Наталія МАРЦЕНЮК

Народилася 24 травня 1983 року в с. Бубнів Локачинського р-ну Волинської області. Закінчила філологічний факультет Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Магістр філології. Працює вчителем української мови та літератури Луцької ЗОШ № 3.
Друкувала свої вірші в Локачинській районній газеті «Селянське життя». «Поезія – це глибокий внутрішній світ людини, який у час натхнення вихлюпується на папір».

Вогники надії
Могутнє Слово
Перли
Де взяти миру



Вогники надії

Гіркий терзає душу дотик болю.
Хто втримає у серці крик розпуки?
Можливо, я сама руйную долю
І марно до висот здіймаю руки.

Хто відповість на всі мої питання,
Що день і ніч хвилюють кров’ю душу?
Коли скінчиться кам’яне ридання,
Плоди якого визбирати мушу?

Я не зберу, безсила, їх багато,
Заполонили серце, мозок, тіло,
Та вірю щиро і надіюсь свято,
Що те, чого я палко так хотіла

Колись здійсниться. І залишать круки
Мій світ, мою планету одиноку,
Розтане миттю твердий лід розпуки
І я побачу знов ріку глибоку,

На дні якої мої світлі мрії
Знайшли собі притулок серед казки,
А поряд з ними вогники надії,
Що Божої чекають ласки.

Лише Твоєї, Боже! Це спасіння!
Твоєї допомоги я благаю,
І знаю: мертве оживе коріння,
Життя якого вже давно чекаю.

Безцінний дар, що небо посилає,
Так легко загубити у дорозі…
А чи тоді хтось знову відшукає
Рятунок, що знайшов колись у Бозі.



Могутнє Слово

Хто народив тебе, могутнє Слово?
Багато хто міркує і питає.
Ти не з’явилося на світ цей випадково,
Хоч і Отця твого не пам’ятають.

Могутнє Слово, ти тоді зродилось,
Коли безмежні вкрили землю води,
І ти над ними птахою носилось
Й не мало ні у чому перешкоди.

Твоя предивна сила за шість днів
Великий і красивий світ створила –
У небі спів пташиний задзвенів,
Лілея ніжні пелюстки розкрила.

Усе зродилось через Боже Слово,
Воно звільнило людство все від сну
І увійшло в серця не випадково –
Щоб дарувати вічную весну.

Воно – чарівне, бо серця лікує,
Воно – прекрасне, бо дає надію,
Воно – могутнє, царство зла руйнує
І втілює в життя велику мрію.



Перли

Хтось розсипав перли на дорозі,
Що давно вже заросла травою,
З радістю ішов чи у тривозі,
Сповнений сльозами і журбою?

Хтось розсипав перли на стежині,
Що згубилась у широкім полі.
У самотній і глухій долині
Не зумів знайти своєї долі?

Хтось розсипав перли на узліссі.
Чи дорослий? Чи мала дитина?
Квітку неземну шукав у лісі
Й, не знайшовши, тут зронив сльозину…

Чий це міг би бути плач перлинний,
Хто губив сльозини непомітно?
Може, розридалися калини
Й плачуть досі тихо і невтішно?

Чом ніхто на плач той не зважає?
Чом ридання від душі ховаєш?..
Перли-росу небо розсипає,
Плаче, що у світі ти блукаєш.



Де взяти миру?

Де взяти миру на землі,
Коли жорстокість душі полонила?
Коли вже майже потонули в злі,
Чи зможемо підняти крила?

Колись мовчали й нині мовчимо,
Бо істини уперто боїмося.
Та за фальшиве навіть кричимо…
Ну чом у нас так повелося,

Що хилимося, куди вітер дме,
Й говоримо оте, що хтось накаже?
І син на батька руку підійме,
Не боячись, що рідний в землю ляже.

За владу, гроші й похвалу
Втопили серце у страшнім болоті,
Не соромно, що поклонились злу,
Зате пишаємось у сріблі-злоті…

Не всі, але таких багато,
Хто хоч не сіяв, та збирає
Чужі плоди і вірить свято,
Що милість перед Богом має.

Знов загубились у гріхах:
Брехні, прокльонах,злодіяннях,
Забули і про Божий страх,
І серця щире покаяння.

Чи зможемо піднятись з дна,
Де мучилися безліч років?
Був бунт і не одна війна…
До Бога ж не зробили кроків.

Ти глибше в душу зазирни
І не шукай рятунку в битві,
Кордони гніву перетни
І Богу підкорись в молитві.