Напитися живої,
Бо так у грудях тисне і пече…
А світ почує й полином напоїть.
А я не з Богом.
Я без Нього.
Ще…

Мені б — любов!
Але одну, єдину!
Лише для мене, чисту і святу.
Прийде любов — над світом я полину!..
Та я ж не з Богом.
Я без Нього.
Жду…

Мені б — цей світ
Покласти на долоні
І роздивлятись, в чім його краса...
Та я і так в чиємусь є полоні…
І я не з Богом.
Я без Нього.
Сам…

Мені б — хреста!
Чому цього не кажеш?!
Якого Божий Син за тебе ніс!
Хреста, що між тобою й Богом ляже…
Та ти ж без Бога.
Ти без Нього
Зріс…

То як ти можеш мріяти про зорі
І про небес блакитну далину,
І про води краплиночки прозорі,
Як ти не з Богом!
Ти без Нього!
Чув?!

Як можеш прагнути собі любові
І обійнять відразу цілий світ,
Як руки ще до цього не готові
І ти без Бога?!
Ти ж без Нього —
Лід!..

Впаде зоря!
Розгорнуться і крила!
І потече жива ріка води!
Бо є у світі доленька щаслива!
А ти до Бога,
Ти до Нього
Йди…
Лариса Козинюк

1 2