Лідія ВУДВУД

Народилася 1954 року на Волині, у селі Гораймівці. Закінчила Луцьке педучилище, Вінницький педінститут, у якому згодом працювала. Переселившись у Донецьк, викладала українську та російську мови, а також історію культури в Донецькій першій українській школі. Нині проживає в Луцьку. Друкувала свої вірші в газетах «Волинь», «Комсомольське плем’я», «Голос надії» та журналах «Християнський вісник» (Канада) та «Благовісник».

Квітка любові
Душа
"Вертаю знову на пороги отчі"
Волинь
Різдво
Берег любові
Як довго Тебе я шукала
Твій собор
Я Твоя скрипка
Душа
Сіячеві



Квітка любові

У серці розцвіла чудова ніжна квітка.
Її не заховаєш – видно всім,
Мов сонце, усміхається привітно,
Незвично у холоднім світі цім.

Палючий промінь квітку не обпалить,
І не остудить холод пелюсток,
І злі вітри це диво не зів’ялять,
Не обірвуть, немов сухий листок.

Бо проросла з небесного насіння,
Їй благодать небесна сил дала.
Тече вода і живить їй коріння
З Голгофського святого джерела.



Душа

Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоти її ніколи не порушить
Подих вітру, мрійний і крилатий.

Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.

Раптом — промінець ясний із неба
зазирнув крізь занавіски сині,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталося ураз в хатині.

Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Навіть двері радо заскрипіли.

Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.

Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.

Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона у пресвятій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.



* * *
Вертаю знову на пороги отчі,
Зоріє світлим спогадом душа,
Сльоза туманом застеляє очі,
А стежка у дитинство поспіша.

Вона ось в’ється вдаль поміж житами
До хутора старого край села.
Старезна груша – днів минулих пам’ять –
В моїй душі пагінням проросла.

Здавалось, сонце тут тепліше гріло
І зорі тут світили яскравіш…
Пройшло, відгомоніло, відболіло,
А ти вже перед вічністю стоїш.

Життя умить конем баским промчало,
Та не забути хутір той, село.
Зерно, що там в дитячу душу впало,
В мені живим колоссям проросло.

Тепер для Бога колоситься нива.
Допоки благодатна ще пора,
Завершити спішу Господнє жниво.
Який Він щедрий у своїх дарах!

Прошу я лише мудрості у Бога,
Щоб колосків у полі не лишить
Й не загубити Божої дороги,
Допоки прийде заповітна мить.



Волинь

О Волинь синьоока, колиско моя,
Ти мене сповивала беріз ніжним сумом,
Дарувала мені дивний спів солов’я
І дібров предковічних тривожну задуму.

Ти купала мене в срібних росах лугів,
Розстеляла духмяні покоси,
Журавлині пісні та мелодії нив
Ти вплітала в мої русі коси.

Сині очі озер, тихі зорі ясні,
Золоті замріяні ниви
І зелених гаїв стоголосі пісні
Моє серце навік полонили.

О Волинь, ніжна казко дитинства мого,
Недоспівана пісне кохання!
Тут у серці Господь запалив Свій огонь,
Дав нове моїй пісні звучання.



Різдво

Запалала свічечка життя,
Що від Духа Божого зачате,
Прийняла Його Марія-мати —
Народилось Божеє дитя.

Мати сліз щасливих не хова,
Не надивляться на Сина очі,
В серці знову ожили пророчі,
Незабутні і святі слова.

Він сьогодні ще спокійно спить,
Благодаті сповнені хвилини.
Що тебе чекає, любий Сину? —
Затремтіло її серце вмить.

І тривога крає, наче ніж:
— Мусить за людей Він постраждати.
І молитву до Отця шепоче мати:
— Вірю, Отче, Сина захисти.

Хоч у Ньому кров тече моя,
Я, земная жінка, — Його мати,
Та прийшов Він Боже Царство дати.
Хай же воля сповниться Твоя.



Берег любові

Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає любий берег знову.

Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?

Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?

Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі і далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.

Та промінь несподівано погас…
І вдарилась душа в холодні скелі…
І, стрепенувшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?

Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіть, де берега шукать?
Хто зрозуміє безутішне горе?

Враз морок несподівано розтав
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Котрий беріг її від лиха.

А голос Його лагідний такий!
Душа не знала голосу такого…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!

Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.

Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег той омріяний знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.



Як довго Тебе я шукала

Як довго Тебе я шукала,
Як довго до Тебе я йшла,
Пісні свої іншим співала,
Любов свою іншим несла.

Чекав Ти на мене терпляче,
Ніколи Ти не докоряв,
Ти бачив: душа моя плаче, —
Зі мною Ти разом страждав.

Коли моє серце боліло,
Розбившись об кригу сердець,
Його лікував щиро й сили
Мені додавав мій Отець.

Коли в темноті я блукала,
Верстала дороги сумні
І щастя в цім світі шукала, —
Зорею світив Ти мені.

Прости, мій Ісусе коханий.
Остуджене серце моє.
Не знала я: скарб незрівнянний
Безсмертна любов Твоя є.

Вона мені в темряві — світло,
У спеку — живе джерело,
Вона — мов лілея розквітла,
Де попелище було.

Не зможе любові купити
Ніхто за багатства земні,
Та крові ціну заплатив Ти,
Щоб вічність придбати мені.



Твій собор

Бережіть собори ваших душ
Від неправди, фальші і від бруду,
Руку вбивці зупиніть: «Не руш,
Це оте, що в славі вічній буде!

Не торкайсь того, що є вінцем,
Славою премудрого творіння,
Бо безсилий ти перед Творцем,
Непохитні Божі повеління».

В час духовного занепаду навкруг,
Коли вічні цінності забуті,
Храм, де пробуває Божий Дух,
Як дороговказ всім на розпутті,

Щоби душам вказувати шлях,
На якому мудрість і прозріння,
Щоб зоріла істина в серцях
Й у Христі усі знайшли спасіння.

І у славі, поруч із Отцем,
Засіяє вічною красою
Твій собор, увінчаний Творцем,
Як зоря над ночі марнотою.



Я Твоя скрипка

Немов забута скрипка голосна,
Що у футлярі в темряві лежала,
І мовчки сумувала там сама,
З надією на скрипаля чекала, —

Так я чекала, доки прийде час —
І ніжно серце хтось моє відкриє,
Воно, як птаха, стрепенеться враз,
І оживе заснула в нім надія.

Та несподівано прийшов, Ісусе, Ти,
Торкнувся струн забутих, що мовчали,
Моє любов’ю серце освітив —
І раптом струни серця зазвучали.

Твоя я скрипка, ніжний Ти скрипаль,
Бери мене, Ісусе, в добрі руки,
Нехай відійде вся земна печаль,
З Тобою хай не буде вже розлуки.

О, грай, о, грай, хай струни не мовчать,
Нехай вони всім людям сповіщають,
Що лиш тоді серця їх зазвучать,
Коли любов небесна їх осяє,

Бо вічність лиш вона дарує всім,
Нікого одиноким не лишає.
Хто серцем віднайшов її своїм –
То вже мелодія ніколи не змовкає.



Душа

Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоту її зненацька не порушить
Подих вітру мрійливо-крилатий.

Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.

Раптом — промінець ясний із неба
Крізь фіранку глянув всередину,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталось вмить у тій хатині.

Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Двері враз протяжно заскрипіли.

Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.

Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.

Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона в своїй святій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.



Сіячеві

Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину,
Під вантажем добірного зерна
І сієш щедрою рукою безупинно,
І путь твоя із тисяч лиш одна.

Ти сієш у негоду, дощ і холод,
Не спочиває стомлена рука.
На спрагу не зважаєш і на голод, —
Така твоя вже доля нелегка.

Буває, терни глушать ті посіви,
З-під них пробитись важко їм на світ,
Та сієш ти: а раптом буде диво, —
І віра в серці вогником горить.

І часто падає зерно святе на камінь.
Лиш проросло — й уже зів’яло вмить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.

Не раз впаде зерно і при дорозі.
Там птахи налетять і геть склюють.
Твої ж рясні, що землю росять, сльози
Надії квітами пахучими зростуть.

Усе-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І прийде та щасливая хвилина:
Зерно заграє колосом важким.

Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ти не марно вік земний прожив.
Хоч від людей не бачив нагороди,
Та в Господа вінець свій заслужив.