Тетяна СВІРСЬКА

Тетяна Свірська народилася у 1966 році.
Закінчила Рівненський інститут культури, за фахом режисер.
Проживає у м. Миколаєві. Писати вірші почала відносно недавно.
У 2008 році вийшла збірка віршів «Політ на волю».
Друкувалася у журналі «Дніпро».

E-mail автора: tesvit@cdmaua.com

"Як віддавати, то усе"
"Я заблукала серед літа"
"Чи заблукалі, чи блудні?"
"Творилася душа"
"Серед вогнів реклами"
"Неіснуючими стежками"
"На сонну землю небо сипле сніг"
"Мені, насправді, небагато треба"
"Лише пів-подиху — і зацвітуть сади"
"Кружляє сніг, ховаючи дороги"
"Коли опускаються руки"
"Згадаймо, що в любові Божа суть"
"В світі ділків і прагматиків"
"В маленькій колисочці серця"
"Бог приходить у тиші"




* * *
Як віддавати, то усе
                      або нічого.
Де починаються торги —
                      немає Бога.
Якщо не вміємо зректись
                      себе самого,
ми можем вірити у щось,
                      але не в Бога.
Де компромісність розмива
                      вузьку дорогу,
когось зустрінемо, мабуть,
                      але не Бога.



* * *
Я заблукала серед літа.
Я зупинилась серед трав.
Мене по-дружньому, привітно,
                                 день зустрічав.

І в полинових ароматах
сухих вітрів,
я відкривала сутність тиші
                                 і слів.

І було неба — так багато.
І світла — просто не вмістить.
І відчуття єднання з Богом —
                                 на мить.



* * *
Чи заблукалі, чи блудні?
До марнослів’я здібні.
В чому, скажи мені, Боже,
люди Тобі подібні?

Твій бездоганний образ
в дітях не проступає —
кожен собі правитель,
кожен свого шукає.

Так легковажно, під себе
цінності вічні крають —
діти, які укотре
темряву обирають.

Сказано: «Всі згрішили,
втратили славу Божу…»
Як же Ти вмієш любити
зовсім на Тебе не схожих?!



* * *
Творилася душа
                      У муках і безсонні,
а свідками були
                      лише сузір’я сонні.

У відчаї ряснім,
                      у мовчазних скорботах,
рождалася душа
                      то преважка робота).

Вона до світла йшла,
                      сама з собою в спорі .
Творилася душа
                      у бунті й непокорі.

На плутаних шляхах,
                      під промахи й поразки,
Зриваючи крізь біль
                      закостенілі маски,

Зриваючись згори
                      у відчаю долину, —
творилася душа,
                      творилася людина.

Творилася любов
                      із ран і неспокою,
Творилася Творця
                      незримою рукою.



* * *
Серед вогнів реклами,
течій, брудних ідей
лиш одного прошу я:
Боже, спаси дітей.

Ідолів попридумував
світ на усі смаки.
Господи милосердний,
не відпусти руки.

І на краю безодні
кинутим в нелюбов,
тим, що Тебе не пізнали,
слово Своє промов.

Поміж зрад і обманів
можуть все розгубить.
Научи їх, благаю,
і прощати, й любить.

Хай повірять у світло
в дикім хаосі зла!
Дай їм, Боже Всевишній,
те, що я не змогла!



* * *
Неіснуючими стежками
перейду у весну забуту.
Упаду на вологі трави
і випущу душу закуту.

І безжурно буду сміятись,
і заплачу, не знаю з чого.
І відкриюсь назустріч світлу,
полохливим вітрам і Богу.

І нехай заспіває тиша.
І нехай задзвенить птахами.
А душа підійметься в небо
над тривогами і страхами.

Хай вона полетить за хмари.
Хай літає, забуде втому.
Хай літає, допоки знову
не повернемося додому.



* * *
На сонну землю небо сипле сніг.
Стоять дерева в хутрянім убранні.
Хтось білизною сірість переміг,
щоб нам потішить око на світанні.

Ураз змінився звичний хід думок.
Піддавшись спішно ритму снігопаду,
ми мимоволі стишуємо крок,
у диві цім шукаючи відради.

Усе в собі з’єднала білизна.
Немає в ній придуманих кордонів.
Наш хворий розум вже давно не зна,
цих,чистим снігом писаних законів.

Цей світлопад завісу припідняв.
І сніг уже не даність, а потреба.
Здається, він собою поєднав
зболілу землю з чистотою неба.

І відчуття, що то уже й не сніг,
а вічності турботливі долоні
нам благодать посипали до ніг,
щоб нас розважити в земнім полоні.



* * *
Мені, насправді, небагато треба:
Над головою чистий простір неба,
Вечірню зірку і зорю ранкову,
і солов’їну пісню світанкову.
Ще — дотик літа в січні на морозі
і смуток чорнобривців при дорозі,
і незгасиме сяйво від любові,
і думку, не загублену у слові,
і вітерець, що ледь колише віти,
і здатність незначущому радіти.
А ще — я хочу тиші, до нестями!
Босоніж бігти теплими дощами
ясним Чумацьким шляхом просто в небо...
Мені, насправді, небагато треба.



* * *
Лише пів-подиху — і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
напіввідкриті дивовижні перли.

Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині — перший день творіння.
І ми, що не пізнали сили зла,
і сад Едемський о порі цвітіння.

Іще немає плутаних доріг,
іще не сказано, не скоєно, ще — чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
у біле одягається врочисто...

Лише пів-подиху — і десь із відтіля
проллється благодать над грішним світом,
І зачудується замучена земля,
покривши чорні рани білим цвітом.



* * *
Кружляє сніг, ховаючи дороги.
Поглинув холод древній Віфлеєм.
А ми, уперто дивлячись під ноги,
за тридцять срібних душу продаєм.

Вона кровить. Вона — суцільна рана.
Але не чути звуків каяття.
Ми кесарю вигукуєм: «Осанна!» —
без ідолів не мислячи життя.

Безумствуєм в невігластві своєму
і за собою палимо мости.
Ми кесареві Боже віддаємо
і щедро стелим пальмові листки.

Усе проходить. Рік, як день, спливає.
Хвилини косить вправно марнота.
А з Віфлеєма зірка осяває
стежинку до Голгофського хреста.



* * *
Коли опускаються руки
і вистояти несила,
дякую Тобі, Боже,
що даєш мені крила.

Що на яскраві зорі
мої піднімаєш очі,
коли підступає морок
і холод ночі.

І навіть сльози безживні
відблиски світла мають,
допоки мене у небо
крила Твої здіймають.



* * *
Згадаймо, що в любові Божа суть
І що терпимість — прояв тої суті.
Один на одного спасенні діти йдуть,
бо справжні істини — відкинуті, забуті.

Все добіжить логічного кінця,
і будем мати те, що маєм мати.
Ми научились славити Христа,
ще краще научились розпинати.

І споконвічна боротьба іде —
за владу, землі, златоглаві храми.
І тихо плаче наш є д и н и й Бог,
ледь чутно стукаючи у залізні брами.



* * *
В світі ділків і прагматиків,
штучності і брехні
душі — на грані зникнення,
цінності — не в ціні.

Задаються стандарти
на думки і слова.
На розпродаж сезонний
викидають права.

Від реклами барвистої
посіріли серця.
Виникає питання:
це початок кінця?

Серед схем установлених
не приховую сліз.
Що робить недоречним,
тим, хто в рамки не вліз?



* * *
В маленькій колисочці серця
родився Вселенський Спас...
Колись Він зійшов на землю,
розіп’ятим був за нас...
                                 Чи нами?..

Свобода вибору...
Свобода обрати шлях...
Свободу, як вседозволеність,
виношуємо в віках.

І вкотре здригнеться небо,
заплачуть усі святі,
бо нами дороги вибрані
просторі і знов не ті.

І все, здається, намарно,
не видно хибам кінця.
Відкинуті і осміяні
великі дари Творця.

Та відбувається диво —
темряві наперекір
іскра спалахує в серці
і оновлює зір.

Вщент розлітаються догми.
Всупереч усьому,
світлий промінчик віри
нищить гріха пітьму.

Це у чиємусь серці
рождається вічний Спас.
Він знову сходить на землю.
                                 До нас.



* * *
Бог приходить у тиші
і говорить в мовчанні.
Його Слово у серці
віддається звучанням.

Його мудрість глибинна
піднімає до неба.
Щоб усе це відчути,
прислухатися треба.

Переповнює світлом
і дарує прозріння
тихий голос Творця,
що зійшов до творіння.