Сергій РАЧИНЕЦЬ

Сергій Порфирович Рачинець народився 1 січня 1948 року в с. Іваннє, Дубенського району на Рівненщині в селянській родині. Дуже рано померла мати. Закінчив СПТУ, працював трактористом. Любов до літератури покликала його до Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Він стає професійним журналістом, в різних часописах друкує свої вірші. Його вабить журналістика, тому почав співпрацювати з дубенською райгазетою, а згодом влився в її колектив. Потім - п`ятнадцять років праці на посаді редактора дубенського радіо, робота наукового співробітника краєзнавчого музею. Далі – перші збірки віршів «Запах вітру» та «Світлиця голосу». В 1986 році Сергію Порфировичу довелося залишити улюблену роботу за станом здоров`я – його очі перестали бачити. Ця хвороба поволі прогресувала ще з дитячого віку. Тоді життя змусило його подивитися на світ іншими очима – очима безсмертної душі. Важкі обставини привели Сергія Рачинця в дім молитви, а згодом і до Бога. У 1990 році він залишає членство у партії, і у серпні вступає у заповіт Бога через водне хрещення. З того часу його творчість присвячена Господеві. З під його пера вийшли сотні віршів та прозових творів, видано десятки книг.
Проживає поет у м. Дубно на Рівненщині.

Бог нас кличе
Не жалійте
Новорічна ніч
"Не раз Христа зрікались добровільно"
Ім’я твоє — християнин
Покажи мені сяйво зорі
Духа Святого прагну
Дай мені, Боже, Духа любові!
Світлий день Воскресіння
Прагну неба
Дозрівають слова
Я син Отця
Будую храм
"Все міряється в часі"
Ниву орали тато
Жорна днів
"Уже весна, а за весною літо"
Мій шлях
"Ну хто нас поєднав, якщо не Бог"
Закон збереження любові
"Іще одне минуло літо"

Бог нас кличе

Бог нас кличе. Хто цього не чує —
Той блукає в темряві щоденно.
Люди добрі, в час благословенний
Хай же буде серце ваше чулим.

Тож прийдіть до Нього і вклоніться,
Припадіть в молитві на коліна.
Тлінні — ви, але душа нетлінна —
Радістю наповниться по вінця.

Голос Бога — він не затихає.
Покладатись треба не на долю.
Підкорись всеціло вищій волі —
Тому, Хто любов’ю нас єднає.

Ти забудь життя своє вчорашнє,
В ньому безліч суєти і бруду.
Що там недруги і пересуди? —
Не вони з тобою будуть завше.

Дасть Господь усе нове для тебе —
Там, на небі, де весна і Вічність,
Де так просто все і так незвично,
І душа окрилена, як лебідь.

Тож озвись на голос той небесний —
Треба часом нині дорожити.
Не почути Правди — то й не жити,
Для безсмертя з Богом — не воскреснеш.



Не жалійте

Не жалійте того, що жаліти не варто,
Якщо навіть і мрії в житті не збулись.
Хай минуле в журбі догорає, як ватра,
З тим минулим порвіть все, що мали колись.

Не жалійте ніколи за тим, що вже сталось,
Чи не зможе вже статись в прийдешньому дні, —
Тільки б ваша душа, наче небо, сіяла,
Розквітали б, як квіти, надії у ній.

Не жалійте в житті доброти свого серця,
Якщо навіть за те — тільки посмішка вслід,
Якщо в генії хтось, хтось —
в начальство проб’ється,
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.

Ні про що не жалійте! Й не треба амбіцій,
Якщо навіть за труд вам заплатять гроші.
Хтось нехай геніально заграє на скрипці,
Але ж пісня із вашої буде душі.

Ані страчених літ, ані щастя земного,
Що прийшло і пішло, як весною — вода, —
Ви ніщо не жалійте, хіба що — одного —
Не прийти до Христа, що за вас постраждав.



Новорічна ніч

Ніч — хіба що символічна,
Бо ніхто не спить ніде.
Рік старий пішов у вічність,
А Новий до нас гряде.

З ним — нове тисячоліття
Зачинає свій розбіг.
О, як в небі зорі святять,
Аж якось не по собі!

Аж тривожно, урочисто,
Незбагненно на душі,
Світлі помисли пречисті
Хтось в мені розворушив.

Серцю дав нову надію,
Що не все в житті дарма.
Хто любов з Христом розділить —
Той збагне: журби нема.

Хай іде до нас у гості
Рік Новий в цю дивну ніч.
Він — від Бога, з високості,
Для нових уже сторіч.

Шлях до вічності, де справді —
Ні початку, ні кінця.
Може, рік цей буде в радість
Для усіх нас, для Творця?

Я ж йому у кожнім слові
Віддаю душі тепло…
Може, рік цей — Рік любові?
Хай би справді так було.



* * *
Не раз Христа зрікались добровільно
І знову розпинали на хресті,
А потім каялись, ставали богомільні,
Вже, начебто, невинні і святі.

То ж скільки ще зрікатись Його будем
І нарікати, звісно, на життя?
Чи мало нам в многостраждальних буднях
Того, що не відкинеш в забуття:

Той чорний грім, що впав на землю чорну
І дикі дзвони, що на сполох б’ють,
Той плач живих за тими, хто учора
Пішов на цвинтар у останню путь?

Уже, мабуть, отямитись нам треба,
Прийти до розуму пора.
Хіба ж не Бог — Творець землі і неба —
Бажає нам безсмертя і добра?



Ім’я твоє — християнин

Ім’я твоє — християнин.
Чи мало це? А чи багато?..
Ти достеменно мусиш знати,
Сягнувши істини глибин.
Якою буде течія
Життя нестримного твойого?
Ще ждуть тебе круті пороги,
Гірка наруга над ім’ям.
Презирство многих — так було! —
Уже не раз на цьому світі.
Християнин — то значить світла
Твоя душа, як джерело.
То значить, є в тобі ота
Свята любов, що не вмирає,
На ранах кров’ю розквітає
У розіп’ятого Христа.
Тож не марнуй дарма хвилин,
Вклоняйся Богу, не Ваалу.
І знай, що важиш ти немало:
Ім’я твоє — християнин.



Покажи мені сяйво зорі

Покажи мені сяйво зорі,
Що над містом зійшла Віфлеємом,
Щоб, нарешті, я серцем прозрів
В цьому грішному світі моєму.

Щоб розмерзлась душа, розцвіла
І тягар свій зняла, наче камінь.
Я не хочу щоденного зла,
Закриваю ридання руками.

У молитві Господнє ім’я
Кличу, доки надія не згасла.
Може, я вже насправді — не я,
А — лиш тінь в цьому просторі й часі?

Скільки маю пройти ще доріг,
Щоб себе віднайти і не впасти?
Покажи мені сяйво Зорі,
Без якої — ні долі, ні щастя.



Духа Святого прагну

Осінь… І пада листя.
І так уже безліч літ.
Вчора, а не колись там,
Жовтнем сурмили в світ,
Зводили барикади
Кликали знов і знов,
Щастя людського ради
Йти проливати кров…
І проливали часто,
Йшли в Соловки за ним.
Дивне, мабуть, те щастя:
Вже не батьки — сини
Марно його шукали,
Вірили в чудеса…
Осінь мене торкає
Листям і кличе в сад.
Світла така, врочиста
Тиша, ще й листопад,
Вчора, а не колись там,
Жовтню був, як брат.
В серці жила спокуса —
З ним досягну надій.
Але зустрів Ісуса —
Все зрозумів тоді:
Як же я так без Нього
Шлях цей земний пройду
Через тривог облоги,
Злої неправди дух?
Хоч при здоров’ї ніби,
Тільки працюй і їж…
Все ж не єдиним хлібом
Жити, як жив раніш.
Справді, спокуса сильна
Щастя легке знайти.
Ти вже, Господній Сину,
Слабість мою прости.
Духа Святого прагну —
Дай мені для життя,
Щоби тепер по праву
Бути твоїм дитям.
З Ним не боюся стріти
Того, хто спокуша,
Всі його гострі стріли
Спалить моя душа.
О, чи ж бо раз без Тебе він
Звабити все волів,
Й нині ревучим левом
Ходить ще по землі…
Не відступись від мене,
В пору тяжку згадай.
Духом Твоїм натхненний
Славу Тобі воздам



* * *
Дай мені, Боже, Духа любові!
Непереможний буду з Тобою,
Стану на чатах Слова Твойого,
Від легковажності, погляду злого…
Хай воно в темряві душ наших світить,
Хай воно буде, як світло для світу,
Хай воно кличе людей до спокути, —
Як же без Нього нам жити й бути?
Дай мені, Боже, Духа, що в Тебе,
Щоби душа моя прагнула неба,
Щоб від гріха вона вільною стала,
В вірі до Тебе щоденно зростала
І не томилася в темряві ночі…
Дай мені Духа Святого, мій Отче!



Світлий день Воскресіння

«Смертю смерть подолав» —
Все це так незбагненно,
І життя дарував
Він сьогодні для мене.
І живу я, росту
В цьому світі розлогім,
І радію Христу
У любові до Нього.
Він живий, він воскрес,
Бо любов невмируща.
Я візьму Його хрест
І нестиму в грядуще,
Щоби світ не погас,
Як зоря на світанні,
Щоб останній той час
Був для нас не останній,
Розквітали поля
Врожаєм небувалим,
Щоби доля моя
Згодом піснею стала…
О Ісус, Ти страждав
На Голгофі так довго,
Смертю смерть подолав
Радищастя мойого.
Благодатним дощем
Я відмию сумління —
Хай світлішає ще
Світлий день Воскресіння.

Прагну неба

В глибинах неба, в безмірах його
Моє минуле і моє майбутнє,
Та невгасимий вічності вогонь,
І сущого Володар Всемогутній.

Схиляюсь на коліна перед Ним,
Бо грішний досі в цій Долині Плачу.
В цих буднях сірих і їдких, як дим,
Я ще живу і щось, здається, значу.

Та неба, неба прагну все одно,
Напитись досхочу його блакиту.
Немов магніт притягує воно
Мою стражденну душу несповиту.

Лиш там свій порятунок віднайду,
Де вже ні зла, ні темряви земної,
Де Бог-Отець. Де Син Його і Дух
Приймуть мене і лишаться зі мною.

Дозрівають слова

Як зерно дозріває у колосі,
Дозрівають слова мої знов.
Я не можу співати впівголоса,
Доки в серці моєму любов.
Доки слово Господнє ще мовиться
І до нього ще світ не глухий,
Доки в грудях душа моя молиться
За чужі і за власні гріхи.
Тож даремно лукавий старається
Голос мій приглушити, звести.
Я співаю. А він — нехай кається.
Не здолать йому сеї мети.
Я співаю, як небо на провесні.
Все, що маю в душі, не втаю.
Чи ж властиво співати впівголоса
Чесну пісню свою солов’ю?



Я син Отця

Я син Отця, що сотворив цей світ,
Хоч був гріхом спустошений надовго,
Іду тепер  не ховаю сліз
Через літа стривожені до Нього,
Іду туди, де світло не згаса,
Горять людські зірницями надії,
Де край чудес, незаймана краса,
Моя Вітчизна небом даленіє.

Твердий мій поступ,
Скільки б я не йшов,
Стаю мудрішим в помислах щоденних —
Я син Христа, що на Голгофі кров
Пролив за мене в муках незбагненних,
Він смерть здолав, піднявся до Небес,
Щоб знов прийти
На землю як Спаситель, —
Лишив мені життя найважчий хрест
Та істину, якої не згасити.

Я син Отця, Святого Духа син —
Чи не тому так радісно і щасно?
Несу в очах безмежну неба синь,
А в серці вдячність Господу незгасну.
Я вже не той, що донедавна був,
Щоб жити вічно — народився знову,
Відчув, як нині, у важку добу,
Ще більш потрібне людям моє слово.
Його ж лелію, як мале дитя,
У нім хвала Всевишньому і слава.
Я син Отця, що дав мені життя
І на безсмертя невід’ємне право.



Будую храм

В душі до Бога — помоливсь,
Будую храм над чистим плесом
Моєї мрії, щоб колись
У ньому відслужили месу
Оті, хто житиме іще,
Хто знав мене здалека й зблизька.
Ані під сонцем чи дощем,
Той храм нехай не втратить блиску.
Там сни мої, там сльози віч,
Мої печалі і тривоги,
І на уламках протиріч
Святе ім’я живого Бога.
Нехай ясніє він, стоїть,
Як сад весною, білопінно,
Хай кожне слово, наче мідь,
Дзвенить у ньому псалмоспівом.
Будую храм, важкий тягар
Наліг на плечі аж до болю,
У нім душа моя, як жар,
Бо вся воістину з любові.
Тобі, Господь, її віддам,
Як доведеться раптом впасти,
А поки що — будую храм
Над плесом мрії задля щастя.



*  *  *
Все міряється в часі:
І життя, і робота,
В небі сонце незгасне
І хлібів позолота.
І усмішка привітна
Білопінного саду,
І мелодія вітру,
І журба листопаду,
І запалена зірка серед ночі, як свічка,
Та не зміряне тільки
Боже слово повічне.
Тож несу його сміло
І надіюся щасно,
Що душею, не тілом,
Став незмірним у часі.



Ниву орали тато

Ниву орали тато
Сіяли в землю жито
І говорили часто
Мудрі слова тоді:
— Що не кажи, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Слухав його пораду.
Все це було зворушно
Потім пішов у місто
Хліб добувати свій.
Пам ’ять тепер нерідко
Докором ранить душу:
— Як же ти, як без Бога
Хочеш збагнути світ?
Як же забув ти мудрість
Батькових слів пророчих?
Чом же і досі блудиш?..
Боже, прости мені.
Стежкою, через поле,
Променем через ночі
Я повертаюсь знову
В лоно далеких днів.
Там же орав мій батько,
Сіяв у землю жито...
Тільки своїм вже дітям
Я повторю тоді:
— Що не кажіть, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...



Жорна днів

Жорна днів не стихли й на мить —
Вітер жовтня крутив їх мажорно...
Ну, а нам так хотілося жить,
Ну, а нам не хотілось на жорна.

То був справді караючий час,
І сріблились від куряви скроні;
Щоб не дихати нею, щораз
Прикладав я до рота долоні.

Не до пісні було — все одно
Я без пісні не міг обійтися;
Щоб не впасти зажурі на дно,
Виривалась з грудей моїх пісня.

О, як в небо хотілось мені,
Щоб з вершин його сонячно чистих
Роздивитися далі земні,
Що видніються звідти намистом.

Тільки ж доля моя — без крила,
Та й душа леденіла, мов іній...
І шукав я ночами тепла,
І палив сухолистя осіннє.

Все ж вогню не було — тільки дим.
Тільки іскри у темряві гасли...
О Господь мій, Ісус, Ти один,
Буду вартий Твоєї я муки.

Жорна днів — це тривога для всіх,
Не стихають, а крутяться вперто...
Не боюсь, не боятимусь їх:
Бог дарує для мене безсмертя.



*  *  *
Уже весна, а за весною літо
Озветься ніжно голосом дібров,
У кожній краплі сонячного світла
Благословенна Господом любов.

Я п’ю її і думаю про сутнє:
В любові цій, що обнімає світ,
Моє прийдешнє і моє майбутнє,
Моє прийдешнє і моє майбутнє,
Перед яким складатиму ще звіт.



Мій шлях

Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.

Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.

Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.

І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла  мама —
О, як сьогодні вдячний їй за це.



*  *  *
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.
Хай заздрять нам з тобою солов’ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.
В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків.
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.
Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить, будем вічно молоді.
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні, справді не радіти?
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?



Закон збереження любові

Дарма, що світ цей жадібний до крові —
Несе тривог чимало нам і мук.
В Святім Письмі — науці із наук, —
Лежить закон збереження Любові.

Його читай, натомлений журбою,
Храни, як небо зорі золоті.
Якщо ми віримо в Ісуса на хресті,
То значить віримо в збереження любові.

Яке воно — майбутнє — в нас з тобою?
Панують гріх і темрява, як ніч.
І ми блукаємо у хащах протиріч,
Наперекір Законові Любові.

То ж на коліна станемо обоє —
Нехай сльоза спокути обпече.
Відчуємо, як щасно потече
Крізь душі наші джерело любові.



*  *  *
Іще одне минуло літо,
П’янке, духм’яне чебрецем...
Себе ж продовжуємо в дітях
І Богу дякуєм за це.

Ми не сумуєм, а радієм;
Хоча й дались літа взнаки,
Бо є надія в безнадії —
І добре, що не навпаки.