Українська християнська поезія

Християнство в поезії

Біблійні образи

Соромно…
Холодно… Сиро…
Єва затято мовчить.
Ніби обрізані крила.
В грудях зболіло
Доля сирітська гірчить.

Плачеш, Адаме?
Це вперше.
З часом ти звикнеш до сліз.
І для Едему померши,
Йтимеш до звершень,
Щоби
скотитися вниз.

Вигнали…
Рай зачиняють…
Тільки чи справді то так?
Чи ж то не ти виганяєш
Бога
з сердечного
раю,
Волю зібгавши в кулак?

Вигнали.
Вигнали Бога,
Рай залишивши собі.
Тільки —
в нікуди дорога
З раєм без Бога,
Тільки —
стежини криві.

Пізнє прозріння,
й достоту
В прірву упав небокрай.
Вкритий будяччям, осотом,
Зрошений кров’ю і потом
Власнопосаджений рай.
Юрій Вавринюк

* * *
Горить Содом. Аж плавиться каміння.
Горить земля під лемент немовлят.
Бухтить вогонь — аж піниться земля.
Від кіптяви зчорніло небо синє.
…Й кричали птахи злякано здаля.

Горіло все: минуле і майбутнє,
І багатій, і той, хто ледве скнів.
Палав палац і вбогий темний хлів.
Нікчемне все і високосутнє
Вогонь з’їда під пекла хижий спів.

Тріщали крокви, кості і гординя.
І долітали іскри аж до хмар.
Горів Содом, як жертвенний вівтар.
І Лот тягнув знесилено спасіння
На стерплих плечах як останній дар.

Він втратив все: багатство і домівку,
Згоріла праця, мрії і життя.
А іскри аж сюди, до гір, летять.
Здавалось: вже пече й долівка
В печері, де вмостився ночувать.

…А Бог дивився боляче із неба:
Яка страшна, яка трагічна мить!
Не раз ще серце в Нього защемить.
Як Він хотів їх пригорнуть до Себе,
Бо ж Він Творець!
            Але й Суддя!
                        А значить — треба!
Це ж не Содом пала.
            Це — гріх горить…
Юрій Вавринюк

* * *
Луки 7:36-50

Йшла недостойна до достойних в дім.
Вона почула, що гостює в нім
Той, Хто великі звершує дива.
Вона була тілесно не каліка.
Казали: «Вона грішниця велика!»
А в ній душа була вже ледь жива.

Той гріх-тиран так вимучив її,
А люди — і далекі, і свої —
Одне лише давали їй: судили.
Але Ісус у Симона в гостях!
Й наважилась: несла свій скарб в руках,
Зайшла і біля ніг Христа схилилась.

З очей, ні, з серця сльози ручаєм,
Бо серце вчуло той жаданий щем:
Не осуду — небесний дотик миру.
Ті ручаї стікали на ступні
Ісусові, спітнілі й порошні;
Волоссям витирала і мастила миром.

Мужі достойні змовкли при столі,
І Симон уже висновки свої
Робив про Гостя, не віддавши шани;
А в душу жінки Божий мир спливав —
Той, Хто серця вивідує, сказав:
«Іди із миром — все тобі прощаю!»

Велів Він учням: «Йдіть в достойних дім.
Як дім достойний — лишиться мир в нім,
А якщо ні — ваш мир піде із вами!»
В дім Симона мир Божий завітав,
Та Симон його серцем не шукав,
А та, яка шукала, то придбала.

Дух Божий нині йде в доми до всіх:
Бог бачить серце, яке змучив гріх,
Де Бога кличуть й хиляться в пошані —
Він завітає в той сердечний дім,
І простить гріх великим і малим,
І прийде Божий мир із покаянням.

Не думайте: «Я не достойна цього!»
Прощає Бог! Велика милість в Нього!
Спасає Бог не праведних, а грішних.
Той більше любить, кому простять більше!
Ольга Лазарук

Ісав

Мисливця тішить передсмертний крик
Впольованих мешканців поля.
І ось він знову за кущем принишк —
І знов комусь рахує хвилі доля.

Прудкії ноги, вірная рука —
Мужчині поміччю на ловах!..
І кров гаряча, чорна і липка,
На груди бризкає і сохне надолоніх.

Велика сила в плоті ожила…
Куйовдить вітерець волосся.
Яка ж оця земля мала,
Якби її долати довелося!

А нині швидше, швидше-бо туди,
Де батькові зросли намети.
Там добра їжа, джерело води,
Новини дому і його секрети.

— О Якове, ти нагодуй мене,
Бо змучився й нема терпіння.
А вариво твоє червоне — персмачне.
Моя ж гонитва так мене втомила.

Віддати первородство? Забери.
І що мені із нього, як вмираю.
З обітниць всіх майбутньої пори
Я нинішнє блаженство вибираю…

Знемога млосна тіло сповила.
Утомлено злипаються повіки…
Заснув Ісав від ситості й тепла.
Заснув для суєти і пороху навіки.
Василь Мартинюк

Стіни Єрусалима

Як пролягли — могутньо і незримо! —
На всі держави, землі і віки
Високі мури стін Єрусалима —
Не спадщина людини від батьків.

І не межа країни від країни, —
А милість Божа доброго Отця;
Він збудував святиню цю — для Сина,
Бо Син собою врятував серця!

Ці стіни птахолову не здолати,
Їх чорний задум не перестрибне:
На камінь — камінь ліг: не підкопати!
І навіть буря стіни обмине!

Зате — о диво — на коліна стане
Душа в гріхах, в риданні: «Мій Господь!!! » —
Стіна висока, як туман, розтане,
І ніжний голос скаже їй: «Заходь!»

Відрадно світу, всесвіту святине,
Єрусалиме, ти на всіх — один!
Хто увійде — той камінь грішний скине,
Бо вивільнить і втішить Божий Син!
Юрій Монда

Соляний стовп

«Сонце зійшло над землею,
а Лот прибув до Сигору».
Буття 19:23

Тихо сонце за обрій сіда
І спадає на землю туман...
Пастухи заганяють стада...
У долині шумить Іордан...

Десь багаття останнє горить...
Все змовкає у трепетну мить...
Спокій... Ніч... Лиш на схилі гори
Чоловік у зажурі стоїть...

Сивина і у зморшках чоло,
Шепіт вуст і стареча сльоза...
Тихо плаче знеможений Лот,
І здіймає свій зір в небеса.

Він пригадує пам’ятну ніч,
Коли ангел їх вивів разом:
Із сім’єю вони пліч-о-пліч
Залишили гріховний Содом...

Не звертаючи погляд назад,
Він спішив до спасіння свого,
І послухавшись Божих порад,
Швидко біг в заповітний Сигор.

Ось світанок осяяв весь край...
Лот та довго боровся зі злом...
Кілька кроків — і все: «Прощавай!
Прощавай, горезвісний Содом!»

Тішить душу захоплення щем:
«Все! Врятована моя сім’я!
І до цілі ми разом дійдем:
Дві доньки, моя люба і я!

Все — кінець... Озирається Лот:
Дві доньки, а дружини нема —
Лиш поміж палестинських висот
Стовп із солі поважно дріма.

Гіркий стогін зірвався із вуст,
В серці біль від розбитих надій:
«Боже мій! Я до Тебе молюсь!
Змилостився...Прости... Пожалій...»

Швидше вітру летів до гори,
Де застигла вона назавжди:
«Рідна... Мила!.. Озвись! Говори!
Повернися від мене не йди!»

Крик душі — невгамований жаль...
У риданнях упав їй до ніг...
Крає думка гостріша за сталь:
«Не вберіг... Не вберіг.. Не вберіг...»

«О, кохана! Пробач, о пробач,
Що тебе я одну залишив...» —
Крізь віки лине Лотовий плач,
Пориваються струни душі...

О Господь! Я благаю Тебе!
Хай Твій Дух мене завжди веде!
Поможи на шляху до небес
Не згубить почуття молоде.

Я до Тебе покликую знов!
У складнім і тривожнім житті
Дай пронести у серці любов,
Зберегти поривання святі...

Твоє Слово дає нам урок...
Я не хочу ридать у жалю!..
Я бажаю іти крок-у-крок
Із тією, яку полюблю!

...Відцвітає гіркий полин,
Вітер лине пустелею вдаль...
Лот стоїть на вершині один
І снує неутішно печаль...
Микола Савчук

Предтеча

Хтось може сміявся тихо,
А хтось і руками розводив:
На добре, а чи на лихо
З’явився цей муж в народі?

Давно вже того е знали,
Хіба що зі скриптів пророчих,
Щоб голосом, як зі сталі,
Хтось правду казав людям в очі…

Хоча над Йорданом вечір,
Не квапиться натовп додому.
Лунають слова Предтечі,
Очей проганяють утому.

«Покайся, невірний роде,
Покайтеся, кодло зміїне…»
І чисті Йордану води
Навіки ховають провини.

«Готуйте дорогу Богу,
Рівняйте стежки й долини…»
Іванові перестороги
Не мовкнуть ні на хвилину.

Він знав про Господні плани
І Правду упевнено сіяв…
…А зі століть туману
До людства ішов Месія.
Тарас Вихованець

Юда

В саду поволі мовкли голоси.
Хто — до Кайяфи, хто — деінде плівся…
Нічна волога краплями роси
Лягала в пил. Утомлено підвівся,

Узяв торбину й вирушив у ніч
Лише йому відомими стежками…
Світили зорі. Голосом сторіч
Кричала тиша. Кожний німий камінь

Кричав про зраду… й кидався до ніг.
Спіткнувся Юда. Забряжчали срібні…
Озвалися собаки вдалині
І змовкли. А на безконечно дрібні

Шматочки розривалась почуття…
І сам він танув, мовби хмари диму.
«Не винен Він!.. » — безпомічно простяг
Долоні Юда… Над Єрусалимом

Здіймався обрій променем зорі
І день творився напродуч погідним.
Та не для всіх. У храмовім дворі
З’явивсь прочанин. Погляд непривітний,

Лице — як тінь. Ступивши на поріг,
Дістав ті тридцять, гаманець зашиті,
Жбурнув первосвященикам до ніг
І вийшов геть. Назавжди. З цього світу…
Тарас Вихованець

Відречення

Стогнала ніч над полум’ям багаття,
Тріщало у вогні сухе галуззя.
Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно, утікали друзі…

…Кайяфине подвір’я галасливе
Прибульців зустрічало неохоче:
«Кого там ще в годину нещасливу
Веде сторожа ув обіймах ночі? »

… Петро сів поквапом біля багаття.
Ураз вогонь відбився у зіницях,
«Він був із Ним, я пам’ятаю, браття», —
Промовила з пітьми якась служниця.

«Це був не я», — Петро притишив голос.
Вогонь зіниць між зорями розтанув.
Ніч стала ще темнішою довкола.
Поволі наближавсь Пасхальний ранок.

Озвався півень. Знов настала тиша.
Пливли хвилини звичним руслом ночі.
Устав Петро, хотів підсісти ближче,
Та… в темряві Його побачив очі…

Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно. Гавкали собаки.
Поволі гасло у дворі багаття.
Петро ішов і гірко-гірко плакав…
Тарас Вихованець

Пілат

В палатах темно, наче у льоху.
Німе склепіння, обійнявши простір,
Повисло маревом. Тремтячи від страху,
Він підійшов і тихо сів на постіль.

«Юдеї знову…» Втомлений Пілат
До болю стиснув посивілі скроні
І втупився у кут. Холодний ряд
Його богів, як бранці у полоні,

Стояв мовчазно. Мучили думки.
Пливли у мозок звідусіль і різні…
Заплющив очі. Ліг. Бліді зірки,
Спинивши погляд на німім карнизі,

Боялись зазирнути до палат.
«Хто він?..» — замовк і сторожко прислухавсь.
«Хто він?..» — уголос повторив Пілат.
«Спини їх, чуєш…» — простогнала глухо

Крізь сон дружина. Прокуратор зблід.
І пульс, мабуть, удвоє почастішав…
На небі зблиснув променем болід
І зник у Всесвіті. Запала тиша.

…Пілат не спав. Не мі, хоч і хотів.
Та й небо вже робилося яснішим…
Неспокій… Чи не вперше у житті
Напередодні доленосних рішень…
Тарас Вихованець

Апостол Павло

Сонце за обрій сіло.
За гратами — влада ночі.
Пергаменту сувій. Стило.
І погляд у даль пророчий.

Позаду бурхливі роки,
Позаду доріг утома.
Лишилося кілька кроків
До довгожданого Дому.

Зробити ще стільки треба...
Мовчать невблаганні грати.
У них тільки клапоть неба.
Та правду не подолати.

З гріхом у двобої лютім
Устояв, не похилився;
У римські кайдани вкутий,
Та вільним в душі лишився.

Життя свого подвиг цілий
Лишаєш у спадок людям...
Горить каганець несміло,
В’язничну темряву будить.

Попереду вже не втома,
Попереду — Дім і Тато...
... Замки обізвались громом.
До зустрічі, Павле-брате!
Тарас Вихованець

* * *
Мов золото — ці кучері на плечі —
Вогненний погляд вірного Предтечі:

«Покайтеся!» — лунало у пустелі
І досягало підземелля й стелі,

І августійшого старого саду,
І «царствених ушей» Іродіади.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

«Покайтеся, — лунало у пустелі, —
бо йде вже Той до грішників, Хто — Скеля.

І Він відділить зерно від соломи,
Збере пшеницю — пагінця не зломить,

Хрестити буде Духом та вогнем
І жодного з людей не обмине».

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

І Божий Син прийшов до Іордану,
Щоб хрещення прийнять від Іоана.

І взяв гріхи на Себе всього світу,
Щоб нас Своєю кровію омити.

І Дух Святий над Ним — як з неба голуб,
«Це Син Мій», — голос Божий від Престолу.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Ламали голос ґрати в підземеллі —
Предтеча вже волав не у пустелі.

І світла тінь пречистого чола
Ніколи ще такою не була.

І сутінки переповзали в ніч,
І голова котилася із пліч.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Всміхалася Іродіада п’яна,
Як голову принесли Іоана

І кучері, мов золото червоне,
На тій тарілі піднесли до трону.

Мов юна хижа квітка орхідея
Приймала подарунок Саломея...

А світ діливсь на біле і на чорне —
І вже звучала Проповідь Нагорна.
Ольга Чорномаз

Стрітення

Ішли роки. Сивіли тихо скроні,
А він терпляче зустрічі все ждав.
І ось — о, Боже! — в зморщені долоні
Він ніжно сина Божого узяв.

Старечі очі зблиснули сльозою,
І спокій дивний серце огорнув...
«Небесний Батьку, я перед Тобою —
Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»

Я ждав так довго. Іноді ночами
Мені ця зустріч снилась, мов жива,
І ось тепер тремтячими руками
Беру спасіння... Сповнились слова...»

Замовк служитель. Згадував минуле.
Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.
Про Нього мріяв. Значить недаремно
Надію ніс усе своє життя.

           У нас в житті є зустрічей багато.
           Ми часто ждем ці радісні хвилини.—
           Та все ж найбільше, незабутнє свято —
           Це зустріч Бога і людини.
Юрій Вавринюк

Вербові дзвони

На вербах повісили ми свої арфи
Псалом 136

1. Набат

Як же ми зможемо заспівати пісню в землі чужинця?
Псалом 136

Ой, ріки вавилонські, бурхливі, швидкоплинні,
Вербиченьки плакучі полощуть руки в них.
Повісили ми арфи в старому сучковинні,
Й сіонський дзвін у душах давно уже затих.

Вербові дзвони глухо рахують дні неволі,
Пісні єрусалимські зосталися десь там,
На храмових руїнах. Лишились зойки кволі
І спогади убогі — на спадщину синам.

Не так гнітить робота і свист різкий нагайки,
Не так кривавлять шрами і руки в мозолях,
Як той далеко-рідний тужливий посвист сойки,
Який колись ми чули на батьківських полях,

Як ті пісні сіонські, які в полоні смутку
Безсилим птахом б’ються у зболених серцях...
Та й серця вже немає, зіщулилось у грудку.
І бродимо марою по висохлих степах. …

На ріках вавилонських несемо ми покуту.
І струни поржавіли на сплаканій вербі.
Болить печаль єврейська, об тин чужий зіпнута.
О, як тягнути важко неволю на горбі!

2. Благовіст

А багато хто, старші,
що бачили перший храм, плакали ревним голосом...
Ездри 3:12

Як дихається легко, як пахне первоцвітом!
На всохлому мигдалі вистрілюють бруньки.
Ти плачеш, старче сивий? Поплач, щасливий, літом
Отут ростимуть стіни, священні та легкі.

Тут знову храм засяє — як доказ слави Бога.
І прощення, й любові, і милості Творця.
Яка ж вона нелегка у рідний край дорога
З далекої неволі! О, як болять серця!

О, як беруть за душу ці спогади старезні:
Священне місто й слава, і враз — полон, війна...
Прийшов сюди я знову й сини мої кремезні
Возводять стіни храму. Щаслива сивина!

Будуйте, діти милі. Будуйте — ви з полону
Принесли тільки муку і біль в сумних очах.
Покайтесь в цьому храмі і дбайте, щоб до скону
Його вогонь не гаснув у звільнених серцях.
Юрій Вавринюк

Лаван. Вкрадені боги

Нащо ти покрав моїх богів?
Буття 31:30

Я злодія, бачте, на грудях пригрів!
О, як він невдячно повівся зі мною!
Це ж скільки він часу свій задум носив,
Довгенько, як кіт, чатував над норою.
Богів моїх викрав, святий оберіг!
Надію поцупив, сімейну опору!
В погоню потрібно, а тут, як на гріх,
Порадників вкрали. Тут витимеш з горя.
Очима порожніми дивиться кут.
Невже ж то без бога у путь вирушати?
Вже з горя волосся нарвав цілий жмут.
Украли богів! — що тут можна сказати...
Нехай вже ті кози, та хай пропадуть!
Та хай ті верблюди, та хай — рідні діти!
А це ж... О, боги, лише б вас повернуть,
Вже буду так пильно, ой, пильно глядіти...

Та кинь ти, Лаване, не падай з туги,
Чи варто так краяти серце тривожно?
Для чого тобі ті нещасні боги,
Коли їх так легко поцупити можна?
Хіба допоможуть у хвилю біди?
Хіба захистять від розбійників хату?
Які ж вони вбогі, хоч в старці веди,
Боги, яких треба самих захищати.
Юрій Вавринюк

Йосип. Втікач

Буття 39:7-12

Як він втікав! Ганебно. Ще й від жінки!
Плаща згубив. Згубив розважність, честь.
Та стій, юначе! Мужнім, сильним вчинком
Рубай той вузол хтивих перехресть.

Скажи їй все. Поважно, мудро, гідно,
Як корабель обходить гострий риф.
Втікати соромно. Вернися, ще не пізно...
Побіг... Й ніхто б його вже не спинив.

Він знав чого й від чого він втікає,
Він знав, що втеча буде нелегка,
Бо не від жінки, ні, що зла шукає,
Втікає він.
Це —
втеча від гріха.
Юрій Вавринюк

Патріархи. Екзамен на чесність

Ми — сини одного чоловіка, ми правдиві…
Буття 42:11
Бог знайшов провину твоїх рабів…
Буття 44:16

«Ми люди добрі, — й били себе в груди. —
Наш батько — князь, шанований всіма». —
І впали ниць, в пилюку, добрі люди…
Й війнула в душу холодом зима...
Згадався батько, рідна батьківщина,
Монети дзенькіт, брязкіт ланцюга.
Одежа й кров улюбленого сина…
В важкі кайдани замкнена нога…
«Ну, що ж, чекаю вас з найменшим сином!» —
І вийшов геть.
Як спомини болять!
Немов би плечі знову у ряднині,
Мов хочуть вже і спогади продать.
…Пішли брати, щоб знову повернутись,
Щоб доказати чесність у ділах.
І знов мішки, і знову треба гнутись,
І віднайти в мішку своєму жах.
І знову він, намісник фараона,
І знов потрібно щось та й говорить.
Піднявся Юда: «Пане, в нас провина!
Сумління плаче, стогне і болить.
Бери мене! Бери в довічне рабство.
Не зводь в могилу батька сивину…»
Мовчать брати, мовчить шановне панство,
Несуть на плечах чесність, як вину.
А чесність та — немов вода із сита,
Як осінь трусить яблука в саду…
Гірчить душа, сльозою не промита,
І жне посів: полин та лободу.
Як боляче, проживши в честі й мирі,
Пошану мавши, титули ясні,
Пронісши їх, як двопудові гирі,
На чесність іспити не скласти випускні.
Юрій Вавринюк

Ілля. Песимізм віри

1 Царів, 18 розділ

Він важко дихав. Йти було несила.
           Ще крок. Останній. Та: "Ілле!
Чого ти тут, пророче?" Оніміло
           Вдивлявся в обрій: "Він?" Але...
"Але ж Ти добре, Господи, все знаєш...
           Чого ж запитуєш? Втомивсь
Боротись вже... Я сам... І знов чигає
           Ота блудниця... Подивись,
Вона вже душу й серце з’їла,
           Вона всіх знищила... А я...
Билина в полі. Сам один. Безсилий...
           Лишилась ревність. Й то — Твоя..."
Легенький вітер, ніжний, як утіха,
           Лице пророка освіжив.
Не в гуркоті, не в блискавці, а тихо,
           Як батько Бог заговорив.
"Ти сам, Ілле? Я ж був завжди з тобою
           В твоїх походах проти зла.
Це ж Я стояв з Ваалом у двобої
           Поперед тебе. І вела
Моя рука тебе в духовні злети...
           А втім... Сім тисяч чоловік
Таких, як ти, в ізраїльських наметах
           Палають ревністю. Ти звик
До перемог, чудес, розмов зі Мною.
           Чому ж враз руки опустив?
Чому заплакав? Ти ж, як за стіною,
           За Мною був. А скільки див
Явив ти, муже, грішному народу!
           Вставай тепер, бо знову ждуть
Тебе нові нескорені висоти.
           Та зрозумій пророка суть:
Щоби насправді стати мужем Божим,
           Пройти потрібно без вагань
З тріумфом переможця й стан ворожий,
           І прірви всі розчарувань.
Коли втікатимеш від грішного престолу,
           Від гніву царської змії,
Навчися на руїнищах Ваала
           Здолати сумніви свої".
Юрій Вавринюк

Єремія. Неспалене слово

Єремії, 36 розділ

Він говорив, хоч важко говорилось.
Його лякали карами царя.
А храм мовчав. Господнє слово билось
Безсилим птахом біля олтаря.

«Та скільки ж можна того Єремію
Терпіти в храмі? Вигнати! Скарать!»
...Женуть пророка геть, женуть у шию,
Жене, як ворога, уся священна рать.

Пішов пророк. А слово залишилось,
Боліло в грудях гірше стусанів.
Терпіти вже немає більше сили.
Ви хочете, щоб я отак заскнів?

І він писав. Слова, налиті болем,
Як вояки, ставали у ряди.
І схлипував пергамент у безсиллі,
Не в силах втримати пророчої сльози.

«Читай, Барух! Читай Господнє слово!
Читай у храмі правду всю гірку!»
...Мовчав священик, враз забракло мови,
Коли палав сувій у коминку.

Пророк ховався. Десь у підземеллі
Беріг слова, не спалені царем.
І рвався голос, зірваний в пустелі,
В пустелі душ... І тиснув серце щем.

Народе мій! Мої заблудлі діти!
Як ще багато слів несказаних гірчать!
О, як же важко, Боже, говорити!

Але ще важче, Господи, мовчать...
Юрій Вавринюк

Кифа. Перші півні

І заспівав півень хвилі тієї...
Матвія 26:74

І впала ніч. Важка, як ті століття,
Що тисли груди рабським тягарем.
Петро, як тінь, пірнув в гущаве віття,
Подалі в ніч. Подалі від проблем.

Ніч стиснула розгубленого Кифу,
Повзла за комір, хижа, мов змія.
Ховав думки, як меч, у ржаві піхви,
Та в мозок било: «Господи, де ж я?

Чого ж я тут? Священицьке обійстя,
Солдати римські, зборище зівак…
І я отут…» Яке вже благовістя?
В душі так темно: «Вчителю, як так?..»

Схолола кров, коли із ночі кинув
Байдужий голос: «Він також із Ним!»
«Та ні, не я це був…» — і піт по спині,
І власний голос раптом став чужим.

Ховався в ніч. Туди, в щілини серця,
Тулив свій біль. Він сам вже ніччю став.
У ній топив свою жагу до герцю.
…І раптом півень ранок прокричав.

Той крик розрізав темряву, як лезом,
Світанок в горлі бився цвіркуном.
І зблиснув ранок жовтим перевеслом,
Спокути ранок, свіжий, як вино.

І промінь неба поглядом Ісуса
В’їдався в душу, темну й кам’яну.
Котились сльози, мов ранкові роси,
З душі гірку змиваючи вину.

Світанок жеврів. З кожною сльозою
В душі світліло, плавилось, жило.
І в новий день стежиною вузькою
Петро ішов у роси за село.

…Епохи стерлись в жорнах лихоліття,
А ми несем покуту на горбі.
Спинись.
Прислухайся.
Десь в темряві лунає крик, життям налитий, —
Це півень ранок будить у тобі.
Юрій Вавринюк

Сотник. Розп’ята надія

Він був справді Син Божий...
Матвія 27:54

Трусило землю, наче в лихоманці,
Спіткнувся день об темряву нічну…
Яким героєм був він ще уранці,
Він, що пройшов крізь пекло та війну.

Не раз дивився смерті прямо в очі,
Стояв, як кремінь, проти ворогів.
А зараз страх ножем в душі лоскоче
Й чомусь забракло в горлі слів.

Розбіглись всі. Лишилось тільки троє,
Які вросли у страдницькі хрести.
Висять, як докір.
Що ж це він накоїв?..
«Це ти зробив, це ти, це ти, це ти!!!»

У скроні била внутрішня напруга
І страх тримав у лещатах думки.
Хто допоможе? Де шукати друга?
Немає друга і нема руки.

Чи прокуратор душу заспокоїть?
Чи, може, той святий синедріон?
До кого йти? І серце хто загоїть?
І де опора — царський легіон?

Стояв вояка. Соромно за себе.
Він безпорадно глянув на хрести…
«Месія Він! — Як відповідь із неба. —
Це Божий Син, що може помогти!

Ні імператор з Іродом укупі,
Ні фарисеї ситі та святі.
Лиш Він, лиш Той, Хто щойно в муках
Розп’ятий мною на хресті».
Юрій Вавринюк

Савл. Дорога до себе

Дії Апостолів 9 розділ

Були дороги невідомі,
Важкі, тернисті, нелегкі,
В краї далекі і додому,
І всі, здебільшого, — вузькі.

Безцінні і гроша не варті,
Були короткі й без кінця.
Він їх долав терпляче й вперто,
Тарсянин з вдачею борця.

Не знав спокою і знемоги —
Господня ревність бо вела.
Але найбільш важка дорога —
Це крок від Савла до Павла.

Цей крок, завдовжки з мить єдину,
Століть завдовжки, може, з ста,
Зробив в душі таку руїну,
Що він, втоптавши в пил гординю,
Доріс до величі Христа.
Юрій Вавринюк

Батьківська спадщина
Ненсі Зінчик — присвячую

„Заборонено мені від Господа,
щоб я віддав спадщину моїх батьків”.
1 Цар. 21 розділ

Ахав у гніві. Гірко, аж до смерті:
Нікчемний раб не слухає царя.
Яка невдячність, це ж яка упертість!
Душа царева в злості догоря.
А як це зручно мати кусень поля
Отут ось, поряд, тільки попроси.
Навот же твердий: «Ні, це батька воля!
Це спадщина, яку не продаси.
Вона цінніша золота і срібла,
Вона вартніша понад цілий світ.
О, ні, я не вчиню немудро так і підло,
Не проміняю батьків заповіт!»
Не проміняв! Не впав! Не поступився!
Хоча й за це життя своє віддав.
Не міг інакше, так в батьків навчився,
І на «відмінно» іспит нині склав.
...Чи не отак і нам світ пропонує
За гріш продати спадщину батьків.
Отут спокусить, там з нас поглузує,
А десь підкупить зрадників-братів.
Він обіцяти буде славу й гроші,
Лишень відмовся від батьківських слів.
Взамін він дасть поля рясні й хороші,
Але чужі, де повно бур’янів.
Не проміняймо батьківські поради,
Не забуваймо мамину сльозу.
Молитви їхні можуть більше дати,
Ніж цілий світ — спотворену красу.
А їхня віра, щирість та служіння —
Найбільша цінність, що під небо є.
Вони вказали шлях нам до спасіння,
А їх життя небесним дзвоном б’є.
Ця спадщина батьків — на цілу вічність,
І по життю надійно проведе.
І їхня віра через нашу вірність
У спадщину небесну перейде.
Юрій Вавринюк

Ціна пророка

О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.

А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину, як цар:
«Півцарства дам» — не так уже і мало.
«Проси що хочеш!» — справді долі дар.

От тільки що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає що просити,
Вона відкриє будь-які замки.

Ця добре знає послуги і ціни,
Доб’ється, хоч би й Рим згорів.
Вона пройде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.

Так що ж просити: золото чи землі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»

Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову.
І — голову відтяту принесли…

Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
в півцарства оцінить!

Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях
Пророчі голови завжди були в ціні.
Юрій Вавринюк

* * *
Ще небо не прорвалося водою,
Не б’ють джерела з-під землі ключами,
Але сказав уже Всесильний Ною:
«Зайдіть в ковчег. Я зачиню за вами».

В ковчезі затишно, безпечно і приємно.
Там люди й звірі обминули чвари.
А за ковчегом раптом стало темно.
Гримить і блискає, і гонить вітер хмари.

Зайдіть в ковчег — то Боже повеління,
Останній шанс для порятунку світу.
Послухавсь Ной: даровано спасіння,
Після потопу — райдуга завіту.

Нехай над нами небо голубіє,
Хай надвечір’я золотить заграва.
Христос-Господь, в Твоїй крові надія,
Ти наш ковчег! Хвала Тобі і слава!
Світлана Касянчик

Благовіщення

Лук. 1:46-55

Зраділа Марія,
           промовила: «Боже!
Радіє мій дух,
           величає душа
Тебе, о мій Спасе,
           Небесний Вельможо,
Для себе блаженство
           в Тобі я знайшла.
Велике вчинив Ти для мене,
           Потужний!
Святе Твоє ймення
           і милість повік.
Своєю Бог силою
           тих розпорошить,
Хто думкою серця
           пишатися звик.
Могутніх Господь
           поскидає з престолів,
Багатих розпустить
           по світу ні з чим,
Голодних посадить
           до щедрого столу,
Покірливі встануть
           і підуть за Ним.
Пригорне Ізраїль,
           щоб милість згадати,
Як дано в обітниці
           нашим отцям.
Ще від Авраама
           ці дні благодаті
Господь для народу
           Свого обіцяв».
Лариса Козинюк