Ольга МІЦЕВСЬКА

Закінчила Волинський державний університет.
Працює журналістом у журналі "Благовісник".
Друкувалася у журналах "Благовісник", газеті "Голос надії"

E-mail автора: mitsolga@gmail.com

Йосип
"Вона вдивлялась в темні очі неба"
"Нестримно дні плинуть в роки"
Торкнусь
Миті одвічного
Храм
Напишу
Крила натхнення
"Тишу шукаю - омріяну втіху"
"Буря за вікном, а в серці тиша"
Мить каяття
"У трепеті замріяної тиші"
Мелодії часу
"Від серця людини до Бога півкроку"
Силуети вічності
"Я не стиримаю сльози"
Два погляди
Хай буде воля Твоя
"Ото незабаром приходжу"
"Крізь втому буднів просіває день"
"Народилось життя"
Туга воскової сльози
"Згрібаю з душі голіруч жар і попіл"
Мамі
"Всміхнутись, доторкнутись, обімліти"
"Зажурились думи"
"На перехресті доль людських скалічених"

Дитячі вірші Ольги Міцевської



Йосип

Він її покохав за цнотливість,
Чисту душу і погляд ясний.
Але раптом удар — чи ж можливо
Так було помилитися в ній?

Міркував, за яку ж то провину?
То ж, напевно, таки неспроста:
Палко мріяв про власного сина,
А натомість осміяним став.

Ледве стримував серця ридання.
Шепотів лиш одне: «Не прощу!
Вщент розбиті усі сподівання.
Хай іде собі геть — відпущу!»

Трохи втишився біль… Можна й спати —
В серці намір твердий. Але ось:
«Ти не бійся Марію прийняти», —
В сні до нього проказує хтось.

Кожне слово в душі карбувалось —
Він впізнав голос свого Ягве:
«Знай — від Мене усе оце сталось!
Мого ж Сина — Ісусом назвеш…»

Більше вже не шукав він провину.
Знав напевно — усе неспроста.
Мріяв бавити власного сина,
Але батьком Господнього став.

Добре в серці бажання плекати,
Але десь на перетині мрій
Буде вибір — і треба обрати
Божий намір здійснити чи свій.



* * *
Вона вдивлялась в темні очі неба.
Питала скрушно: «Господи, чому
Твоєму Сину народитись треба,
Там, де немає прихистку Йому».

Вслухалась пильно в перший крик дитяти,
Стискала ніжно пальчики малі…
Отій, що дано небо обіймати,
Чомусь забракло місця на землі.

Не все вона тоді могла збагнути —
Їй не відкрився Божий задум весь.
Але в ту мить так мріялось почути
Всевладний голос з осяйних небес.

— Чому не відгукнулись на потребу? —
Гнітили серце болю шкарваші.
Вона ж в руках своїх тримала Небо…
Воно — тримало Всесвіт у душі.



* * *
Нестримно дні плинуть в роки
У клопотах, планах і мріях…
Без Бога міцної руки
Прожити ми їх не зумієм.

Здається, продумав усе
І крок передбачений кожен.
Дозволь, хай в щоденник внесе
Свої корективи Дух Божий.

Й дарма, що сльоза на очах
Чи серце стиснулось від болю,
Аби лиш — слова на устах:
«Хай буде Твоя, Боже, воля!»

В словах цих до слави щаблі,
У Господа дивну присутність
І здатність крізь болі землі
щасливо дивитись в майбутнє.



Торкнусь

Торкнусь співчуттям до страждання,
До кожного серця — любов’ю,
До Бога — палким розкаянням,
До неба — душі чистотою.

Торкнусь — і лід серця вмить скресне,
Сльозами стече крізь вічі
І прийде те Царство Небесне,
Де житиму нині та вічно.

Не раз покидатимуть сили,
Як хтось з кровотечею в серці,
Плекаючи віру, несміло
До серця мого доторкнеться.

Та сил почерпну я в Ісуса.
І в миті щасливі й тривожні
Любов’ю до зла доторкнуся
Й осяю добром серце кожне.



Миті одвічного

Думку до думки, і слово до слова,
Мов намистини, нанизую знову.
Та описати буваю не в силах
Посмішку неба красиву-красиву,

Чисту пелюстки сльозу на світанні,
Пісню зірниці тремтливо-печальну,
Спрагу проміння, що сяє в зеніті, —
Хоч це всього лиш одвічного миті.

Миті величні, що серце бентежать,
У таїні неосяжно-безмежній
Дивно постали, як світу основа,
З думки Творця, за Святим Його словом.

Розумом їх осягти не беруся —
Небу у відповідь тихо всміхнуся…
Думку до думки зберу по краплині
Й виллю у слово — подяки й хваління.



Храм

…Ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває.
1 Кор. 3:16

У серці зводить Бог
Святий величний храм.
Прихисток від тривог
Душа знаходить там.

В нім вічна таїна
Пречистих одкровень
Й оселя неземна,
Де Божий Дух живе.

Торговців геть жену,
Нема їм місця там.
Вже сплачено ціну
За дух мій — кров Христа.

Не розміняюсь — ні! —
На дріб’язок гріха,
Щоб Божий Дух в мені
Ніколи не cтихав.

В святе святих несу
Хваління фіміам —
В моїй душі Ісус
Споруджує Свій Храм.



Напишу

Напишу...
                щось красиве й величне,
щось бентежно ліричне,
                щасливо трагічне
...напишу.

Напишу...
                не для слави чи пихи,
Не для жалю чи сміху —
                промовисто тихо
...напишу.

Не змовчу...
                хай від щирого слова
Зла хитнуться основи,
                поспадають окови —
...напишу.

Напишу...
                хай надія воскресне,
І злетить в піднебесся
                Богу пісня чудесна.
                           Напишу…

Крила натхнення

Думки, як птахи, з-під руки втікають,
Піймати хочу — метушусь безсило:
Пишу, читаю, думаю, черкаю…
Та лиш в Тобі, Господь, натхнення крила.

І пишеться тоді, коли Ти мовиш,
Хоча й нечутно для людського слуху,
Своє живе вогненно-чисте слово,
Що проникає у глибини духу.

Думки, мов птахи, їх не наздогнати,
Щасливі, трепетні, гіркі, тривожні…
Тож говори — я буду дослухатись,
Ти — джерело мого натхнення, Боже.

*  *  *
Тишу шукаю — омріяну втіху,
Тишу без відчаю, тишу без сміху,
Тишу не ту, що звіщає про бурю
У передгроззі природі приснулій.

Тишу не ту, що на мить запанує
Там, де наклепника жертва почує.
І не оту, що дзвенить лиховістям,
Тому, хто збився зі шляху у лісі.

Тишу шукаю у серці і в домі,
Тишу у силі і тишу у втомі,
Тишу у слові палкої молитви,
Тишу в спокусі, тривозі і в битві.

Тишу, що душу осяє світанням,
Тишу, що зміцнить надію останню.
Тишу шукаю — до неї горнуся —
Втіху безмежну єднання з Ісусом.

*  *  *
Буря за вікном, а в серці тиша —
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише...

Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко — аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.

Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалась віднайти,
В пристрастях земної марноти —
Грізного, могутнього, святого.

Не знайшла. І в душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! — голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.

Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов...
В Нім надія, віра і любов...
Буря за вікном — а в серці спокій.

Мить каяття

Спинися мить! Народжується диво.
Бентежно серце у сльозах бринить,
Завіса впала із очей журливих.
Спинися, мить.

У сповитку Христової любові
Будуються до вічності мости —
Молитви несміливе перше слово:
«Господь, прости...»

«Прости, Господь!» — і у святих висотах
Цей тихий поклик торжеством звучить.
Радіють ангели, бо це достоту
Щаслива мить.

Співає небо. Ну хіба не диво:
Свій сенс знайшло іще одне життя.
І, може, вперше глянуло щасливо
У майбуття.

*  *  *
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.

І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.

Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.

І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.

Мелодії часу

1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно...
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.

Горить душа... То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути...
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —

Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу...
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти...

2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.

І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.

Знов серця біль переросте у відчай,
В образу — слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.

І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.

3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.

Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.

Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.

4. Досягти
Жовте листя... Замріяний сум...
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.

Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.

Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.

І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як чудово небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.




*  *  *
Від серця людини до Бога півкроку,
Півпомаху крил у польоті високім,
Рішучого, сильного, а чи недужого,
Та не байдужого.

Від болю людського до неба – півслова
Тремтливого, тихого чи гомінкого,
Благального, гнівного, слізного, впертого,
Та ж бо відвертого.

Півслова, півкроку, але не піввіри,
І, хоч спотикаючись, та не в півсили
Дорогу пройти в півсльози довжиною,
Щоб прірву здолати між Богом й собою,

Півкроком надії та вірності битвою –
Серця молитвою.

 

Силуети вічності

Небом блакитно-ніжним,
Зоряним поглядом ночі,
Спалахом блискавки грізним
Вічність дивиться в очі.

Погляд цей душу зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.

Щедрістю сліз відчайних,
Щирістю слів відвертих
В серці життя лишає
Вічності силуети.

Сила їх незбагненна
Трепетом повнить душу.
Цю глибину одкровення
Я осягнути мушу.

І як в долині плачу
Смерті загляну в вічі,
Божу любов побачу —
Ту, що дарує вічність.

Душу вона зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.

*  *  *
Я не стримаю сльози, бо стане каменем,
А камінням душу не омиєш.
Переллються сльози у надію,
Як торкнеться Господа рука мене.

Дум гірких не пригорну, бо злобою
Обернуться у часи тривожні.
А в злоби душа така порожня…
Виллю думи ці я щиро Богові.

Іскри гніву не втаю, бо полум’ям
Стане враз, щоб серце попелити.
Благодатного дощу в молитві
Палко попрошу перед престолом я.

Не втаю, не стримаю — а виплачу
Слово гнівне чи сльозу відчайну.
Чисте серце лиш проникне в тайну
Глибини єднання з Богом в вічності.

Два погляди

Давні образи в мами на стіні
Поглядом сумним зазирають в душу.
Але в тих очах не вдалось мені
Віднайти того, ради чого мушу
Проти хвиль плисти попри біль і страх,
Тамувати гнів, ворогам прощати,
Ближнього тягар на своїх плечах
Наче свій нести і — не нарікати.
Я шукала це в погляді сумнім
Давніх образів і в убранстві храму,
А душа кудись в далі неземні
Прагнула злетіть понад куполами.
Та як синь небес, чиста, осяйна,
Поглядом Христа озорила душу,
Враз відчула я, що знайшла вона
Істину святу, котру знати мушу:
Часто непростим буде каяття
Й завжди нелегким — вибір на розпутті…
Щоб знайти Христа, дане нам життя,
Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.

Хай буде воля Твоя!

Планую, мрію, сподіваюсь…
Та воля Твоя хай буде, о Господи!
Будую, плекаю, лелію…
Ти ж плавиш, карбуєш, обточуєш.
Я — боязко, невпевнено, бездумно іноді, невміло.
Ти — філігранно, витончено, бездоганно.
Горіти я хочу, та вмить попелію,
Бо й постала із праху за Словом Твоїм.
Ти ж — вогонь невгасимий.
І створив Ти мене не для попелу,
А для слави Своєї — вінцем сонцесяйним.
І я буду сіяти, бо Ти джерело мого світла,
Горітиму вічно для Тебе,
Бо Слово Твоє, наче вітер
Роздмухує іскри душі.
Надіятись буду, мріяти, сподіватись,
Плекати, леліяти, будувати,
Хоч боязко, невпевнено, невміло
Горіти, сяяти, пломеніти — повік.
Хай же буде воля Твоя, о Господи!

*  *  *
Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як ішов Він на небо
Дії 1:11

— Ото, незабаром приходжу! — тривожним сум’яття майнуло
                                                                                         над світом.
— Ото, незабаром… – бентежним відлунням озвалося в серці.
… А на щоці усміхнена сльоза завмерла —
                 загасити боялась надію, що сяйнула в глибинах єства.
Сяйнула і… ні, не погасла…
                                              Розквітла —
Стрімким польотом душі, окриленої чеканням.

Та невпинний час хвилинами стікав у забуття чи у спомин…
І надії несміливий поклик губився в стоголосому мовчанні.
- - -
— Ото, незабаром приходжу!..
Приходь, Наречений! Твоя наречена
                  Чистим вісоном огорнена…
Й оливи в світильниках досить.
Але задрімала —
                  либонь, вже втомилась чекати.
— Так — незабаром прийду!
- - -
…Прокинься, душе, пробудися! Воскресни із мертвих, надіє!
Твій Цар повертається, тішся.
Хай світ цей позаздрить, побачивши радість твою
І голос почувши, що кличе: «Прийди!»
Прийди, Господи Ісусе!



*  *  *
Крізь втому буднів просіває день
Нові чуття, нові думки і мрії,
Й акорди недоспіваних пісень,
Які душа у глибині леліє.

То повниться надією печаль,
То осипається тугою щастя...
Й карбується невидима скрижаль
Невпинно швидкоплинним ліком часу.

І кануть в тишу сказані слова,
Хоча, здається, й голосно кричали,
І губиться мелодія жива
В полоні невимовної печалі.

І тільки віри іскорка ясна
Бентежить серце осяйним чеканням,
Для мрії — крила, музику пісням
Дає, а слово воскреша з мовчання.

Її не згасить ні років політ,
Ні холод каменю, ані гріха прокляття,
Крізь втому буднів шлях наш озорить
Любові Божої ясним багаттям.

*  *  *
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Ніжних весен земного людського буття.
Народилось життя. І шукає надійних пристанків
В тихім спалаху днів, що у вічність летять.

І життєвий мотив зазвучав всім до болю знайомий —
Перший крик немовляти спинив суєту.
Посміхнулася мати й свою непомірнуутому
Перелляла у вдячність Ісусу Христу.

Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати,
Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця,
Вмити руки й зухвало обтерти в заплямлені шати
Кров’ю тих, хто за правду стояв до кінця.

Народилось життя — і схилились в смиренні коліна...
І звичайні слова сколихнули світи.
— Боже мій, — молить мати, — дітей від гріха та гордині
Й від людської злоби збережи, захисти.

Як же страшно частинку себе в руки грізного ката
Їй віддати на плаху чи на розп’яття.
Та ще гірше в лякливо зрадливій усмішці Пілата
Упізнати життя.
              Богом дане життя.



Туга воскової сльози

Застигла сльоза...
             Самотня... Воскова...
Щоб стекти, їй забракло вогню,
і горіння  — щоб влитись
у потік вселюдської печалі...

Воскова... Самотня... Застигла
на повіках душі. Й не змовкала...
Боліла... Хотіла пролитись
у тугу чи пісню... Та марно.

Зостався лиш сум.
              Зловіщий... Холодний...
В невір’я закутий... Восковий...
І вона...
        Не одна — їх багато —
воскових... Твердих... І —
                      самотніх...

Воскові сльози... Восковий біль...
Восковий сум...
               Воскова душа
ледь тепліє в глибинах єства
і безмовно благає: «Вогню!»

...О, тільки б не стати їй каменем.



*  *  *
 "Жертва Богові — зламаний дух" (Пс. 51:19)

Згрібаю з душі голіруч жар і попіл…
Обпікаюсь і плачу…
Питаю: «Навіщо?
Для чого, мій Боже, ця жертва?
Я ж відбірне несла, все найкраще — для Тебе».
Та…
        Вмить зайнялося і згоріло дотла
Все, чим я дорожила.

З серцем, повним скорботи, перебираю вуглини.
Шукаю причину, прагну — Істини.
Зламаним духом торкаюсь жертовника серця…
І…
    Здіймаюсь увись у клубках фіміаму…
До престолу Того, Чиїх задумів ще мить тому
Не могла осягнути…

Руки обпечені зводжу до неба —
Більше не плачу, бо знаю,
За що заплатила ціну…

Устами обвітреними хвалу шепочу
Й не ридаю,  бо бачу плід болю —
Загартований дух,
                        що готовий долати усі перешкоди.

Піднімаюсь, іду —
Щоби знову і знову згрібати жарини —
Рости, гартуватись і — перемогти!



Мамі

В круговерті клопотів одвічних
День новий несе нові тривоги…
«Мамо, прочитай мені про Бога!» —
Шепіт доні — наче з неба вістка.

Я в проханні цьому чую дивну
Ангельську мелодію стокрилу.
… Знаю, мамо, часто бракне сили —
Але не відмов — знайди хвилину.

Прочитай — натхненно і красиво —
Щирістю війни в дитячу душу.
Хай в ній розквітне невмирущо
Божого спасіння вічне диво.



*  *  *
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.

Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти…
Чи ж не чудово, як серця горять
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять.

Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти…
Дарма, що дні до вирію летять…
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.

Та біль чужий нести, немов свій власний
Й задля любові — гордість розіп`ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.



*  *  *
Зажурились думи. Журавлями
Закружляли в високості мрії.
Ще, здається, осінь за горами,
Ще весна надією тепліє.

А душа журливо щось курличе.
Чужина — хоча й гніздечко звите...
А душі наснилась знову вічність —
Давня мрія, сонцем оповита.

Промайнула в злеті журавлинім,
Заясніла у небесних далях.
Я ж бо думала здіймусь, полину,
Але сили мало, ой як мало.

Та не здамся із гріхом в двобої,
Хай душа міцніє в грізнім гарті.
Знаю, ради вічності й собою,
І життям пожертвувати варто.



*  *  *
На перехресті доль людських скалічених
Самотній свідок нищівних руїн —
Видзвонює бентежну думу вічності
Старезний дзвін.

Обпалений віками — але вистояв.
Поставлений звіщати — не вмовкав.
У непроглядній млі спасіння вісником
Для тисяч став...

На перехресті доль, гріхом скалічених,
Й ми стоїмо у цей непевний час.
І світ, що гине в мряці зла і відчаю,
Чекає нас.

Чекає Вістку про любов Ісусову...
Покликаний звіщати — не змовкай!
Немов відлуння дзвона сивоусого,
Свій клич здіймай!

Дитячі вірші Ольги Міцевської