Галина МАНІВ

"На щоці ласкавий дотик"
"Радію найтоншим промінчикам сонця"
"Метеликом вечір до лампи злітає"
"Знайти себе? Ні-ні, — себе забути"
"Мої брати і сестри у Христі!"
"Ми всі одне — і мертві, і живі"
Два береги
"Кому з людей довірити Святе"
"Відбери від мене все, Господи"



* * *
На щоці ласкавий дотик —
Це промінчик теплий сонця,
І я думаю про Тебе:
Ти створив для мене сонце!

Але ніч надійде темна,
І не буде гріти сонце —
Я дивитимусь на зорі —
Ти створив для мене зорі!

Але хмари вкриють небо
І закриють очі зорям —
Я дивитимусь на хмари —
Ти створив для мене хмари!

Завтра знову зійде сонце,
А чи знову будуть хмари:
Все, що завтра буде — добре,
Бо мене завжди Ти любиш!



* * *
Радію найтоншим промінчикам сонця,
Які попри хмари спадають на мене,
Радію, що матінка зве мене: доця,
Що жовта вербичка, а поле зелене.

Радію, що стріла хорошу людину,
Що очі сьогодні у неї веселі,
Що подругу маю і маю родину,
Що тепло та затишно в тихій оселі.

Радію, що можу прокинутись вранці
Та пурхнути жвавою пташкою з хати,
Що вечір, покірний моїй забаганці,
Дозволить подумати і почитати.

Радію, що я осягаю науку,
Якою зростають і колос, і крила.
Радію, що Ти в моє серце постукав,
Радію, що двері Тобі відчинила!



* * *
Метеликом вечір до лампи злітає,
Нічна процвітає під стелею квітка,
А голка терпляче хрести вишиває,
І довгою піснею тягнеться нитка.

Червоне та чорне лягає на біле,
Надія та розпач плетуть візерунок —
Усе пережите, усе наболіле
Собою утворює дивний малюнок.

І як же спокійно роки вишивати,
Коли ти нарешті уже зрозуміла,
Що мусиш боліти, горіти, страждати,
Аби візерунком лягати на біле.



* * *
Знайти себе? Ні-ні, — себе забути,
Закрити шлях до серця забаганці:
О, щастя — із молитвою заснути,
З молитвою прокинутися вранці!

Мої портрети — це така дрібниця,
Хоч я себе, мабуть, не дуже знаю,
Але у небі Золота Зірниця,
І я до неї з ночі виринаю.

Крізь всі плітки й буденну лихоманку,
Крізь безнадію, нелюб і скрути —
З молитвою піти назустріч ранку,
З молитвою увечері заснути.



* * *
Мої брати і сестри у Христі!
Як солодко мені, що нас єднає
Благий Господь! Я тут на самоті,
Але душа моя не потерпає.

Обличчя милі бачу крізь пітьму,
Освітлені молитвою любові —
І ви тепер довірились Йому,
І ви із Ним в години вечорові.

Ми всі навкруг Його ласкавих рук,
Таких швидких на милість, не на кару!
Розвиднілось… І до зелених лук
Веде Вівчар усю Свою отару!



* * *
Ми всі одне — і мертві, і живі.
Ми — чоловік, якого звуть Адам.
Дай підвестися грішній голові,
Дай милості Твоєї, Боже, нам!

Спаси мене, я у вогні горю,
Я сам себе шматую, ніби пес,
Не відаю, не знаю, що творю,
О, мій Святий, що істинно воскрес!

Я — Твій Адам, зухвалий чоловік,
Що розпинав і зраджував тебе,
Молю, не полишай мене повік,
До мене погляд прихиляй з небес!

Чи ж зможу я, твій нерозумний син,
На світі залишитися один?



Два береги
І
Там ангел смерті, добрий і печальний,
Чекає у човні з веслом в руці,
І, мов нічні лілеї, зорі дальні
Гойдаються тихенько у ріці.

Там вщухне біль, що серце увібрало
На довгому, задовгому шляху
У світі, що палає вічним шалом
І що плекає посмішку лиху.

Там сяду я у човен свій останній,
Занурить ангел у зорю весло,
На трепетному, ніжному світанні
Мене не стане, як і не було.

ІІ
На золотому березі любові
В сапфіровому плетиві ріки
Лопочуть радісно ліси казкові,
І лань підходить сміло до руки.

На золотому березі любові,
Де рожевіє світанковий рай,
Цвітуть лілеї ніжні та чудові,
І райдугами грає небокрай.

І тут кінець усім моїм стражданням,
На берег, що не відає біди,
Веде мене зоря моя остання,
В діброви світлі, в запашні сади.

Близька а чи далека та година,
Не зміниться, не висохне ріка,
Де стомленого серця батьківщина,
Де Батечко на мене мій чека.



* * *
о. Максиміліанові
Кому з людей довірити Святе?
Кому з людей Дитя охороняти?
Ти — обраний, в твоїм саду цвіте
Трояндою любові Юна мати.

За спиною сміються вороги,
Бо не для них прекрасна таємниця,
Що сповнений натхнення і снаги
Ти, Йосипе старий, — найперший лицар.

Ти, Йосипе, не зрадив до кінця,
Протистояв нестаткам, бурям, бідам.
Тебе любила, знаю, жінка Ця, —
Найкращого з усіх синів Давида.

Тебе любив як рідного Малюк,
Ти й був такий для малюка земного,
Йому віддав тепло та ніжність рук
І все, що тільки міг, зробив для Нього.

Тож хай собі сміються вороги,
Бо їм не пощастило зрозуміти:
Що Йосип — лицар, сповнений снаги,
Якого не можливо не любити.



* * *
Відбери від мене все, Господи,
Тільки Духа Твого Святого
не відбирай у мене!
Хай покинуть усі мене,
                                       Господи,
Тільки Ти не покинь
благаю!
Хто я без Тебе? —
                                       камінь,
що не знає тепла живого,
Хто я без Тебе? —
                                       попіл,
що його вітерець розвіє.
Моє серце таке жорстоке,
                          воно мало б Тебе любити,
                          щоб згоріти у тій любові,
а натомість воно ледь тепле,
б’ється в грудях спокійно й рівно.
Але Ти не відходь, мій Боже!
                          Я навчуся Тебе любити,
                          я навчуся Тобі співати,
                          як співають птахи небесні.
О лише не відходь від мене!
Хто я без Тебе, Отче? —
                                       камінь без Тебе, попіл…