Українська християнська поезія Любов Господня

Християнство в поезії

Любов Господня

Пірнути в море Божої любові,
Де б’ють джерела чисті, мов кришталь,
Відчути розкіш і наснагу знову
І нелюбові скинути вуаль.

Багате, неосяжне і бездонне
Любові море – вічності прибій.
В лазурних хвилях човен не потоне,
Тут не розправить плечі буревій.

Струмки любові всі течуть у море,
Де стихнуть смуток, горе і плачі.
Відбилось небо у тобі прозоре,
А зорі цілуватимуть вночі.

Наповнюється море до розливу,
Щоб дати воду спрагненій душі.
Любові жде земля в його припливі.
До повноти, мій друже, поспіши!

А день новий благословення родить.
За обрій плине море, в небокрай.
Любові море в небо переходить,
Любові небо переходить в рай.
Володимир Сад

* * *
Бог приходить у тиші
і говорить в мовчанні.
Слово Його у серці
віддається звучанням.

Мудрість Його глибинна
піднімає до неба.
Щоб усе це відчути,
прислухатися треба.

Переповнює світлом
і дарує прозріння
тихий голос Творця,
що зійшов до творіння.
Тетяна Свірська

* * *
Чи заблукалі, чи блудні?
До марнослів’я здібні.
В чому, скажи мені, Боже,
люди Тобі подібні?

Твій бездоганний образ
в дітях не проступає, —
кожен собі правитель,
кожен свого шукає.

Так легковажно, під себе
цінності вічні крають —
діти, які укотре
темряву обирають.

Сказано: «Всі зогрішили,
втратили славу Божу…»
Як же Ти вмієш любити
зовсім на Тебе не схожих?!
Тетяна Свірська

* * *
Сили спито, здається, до денця.
Світ байдужий, холодний, як криця.
Сил немає, а серце сміється,
серце радості повне по вінця.

Там, у серці Господь мій зі мною,
там готове усе до вечері,
в осередді любові й спокою,
де у вічність прочинено двері.

Як Ти, Боже великий, змалився,
задля того, щоб бути зі мною!
Як Ти в серці моєму вмістився?
Як Ти любиш мене такою?

Але прагну Тобі скоритися
і прийняти всі дні безкрилі,
щоби вільно могла явитись
Божа сила в моїм безсиллі.
Галина Манів

Душа

Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоту її зненацька не порушить
Подих вітру мрійливо-крилатий.

Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.

Раптом — промінець ясний із неба
Крізь фіранку глянув всередину,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталось вмить у тій хатині.

Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Двері враз протяжно заскрипіли.

Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.

Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.

Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона в своїй святій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.
Лідія Вудвуд

Берег любові

Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає любий берег знову.

Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?

Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?

Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі і далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.

Та промінь несподівано погас…
І вдарилась душа в холодні скелі…
І, стрепенувшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?

Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіть, де берега шукать?
Хто зрозуміє безутішне горе?

Враз морок несподівано розтав
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Котрий беріг її від лиха.

А голос Його лагідний такий!
Душа не знала голосу такого…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!

Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.

Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег той омріяний знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.
Лідія Вудвуд

Твоя Любов, Ісусе Христе... (молитва)

Твоя Любов, Твоя Любов, Ісусе Христе,
Допомагає знести тяжкий хрест.
Твоє Ім'я — святе, високе, чисте
Возносить людську душу до небес.

Є вічна мука — мука Бога-Сина
За грішні душі, знайдені в пітьмі.
Щоб їх Молитва Покаяння воскресила.
Рятунком ставши тим, хто вже на дні.

Любов і мука, зрошені сльозами
Коліноприклоненого Христа.
Молитву Серця промовляють разом з нами
Твої Божественно-святі живі уста.

Почуй нас, Христе, в Храмі на поклонах.
Очисти душу, розум просвіти,
Навчи нас жити по Святих Законах
Довершеності, віри, чистоти.

Твоя Любов, Твоя Любов, Ісусе Христе,
Покликана здолати темний гріх.
І Божі Очі, й Серце променисте
Благословляють на добро сьогодні всіх.

Осяй Любов'ю, Христе, душі наші,
Храни нас від спокус, гірких падінь,
Застережи від заздрості і фальші
І від лукавого ізбави нас. Амінь.
Надія Кметюк

Божі очі

Коли біль і туга серце крають,
Лиш молитвою ім'я Його торкнусь —
Йде до мене, руки простягає
У небесній мантії Ісус.

І глибокі Очі, сині-сині,
Божі Очі Доброго Христа,
Мов маленькій сплаканій дитині,
Заспокоять душу аж до дна.

І очистять, і, благословлять так просто
Божі Очі, повні доброти,
Що, здається, станеш вище зростом
Від життєвої мирської суєти.

Божі Очі завжди сяють миром,
У Любові їхній світ зроста.
В кожну мить хтось кличе-кличе щиро
У небесній мантії Христа.

Тільки, як у гордості жорстокій
Ступиш раптом на нечистий шлях,
Божі Очі зранить біль глибокий,
Сльози затремтять у тих Очах...
Надія Кметюк

Бог є Любов
(Біблія. Перше Соборне Послання Св. Апостола Івана, 4:8)

О Любове, вічна і святая!
Перед образом Твоїм стою.
У молитві руки простягаю
В золотисту ауру Твою.

Освяти, Любове, наші душі!
Хай горить в них іскри Божий дар.
Відроди Едем посеред суші
І поклич до себе на вівтар.

І тоді в душі розквітнуть знов
Лілії, троянди, орхідеї...
Хай святиться на землі Любов!
Станьте на коліна перед Нею.
Надія Кметюк

Сніги

Сніги, сніги, метуть сніги,
Хурделить віхола, заводить…
Твоїй душі болять гріхи
І світло рани не загоїть.
В Твоїй душі залізний цвях —
За мене серце кровоточить,
А я блукала по світах…
Безкрилий, вітром гнаний птах,
В Твої долоні падав, Отче.

Сніги… Сніги… Біліє дим
У снігопадовім безмежжі.
Лиш сіра я — я хвора тим,
Що в серці збудувала вежу
Зневаги, насміху, образ…
Я заслуговую на страту.
А Ти, Святий, Ти любиш нас,
І ніжно так, крізь вогкий час
Ізнов ідеш людей спасати.
Лілія Меланіч

* * *
Гірським обвалом сипалося горе,
Нещасна доля зболено гірчить.
Я переплакав всіх. Обсипалися зорі.
І не зціляє вже молитви мить.
А Бог мовчить…

Я вже не плакав, серце скам’яніло,
Душа була байдужа і суха.
Уже чужим здавалось власне тіло
І серця стук поволі затихав.
А Бог мовчав…

Я у пітьмі, у розпачі німому,
Піднявши в небо руки, заволав:
«Тебе нема, напевне, бо й глухому
Дійде до слуху плач мій…» Я вмирав…
Й Христос сказав:

«Я вже давно, як відповідь, приходив,
Як Вибавитель землю зустрічав.
Я їй приносив захист від негоди,
Я обіцяв звільнити від меча.
А ти мовчав…

Я на Голгофу ніс твоє прокляття,
Моє життя згорало, як свіча.
Моя душа, обгорнута сум’яттям,
Зривалась в небо Батька зустрічать.
А Він мовчав…

Таки мовчав! Я в небо погляд кинув:
«О, Батьку мій, чого ж ти залишив?!»
Бог німував, і Я, Його дитина,
Твою, людино, чашу смерті пив.
А Він знімів…

Знімів, щоб нині Я міг говорити
Любові мовою, рожденою в огні.
Щоб мову цю почули Божі діти,
Щоб темний обрій ранком заяснів.
І ти — щоб жив!

Я знаю біль покинутості й втрати,
Ще на хресті тобі Я співчував.
Я там вмирав, тобі щоб не вмирати,
Щоб ти Мене стражданнями пізнав.
І — не мовчав!»
Юрій Вавринюк

Очі

Очі, великі, усміхнені Очі,
Зорями завше були наді мною.
Очі, небесні, проникливі, Отчі
Душу мою увінчали весною.

Падала я, знемагала від болю —
Очі Твої мене знову зціляли.
Отче, я мала спасіння Тобою,
Знову на шлях Твій надійний ставала.

Завжди великі усміхнені Очі
Серце промінчиком світлим торкають.
Шлях ще не пройдено, в полум’ї ночі
Чаша життєва не спита до краю.

Очі зірками світять над світом,
Ті, що навік мене з небом зріднили,
Якось в душі моїй зоряним цвітом
Ясно, мов небо святе, заясніли.

Очі небесні — пани над серцями.
Небо високе. Світання тріпоче…
Знаю, що завжди світають над нами
Знову і знову проникливі Очі.
Олеся Білоус

Пілігрим

На крилах вранішніх вітрів
Летів я до морів далеких,
Як від гнізда свого лелека
До незнайомих берегів.

Я заблукав посеред скель,
У темнім мороку безмежнім.
Палив мости, фортеці, вежі
Один у вихорі пустель.

Та Ти й тоді за мною стежив
З небесно-зоряних осель.

В пустелі квіти проросли,
Темряву світло розігнало,
З руїн моє життя постало,
Зі скель джерела полились.

Я встану рано на зорі
Тобі хвалу, Святий, віддати!
Ти вже спішиш мене вітати
Й ласкаво дивишся згори.
Олеся Білоус

* * *
Нас більш, як шість мільярдів.
Більш, як шість!
Але усіх Всевишній пам’ятає.
Усіх нас терпить, нашу ницість, злість
І кожен ранок днем благословляє.

І кожному знаходить Він тепло,
І в кожне серце совістю постука,
Яке вже, може, й цвіллю поросло,
І кожному простягне вчасно руку.

Із лона матері і до сивин
Усіх Він бачить, всіх нас пам’ятає.
…А в мене Бог лише один,
І Того я невдячно забуваю.

Прости мені — я, грішний, блудний син,
Твоїй любові руки простягаю…
Юрій Вавринюк

Дотик неземної любові

На обличчі — усмішка, а в серці — печаль.
Чому сталось в житті так — не знаю.
Хто підписував вирок і вдарив печать?
Хто налив повний келих відчаю?..

Чому так у житті — не збагну:
Світить сонце, а в серці — злива.
І гіркий смак трави полину,
Й жити далі на світі несила.

Був недавно початок, а вже — кінець.
Що це: сон наяву чи чекання?
Ніжним подихом віє в саду вітерець —
Так, це ніч — темна ніч, ніч остання

...Хтось на голову руку мені поклав —
Я відчув теплоту долоні.
«Я люблю тебе, чуєш, люблю», — сказав
І всю душу щастям наповнив.

Тріпотіло серце моє, мов птах,
Із очей рясно капали сльози.
Радість в грудях моїх, в очах.
І я ніби летіти в змозі.

Знаю я, хто спасає в житті
І так лагідно дивиться в очі.
Він за мене помер на хресті.
Слава, слава Тобі, Авва, Отче!
Юрій Кирилюк

* * *
... і полюбив його Йонатан, як душу свою» (1Сам.18:1)

Хто б душу полюбив мою як власну
І їй радів, і нею дорожив,
У горі не лишав, зневажити не смів.
І а дорогу завертав прекрасну

Мене, заблуклого, коли в недобру хвилю
Звернув би із Господньої путі, —
Бо так багато прикрого в житті —
Світ часто відбирає глузд і силу.

О, як любив Давида Йонатан!
Хоч він був князь, хоч він був пан,
А жертвував собою ради друга.

А нині важко вірність віднайти.
Та став для мене, Броже, другом Ти —
З Тобою сум зникає і напруга.
Василь Мартинюк

Блудниця

1.
О, що ти скажеш тій сльозині,
Що із очей мигцем сплила?!
—Мій Господи, чи ж то віднині
Мені продовжене життя?

Я вже була напівпокійна,
А зараз і жива, і вільна.
Ти мій пробачив кожен гріх —
О, це найбільша із утіх.

Я милості не заслужила.
Це, Господи, любов Твоя,
Немов пахуча чиста хвиля

Мене з безодні підняла.
Вдячні сльози, освятіть
Мого спасіння щасну мить.

2.
А ми?
Хто з нас не потопав у світі?
Хто не блудив і хто не пив цей бруд?
Ми всі були, немов несамовиті
І мали пекло престрашне вже тут.

І хоч здавалося, що прожили так мало,
А полум’я пекельне обпікало,
Бо навіть за маленький гріх
Чекає смерть жахна на всіх.

А Ти, о Господи, тяжкі провини наші
Узяв на себе у великий час
І випив всю печаль і муку всю із чаші,
Яка була призначена для нас.

Той хрест, що Ти на нім висів —
Спасіння для людських синів.
Василь Мартинюк

* * *
Я із мочару Богом взятий
І посаджений в добрий грунт.
Кожна гілка раює тут,
Зодягнувши уквітчані шати.

Тут впізнав я вперше турботу,
Догляд щирий Садівника.
Дуже ніжна Його рука —
Батько добрий, ласкавий достоту.

О, коли Він моє коріння
Живить водами із небес,
То на Нього свій цвіт увесь
Я зронити маю хотіння.

А коли Він мене зодягає
В ризи пишнії навесні,
То усе шепотить в мені,
Що безмежно Майстра кохає.

Садівниче небесного саду!
Як ти вмієш садить і ростить,
Як ти вмієш сухе оживить
І усе привести до ладу!

Садівниче небесного саду!
Як мені Тебе не любить?!
Ти схотів мені милість чинить
І любов дарувати, і правду!
Василь Мартинюк

* * *
Уже весна, а за весною літо
Озветься ніжно голосом дібров,
У кожній краплі сонячного світла
Благословенна Господом любов.

Я п’ю її і думаю про сутнє:
В любові цій, що обнімає світ,
Моє прийдешнє і моє майбутнє,
Моє прийдешнє і моє майбутнє,
Перед яким складатиму ще звіт.
Сергій Рачинець

Закон збереження любові

Дарма, що світ цей жадібний до крові —
Несе тривог чимало нам і мук.
В Святім Письмі — науці із наук, —
Лежить закон збереження Любові.

Його читай, натомлений журбою,
Храни, як небо зорі золоті.
Якщо ми віримо в Ісуса на хресті,
То значить віримо в збереження любові.

Яке воно — майбутнє — в нас з тобою?
Панують гріх і темрява, як ніч.
І ми блукаємо у хащах протиріч,
Наперекір Законові Любові.

То ж на коліна станемо обоє —
Нехай сльоза спокути обпече.
Відчуємо, як щасно потече
Крізь душі наші джерело любові.
Сергій Рачинець

Ім’я на долонях

На долонях Своїх тебе вирізьбив Я...
Ісая 49:16

На долонях Твоїх мого імені знаки.
На долонях Твоїх — моя доля й життя.
Піклувався завжди, не чекаючи дяки,
І носив на руках, як маленьке дитя.

На долонях Твоїх... Невимовнії жахи —
На хресті карбувалися літери ці.
Їх писали іржавії римськії цвяхи
На скривавленій зболеній Спаса руці.

На долонях Твоїх... Вони ніжно торкались
До людської біди, до душевних страждань.
Хворі вірили в них, від прокази зчищались,
І тепліли серця від святих сподівань.

І ніщо не зітре мого імені звідти,
І не зблякне від часу цей запис життя.
О, Творець і Владика, дай сили прожити
У покорі ці дні, що невпинно летять,

Щоб не стер свого ймення своїми ж гріхами,
Щоб не втратив я право на батьківський дім,
Щоби там, за Йорданом, святими руками
Ти обняв мене ніжно...
Щоб був я
назавжди
Твоїм!
Юрій Вавринюк

Листок

Мене від гілки осінь відірвала,
Від матері, від соків, від життя.
І по кривій смертельного лекала
Я падав вниз в болото і сміття.

Земне тяжіння мороком могили
Вже дихало у зморщене лице.
Я ще в польоті, тільки вже — безкрилий.
Я ще живий. Та повнюся свинцем.

Внизу — калюжі, чоботи й колеса.
Внизу зітруть у порох плоть мою.
Внизу в покоси зжмакані зачеше
Мітла байдуже. Там і зогнию.

І раптом —
руки.
В теплі, ніжні руки
Я опустився, стомлений з жури.
Хтось вихопив з безвиході й розпуки.
Зіщулились калюжі і вітри.

Зіщулився могильний морок ночі.
І затишно в долонях, як в човні...
І Господа до болю рідні очі,
Як вічність, посміхалися мені...
Юрій Вавринюк

Пісня

...Відспівавши, вони пішли на гору Оливну.
Матвія 26:30

Остання зустріч. Дружня і відверта.
Обмиті ноги — Вчитель і слуга.
Всі вийшли в ніч. Яка вона глуха!
Ще півень спав. Та вже бряжчала варта.

Мовчало місто. Стомлене, не чуло,
Як десь ламали пагони ріллю.
І так схилялись зорі до землі,
До древніх кедрів, на горі заснулих.

Стікає тиша з пагорба крутого.
Лиш злегка камінь вислизне з-під ніг.
...Та раптом пісня з закутків нічних
Розсипалась, як бісер, край дороги.

Співав Христос. Співали учні. Пісня
Крилом торкалась зморених олив
І билася серед калік та вдів,
Що в грудях раною пекли наскрізно.

Про що співав? Про що була та пісня?
У що вслухався Гефсиманський сад?
І чий то біль тремтіннями рулад
Вростав у всепланетні катаклізми?

Бринів в тій пісні стогін прокажених,
Ридання матері над зболеним дитям,
І крок надії в древній Сілоам,
І крик відчаю в голосі нужденних.

Вплітались в неї сльози Вартимея,
І перша кров на Каїна руках,
І безнадія душ, помножена на страх,
Й отцівський край — поганська Галілея.

І темна ніч колискою гойдала
Тужливу пісню. Скоро встане день.
Він буде судним. Там не до пісень,
Як гляне смерть диявольським оскалом.

Там буде хрест. Прокляття і Голгофа.
Там гріх в’їдатись буде у чоло.
І буде ніч, якою, як крилом,
Огорне смерть вселенську катастрофу.

Там помирати буде світу Зодчий.
Та Він стерпів. Все виніс. Не зійшов.
І вигуком: «Звершилося, Мій Отче!»
Закінчив пісню.
Пісню про Любов.
Юрій Вавринюк

Сотник

Він достойний, щоб Ти зробив йому...
Я недостойний, щоб Ти зайшов під стріху мою
Луки, 7 розділ

Вони стояли, голови схиливши,
Вони молили, впавши у пісок:
«Равуні, чуєш, він для нас найліпший,
Хоча й чужинець, але він — зразок.

Він любить нас. Він синагоги зводить...
Він вартий того, Вчителю, повір!
Такий прихильний, чуйний до народу...
Послухай нас, зайди до нього в двір.

Бо він достойний, Господи, уваги,
Він заслужив пошану у людей.
Він показав в житті й боях звитягу...»
«Достойний, кажете?
А де ж прохач оцей?»

«Ідем хутчіше! Жде тебе у домі!»
Пішли. Юрба за Ним, як тінь, пливла.
Попереду — старійшини відомі
Вдоволено спішили в бік села.

І раптом гомін хвилею вкотився:
«А ось і він. Мабуть, запросить сам...»
А він, в пилюку впавши, поклонився:
«О Господи! Та ж чим Тобі воздам?!

Ти йдеш до мене? Вчителю, не смію
Просити в дім. Не вартий того я...
Я недостойний... Грішний... Без надії...
Я є ніщо... Лиш милість все Твоя...»

Перезирались старші: «Ось і маєш!..»
Стояв Христос, а в погляді — тепло.
«Ти недостойний? Милості бажаєш?
Ось це й Мене до тебе привело.

Заради цього Я прийшов у ясла —
До недостойних, грішних і слабих,
Чия надія зблякла та погасла,
Чиї серця стомив пекучий гріх».

Сльоза змочила звітрене обличчя.
Вояка плакав. Він лиш знав чого.
«Спасибі, Господи, за дивне протиріччя,
За те,
що недостойні —
достойні
Царства Твойого».
Юрій Вавринюк

* * *
Двадцятий вік здаємо до архіву
І з трепетом вдивляємось у ніч.
Що там попереду?
Фальшиво
Звучить акорд примарливих сторіч.

Чекаєм щастя...
Тільки серце плаче,
Не радує сучасний Діснейленд.
І чайкою розпачливо кигиче
Такий важкий життєвий дивіденд.

Спинити б час. І біг свій зупинити.
Підняти з пилу втрачені слова,
І наші мрії, долею побиті,
І світлий погляд доброго Христа.

Безпомічним та немічним припасти
До ніг Його, пробитих на хресті.
І тільки там збагнути, що є щастя
І що найбільш важливе у житті.

І суєту струсити, як непотріб,
І вслухатись, як серце калата.
А може, то не серце — може, вкотре
До мене лине ніжний стук Христа?..

Через століття стукає — і знову
Життя вдихнуть в схололу хоче кров...
Я не здаю в архів Христове Слово,
Бо Він не здав в архів Свою любов.
Юрій Вавринюк

* * *
Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним,
Прийшов брудний — омивсь до білизни.
Лежав побитий, кров спеклася в ранах,
Прийшов Ісус — і зникли жахи-сни.

Боліло серце — втішилось в надії,
Зчорніло небо — зблиснула блакить.
Ховав у пазусі думки лихії —
Прийшла Любов — зцілила душу вмить.

Нікчемним був — назвався сином Божим,
Жорстоким жив — доріс до каяття.
Блукав в пітьмі — та зблиснув ранок гожий,
Пішов у смерть — а вийшов у життя.

Прокинувся — і зникли ранки сірі,
Хоча не раз і гинув, і вмирав.
Прийшов Месія, щоби той, хто вірить,
Родившись смертним, — вічність обійняв.
Юрій Вавринюк

Ранок

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)
І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2)

Над Всесвітом стояла ніч.
Густа, тиха, спокійна.
Бо не було нічого,
що могло б порушити її одвічне мовчання.
Та й Всесвіту, власне, не було.
Була лише безодня.
І Дух Того,
Хто не має ані початку, ані кінця,
ширяв над нею.

І одного разу Він промовив Слово.
Перше слово серед ночі.
І ніч, зіщулившись,
відійшла далеко в глибини Космосу.
Творець із гордістю та задоволенням
дивився на плід Своїх рук.
І назвав це небом та землею.
І ночі вже не було.
Був ранок — день перший...

А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.
Вони насамкінець народили
останній шедевр Творця —
того, кого Єгова поставив господарем
на Своїй землі.

І знову був на цій землі вечір,
коли Людина посягнула на власність Творця.
І знову настала ніч.
Ще більш густа та темна.
Вона міцно взяла в обійми Людину
і повела геть з Едему...

І більше не було ранків...
Ніч єхидно сміялася в лице обманутому, розгубленому Адамові.

...А потім знову було Слово.
Воно стало плоттю.
Воно жило серед жахної ночі.
Ніч душила Його та ненавиділа.
Вона ховала Його тонкі промінці від Людини,
душила надію, яка спалахувала там,
де ці промінці падали.
Десь далеко над небокраєм сірів ранок.
Погляди усіх живих були повернуті
до ледь жевріючої лінії горизонту.

Але несподівано чорним круком упав вечір.
Криваве тло неба
затулював грубо обтесаний хрест.
На ньому тремтливо згасав
останній промінь Надії.
І коли хижа тінь переможно накрила Череповище, Той, Хто не міг в ту мить
з висоти Своєї величі дивитися на землю,
покликав Свого Посланця
з найважливіших доручень.
— Іди туди, в ніч,
до гробниці в єрусалимському саду,
до тих, хто зараз плаче, і скажи Моє Слово.

Біля гробниці був відчай,
страх та розгубленість.
Здивовані обличчя,
які не могли зрозуміти того, що відбувається.
Страшний землетрус
навпіл розірвав чорну скелю з хрестами.
Тріщина обійшла всю планету
і загубилася десь у глибині гробниці
Йосипа Ариматейського.

...Земля здригнулася
і повільно обернулася назустріч Сонцю.
Над Череповищем рум’янилася вранішня зоря. Перші промінці
ковзнули по голій маківці кривавого пагорба і несміло заглянули у порожню гробницю.

Ночі більше не було.
Був ранок — день перший...

Перший день тижня.
Перший день нової ери.

Юрій Вавринюк