Ольга ЛАЗАРУК

"Травинці неждано тягар звалився на плечі"
"На березі зустрілись дві любові"
"Отакий ми народ. Я народжена саме із нього"
"Коли йдеш не за кордоном десь"
"Ти — мій Творець, я — твориво земне"
"Тобі, Господь, тобі одному"
Воли
"Буденний гамір довкола стих"
"Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів"
"Я не знаю, скільки на землі"
"Мело, мело... Хотілося спокою"
"Душа — як політ у птахи"
"Буває так, що не буває слів"
"Завжди любуюся жнивами"
"Останнє слово завжди каже Бог"
"Буває, що слабнуть крила"
"Йшла недостойна до достойних в дім"



* * *
Лк. 1:37; Мт. 17:20

Травинці неждано тягар звалився на плечі
І жаром війнуло, немов із розкритої печі, —
Бо там, де травинці зростати призначено Богом,
Надумав собі хтось асфальтом стелити дорогу.

Травинку притиснув тягар до землі. Стемнілось…
Комусь бо ходити не просто по стежці хотілось:
«Ми тут хазяї, прокладемо широку дорогу».
Вони гордували місцем травинки від Бога.

Та всупереч волі людей дивна діялась справа —
Земля під асфальтом їй воду й повітря давала.
«Для Бога ж нема неможливої жодної речі! —
Казала травинка й старалась розправити плечі. —

Призначення маю — під сонцем Творця прославляти.
Йому все можливо!» — й завжди намагалася встати.
І з кожним зусиллям звершалося диво таємне:
Міцніла вона й ворушилась, хоч тісно, хоч темно.

Насправді, в цій справі була двох надій суперечка:
«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —
Єством всім травинка міцніла в надії на Бога,
Ослабла ж надія отих, хто стелив цю дорогу.

«Й тобі все можливо!» — якось із небес пролунало.
Травинка всі сили напружила раптом і... встала.
Асфальтом розбіглись, мов промені, тріщини раптом —
Бо й тверде покриття ненадійним буває часто.

«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —
І зліва, і справа є ті, хто випростує плечі.
Потріскавсь асфальт. Хазяям для ходіння — стежинка,
Й на ній усміхається, славлячи Бога,травинка.

«Для Бога нема неможливого!» — всі ми це знаєм.
Хай притча оця про травинку усім нагадає:
Як сила життя в ній, так віра у нас чинить диво.
Тож каже Господь: «Тим, хто вірує, теж все можливо!»



* * *
На березі зустрілись дві любові.
Одну іще потрібно довести —
Ісус давав доручення Петрові:
«Паси овець й за Мною слідом йди!»

Іван любов свою довів на ділі.
Улюбленець Ісуса був, де й Він.
Злякались учні, та з любов’ю сміло
Іван — в первосвящениковий двір.

Його там знають, не кують в кайдани.
Сказав сторожі — увійшов й Петро.
В ту мить важку присутністю Івана
Ісуса серце втішене було.

Як описав він, що було в Пілата,
То, мабуть, свідок тих подій і сам.
Був під хрестом, де Господа розп’ято, —
Юдеїв й римлян не злякався там.

Ісус цінив оту любов велику,
Яку Іван до Нього проявив:
Людину найдорожчу під опіку
Йому Він, Свою матір, доручив.

Ісус попереджав про час спокуси —
Іван той час відважно перейшов:
Любов вела Івана за Ісусом,
А зберегла Ісусова Любов.

Воскреснувши, Господь наш біля моря
Сказав для розуміння кілька слів:
Не березі зустрілись дві любові —
Того, хто мав довести, й — хто довів.

В час нелегкий ми живемо із вами:
Спокус тепер — попробуй розберись!
І Петри є, і є таки Івани —
Хто спокусивсь і хто не спокусивсь.

Ще зовсім трохи — й Джерело Любові,
Сама Любов – Христос прийде до нас.
Діла Іванові й діла Петрові
І вміст сердець Він знає без прикрас.

Що є в стосунках з Господом взаємність,
Не лиш життя Івана довело.
У вічнім Царстві Божім достеменно
Побачимо, як з іншими було.

Христос ще багатьом дає завдання,
Немов Петру, щоб вірним був у нім
І не втручавсь до того, що з Іваном
Він чинить, як з улюбленим Своїм.



* * *
Отакий ми народ. Я народжена саме із нього.
Є характер людини і має характер народ.
І не десь, а у нас «як тривога, тоді і до Бога» —
І молитви, й пости, і пожертви, щоб зглянувсь Господь.

Ми народ працьовитий. Ми вміємо й любим робити.
По найважчих роботах це ми розбрелись по світах.
Не верітки на посаг — ми вілли будуємо дітям.
Що було б, як посіяли б скрізь на полях?!

Є немало сімей, де радіють десятій дитинці;
Знов дитячі візочки в містах і у селах навкруг;
Ще не правило в нас: для батьків — престарілих будинки,
І не вигоди ради друга підтримує друг.

Є немало всього, та ще цінності всі не згубили.
Тих, хто Бога шанує, немало-таки серед нас.
Не порожні в нас храми і в будень, тим більше в неділю;
Бачить Бог, хто удома коліна схиляє всякчас.

Ми про себе говоримо: в нас «як тривога — до Бога».
Мабуть, це про загал. Є в цій приказці ще кілька слів.
Не нагадую їх я так само, як вади народу.
Я подякую Богу за те, що нас так полюбив!

Що в Ісусі Христі українцям дає Бог спасіння,
Що пшеницю й картоплю так щедро нам родять поля.
Що там та екологія! В Бога — здоров’я насіння,
Від страшних катаклізмів збережена наша земля.

Ще нас милує Бог! Він не хоче, щоб тільки тривога
Спонукала народ Його пильно й завзято шукать.
Українці! Схиляймо серця щиро, вдячно до Бога.
Бог для вдячних сердець іще більшу дає благодать.

Я люблю Україну. Бог дав мені тут народитись.
Тут співа соловей, квітне мальва, гірчать полини.
Хай почує Господь українців, як будуть молитись,
Щоб у Божому Царстві раділи спасінням вони!



* * *
Коли йдеш не за кордоном десь,
А у нас чи по селі, чи місті,
«Обережно! У дворі злий пес!» —
Часто прочитаєте на хвіртці.

Не берусь перевіряти це:
Є такі — господарям загроза,
Але знаю, що спрадавна пес —
Друг людині й помічник в господі.

Електричні до дверей дзвінки
В час недавній люди повставляли,
А раніше Мушки та Рябки
Гавкотом про чийсь прихід звіщали.

Їх кусатися ніхто не вчив;
А було — й не замикали двері,
Ну а нині — що вже тих замків!..
І собаці — доля невесела:

«Весело і не махни хвостом,
Не лизни захожого привітно!» —
А научать, щоби був «злим псом»
Згідно із табличкою на хвіртці.

Гріх у людях душі остудив —
І вони, і їх «злі пси» нещасні.
О, якби Ти їм, Господь, відкрив,
Що спастись не знехтували шансом!

В покаянні Ти той лід сердець
Розтопив би в нашому народі.
«Обережно! У дворі злий пес!» —
А чомусь читається: «… господар!»



* * *
Ти — мій Творець, я — твориво земне,
Недосконале по гріховній суті.
Якби Ти Духом не родив мене,
Як я жила б і що могла б збагнути?

В земних турботах про щоденний хліб,
В житті марнотнім у гріховнім тілі,
Що б знала про навколишній цей світ —
Духовний світ — яким він є на ділі.

Якби Твій Дух мене не осіяв,
Коли пітьму побачивши, злякалась,
Й мені Ти Духом руку б не подав,
То як тоді промовила би: «Каюсь?»

Хто зняв би з мене тягарі гріхів,
І хто б запевнив прощення й спасіння,
Якби не Дух, якого Ти вселив
В моє єство на знак удочеріння?

І немовлям в колисці не лишив,
Але ростиш, ведеш з дитинства в зрілість.
Хто ще крім Тебе так би це зробив?
Хто як не Дух про Божі знає цілі?

Ти виповняєш кожну з обітниць —
Мене хрестив і інших хрестиш Духом.
Якби не так, як із Твоїх криниць
Я напилася б у часи посухи?

Моїм вустам Ти мову дав Свою.
Якби не Ти, чи я б оце зуміла
Тобі сказати: «Таточку! Люблю!»
І про таємне якби розповіла?

Ти — на престолі, я — в місцях земних.
Щоби від Тебе інших підкріпляти,
Коли промовлю до сердець людських
Якщо Твій Дух не буде наповняти?

У людській мові мало вдячних слів
І на слова хвали вона убога,
Але мене Ти Духом збагатив,
Щоб я Тебе прославила як Бога.

Хвала Тобі! І знов кажу — хвала!
В моїм сирітстві став моїм Ти Татом…
Яка без Тебе бідна я була!
Яка тепер Тобою я багата!

*  *  *
Тобі, Господь, Тобі одному
Можливо виправити це:
Коли не тягне йти додому…
Коли зневага у лице.
Було… Колись було кохання:
Разом — в відпустку, в магазин…
На день прощались, мов востаннє…
І пелюшки… З’явився син…
Було… І чай із пиріжками,
І перший куплений диван…
Дружино! Що тепер із нами?
Чого бракує нині нам?
Будинок вбраний килимами
І син — уже не немовля;
А ми? Зробились ворогами,
Вже краще б жити віддаля!
Неначе тріщина на вазі —
Не черепки і не кришталь.
Взаємні зради і образи,
В душі —то ненависть, то жаль…
Життя — мов дощ, що так дошкульно
За комір вітром залива…
В сім’ї, удома — безпритульний…
А щастя — чи ж воно бува?!
Кого винить? Я сам в одвіті…
Благаю: «Господи, прости!
Адже Ти дійсно є на світі,
Поправить можеш все лиш Ти!»



Воли

Воли, воли... Якби не ті воли,
То може б ті, що кликані були,
Були б також і вибрані в кінці...
Бо ось спішать повсюди посланці:
«Готово все! Настав вечері час,
Тому господар нас послав по вас:
— Приходьте всі, що кликані були!»

Але воли... Якби не ті воли!
«Купив волів хороших. Як кортить
Їх випробувати в найближчу мить!
О, ті воли — утіха для очей!
Ну, а вечеря? Буде ще вечер,
Сніданків і обідів без кінця...»
Відмова зустрічає посланця.

Воли і землі, й молоді жінки —
Не в них вся суть.
Прийшли би — навпаки,
Знайшли би радість, що не тій рівня,
Що є від поля чи волів щодня.
Та щоб прийти і сісти за столи,
Те не дало, що в серці, — не воли,
Не ці ось ситі, круторогі, пишні,
І не красуня, яка заміж вийшла,
А власне «я», що так для серця миле...

«О Господи! Ти посилай нам сили,
Як на Іллі. Ні, вдвоє, як в Іллі...»
Якось Ілля проходив по ріллі.
Орав волами землю Єлисей.
Було все явним для Іллі очей:
При ділі чоловік: воли, рілля,
Та кидає на нього плащ Ілля:
«Іди за мною!» І не треба ждать —
Воли, як жертва, на вогні горять,
Горять плуги, лишаються поля.
А Єлисей пішов, і перед ним Ілля.
Коли Іллю на небо Бог забрав,
Подвійну силу Єлисею дав.

«Як в Єлисея силу нам пошли!»
А ти у жертву вже приніс воли?
Ще не приніс? «І спробувать кортить,
І на вечерю кличуть. Що за мить!
Співпало те і друге на біду.
Такі воли чудові! Не піду!»

Спішать по всіх усюдах посланці.
«Ведіть, збирайте, прийде хто — в кінці
У радості засяде за столи».

Ну, а воли? Зостануться воли —
Вогню наказано усе пожерти,
Але тоді то вже не буде жертва...

Подумай: чи зрівняється з волом
У Божім Царстві місце за столом?!




*  *  *
Буденний гамір довкола стих,
Покрила землю нічна година...
Я знаю певно — Ти бачиш тих,
Хто в час цей пізній схилив коліна.

Уже б і добре віддатись сну —
Усяке тіло тепер в знемозі,
Та є, що кличуть, що Ти почув
І просять сили собі в дорозі.

Дорога нині не як була,
Коли арени були й в’язниці —
Крізь все те вірне перевела
Твоя могутня свята правиця.

А нині... Нині усе не так —
Овечі шкури, ну а під ними...
І щоб устояти в час атак
Стояти спершу слід на колінах.

Через коліна здоров’я й хліб,
Через коліна в служінні сила...
Господь, я знаю, Тобі й в обід,
І на світанку молитва мила.

Та особлива лежить печать,
Коли творіння усе в знемозі,
На тих молитвах, які звучать
Вночі над тілом у перемозі.

Стихає лайка, стихає сміх,
У вікнах темно — нічна година...
Я знаю певно — Ти чуєш ти,
Хто в час цей пізній схилив коліна.

В благоволінні Твоїм святім
Покровом правди укрий їх, Боже,
Щоб увійти їм в небесний дім.
Можливо й ночі цієї... Може...



*  *  *
Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів...
Ми не збагнем, чому є так у світі,
Що у окремих сім’ях без батьків
З самого малку виростають діти.

Є батько й мама навкруги в домах —
Якби там знали, що то справді значить!..
А десь не ляже батькова рука
Ніколи вже на голову дитячу.

Десь вже ніколи мама перед сном
Не поцілує й ковдрою не вкриє.
І можна лиш поплакати тайком,
Коли від жалю серце заніміє.

Ми не збагнем... Ніколи не збагнем,
Аж поки не зустрінемось у небі,
Чому в житті сирітства чашу п’єм
І змочуєм слізьми вдівства постелю.

Але є Бог — Бог всіх сиріт і вдів,
Що знає все з кінця і до початку,
Який ростить із хлопчиків мужів
І заміж дочок видає, як батько,

Що береже, дає щоденний хліб,
Що є і Батько, й Чоловік, і Мати
І через безліч безпросвітних діб
Веде, щоб ворог не посмів зламати.

Коли обступлять хмари навкруги
І страх, і сумнів бурями повіє,
Є Той, що поміч подає завжди
І загасити не дає надію.

Він — Бог! Він — вірний, вірний Сам Собі:
Як обіцяв, то зробить неодмінно!
Поправді, Він не забуває вдів
І сиротам дає благословіння...?!



*  *  *
Я не знаю, скільки на землі
Ще пройти доріг мені зосталось,
Але хочу наостанку днів
Господу сказати: «Я старалась!

Знаєш Сам, де річкою текла,
Знаєш сам, де, як струмок, міліла,
І усе ж робила, що могла —
Я Тобі вгодити так хотіла.

Ідучи долиною скорбот
Через сльози і сердечну скруту
Я була щасливою, Господь,
Бо Тобі могла корисна бути.

Що вдавалось — все Твоє, Ісус,
А моє невдале, не змінити.
Чим перед Тобою похвалюсь?
Можу лиш до ніг Твоїх схилитись.

І знайома лагідна рука
Доторкнеться голови моєї...
Я старалась! Я усе ж дійшла
Милістю і силою Твоєю!»



*  *  *
Мело, мело... Хотілося спокою —
Спочити б і зігрітись уві сні,
Та стукали закляклою рукою
В морозні вікна люди мандрівні.

Не жалко дати хліба, навіть грошей,
От тільки б не просились на нічліг!
Про їхні біди слухай до півночі,
І воду грій для умивання ніг.

А деяким потрібно полічитись.
Кому ж за ними, хворими, ходить?
А ще захочуть довше залишитись...
Простіше просто двері не відкрить.

«Це не про мене! — думка свердлить скроню, —
Не пам’ятаю випадків таких!»
Мело, мело... Хотілося спокою
І бачити хотілось лиш своїх...

Як сумно, що у серці, а не в домі,
Від вогнища зосталась лиш зола!
Зима гріха жене людей бездомних.
Не просять грошей — світла і тепла.

В тобі їм треба Господа побачить,
Вказати на єдину із доріг...
Якби схотів ти знову стать гарячим,
О, як би ти зробить багато зміг!



*  *  *
Душа — як політ у птахи,
А птасі потрібне небо.
Та вловлюють бідолаху
Щоденні земні потреби.

Втікай із сільця, рятуйся,
В неволі ослабнуть крила,
Із Богом щодня спілкуйся —
Без Нього ти є безсила.

Манять і милують око
Бездонні блакитні далі —
Твоє — усе там — високо,
А тут — тягарі й печалі.

Цінуй відведеним часом,
Випрошуй у Бога сили:
Душа — як політ у птахи —
Хто знає, коли у вирій?...



*   *   *
Буває так, що не буває слів…
Блакить немов заволокло туманом
Таким густим, що шепче хтось: «Обманом
Для тебе стануть думи про політ!

Тобі наснились хмарами мандрівки.
Дивись під ноги! Ось твоє — земля».
Ні!!! За туманом світить звіддаля
Незгасним сяйвом неземна домівка.

Туман бажає заховать її,
А надто більше — затуманить пам'ять,
Щоби не свідкувала про реальність,
Як дух недавно линув від землі.

Як він купався у просторах вишніх
І пив натхнення із Господніх рук,
І ніс на землю, і вдягав у звук,
І було Слово — дальнім або ближнім.

Дух може й прагне кожен день в політ —
Він цим живе. Та щось буває з нами…
Ось хмари проливаються дощами,
Коли волога переповнить їх.

А в нас є сльози. Чаша до країв
Наповниться, й туман розвіють грози.
Коли немає слів, тоді говорять сльози,
І мова їх промовистіша слів.



*   *   *
Завжди любуюся жнивами —
Воістину свята пора.
Турбота Господа над нами:
Поля, наповнені добра.

Погладжує липневий вітер
Пшениць чуприну золоту,
А десь вже зібрано в засіки
Зерно добірне на току.

За днями дні проходять грози.
«Чому ж комбайн косить не йде?»
Ще трохи і зерно, як сльози,
На вогку землю опаде.

Є добрі хазяї й недбалі,
А Бог добро подав усім,
Та не усі його зібрали,
Щоб був у них з достатком дім.

Люблю жнива. Благословінням
Колосяться поля у всіх.
Даруй же, Господи, прозріння,
Як слід нам ставитись до них!



*   *   *
Останнє слово завжди каже Бог…
Багато люди говорити можуть,
Та з висновків і рішень багатьох
Збувається єдино вірне — Боже.

Ми судимо за поглядом очей,
За розумом, на жаль, недосконалим.
Сьогодні в серці: «Краще той, ніж цей!»
А щось не так — то завтра й помінялись.

Такі ми, люди… І тому Господь
Не нам віддав вирішувати долі:
Він каже хмарці: «Мимо не проходь!»
Й вона напоїть удовиці поле;

Він зглянеться на сльози сироти
І дасть їй пару кращу, як в багатих;
В яку з низин не опустився б ти,
Бог владний звідусіль тебе підняти.

Був смертним вирок Йосипу в братів,
А Бог сказав: «Понад усе повищу!»
І Бог був з ним, поки він все терпів,
І сил давав, й ніхто його не знищив.

А день настав — змінилося усе,
Й за Божим Словом Йосип став до влади,
І на спасіння обернулось це
Тим, що про нього злу складали раду.

Господнім дітям треба на землі
В своїм житті терпіння сповнить чашу.
Хай люди роблять рішення свої,
Але від Бога буде доля наша!

Лиш серед болю, труднощів, спокус
Завжди про те нам пам’ятати треба,
Що це — стежина, де пройшов Ісус,
Це Він з низин виводить нас на небо!



*   *   *
Буває, що слабнуть крила,
І в серці одна надія,
Що в Тебе є надмір сили,
І Ти зберегти зумієш.

Хотіла б злетіть високо,
А ледве сягаю гілки,
Твоє ж уважнеє око
Пильнує мене настільки,

Що в мить, коли зовсім поряд
Шуліка на жертву чигає,
Своїм надійним покровом
Від нього мене ховаєш.

Не густо кормів. Навколо
Зимовий морозний простір,
Але й серед сніжного поля
Зернинка, зернинка… Вдосталь.

Як часто під вечір сніжний
Притулком мені бувала
Долоня, що брала ніжно
Й до ранку обігрівала!

Я вірю: весна настане —
Й полину углиб блакиті,
А поки що крила в’януть
І сили немає злетіти.

Та Ти мій Отець, Господь мій, —
І в серці живе надія,
Що візьмеш мене в долоні
І грітимеш, поки зміцнію…



*   *   *
Луки 7:36-50

Йшла недостойна до достойних в дім.
Вона почула, що гостює в нім
Той, Хто великі звершує дива.
Вона була тілесно не каліка.
Казали: «Вона грішниця велика!»
А в ній душа була вже ледь жива.

Той гріх-тиран так вимучив її,
А люди — і далекі, і свої —
Одне лише давали їй: судили.
Але Ісус у Симона в гостях!
Й наважилась: несла свій скарб в руках,
Зайшла і біля ніг Христа схилилась.

З очей, ні, з серця сльози ручаєм,
Бо серце вчуло той жаданий щем:
Не осуду — небесний дотик миру.
Ті ручаї стікали на ступні
Ісусові, спітнілі й порошні;
Волоссям витирала і мастила миром.

Мужі достойні змовкли при столі,
І Симон уже висновки свої
Робив про Гостя, не віддавши шани;
А в душу жінки Божий мир спливав —
Той, Хто серця вивідує, сказав:
«Іди із миром — все тобі прощаю!»

Велів Він учням: «Йдіть в достойних дім.
Як дім достойний — лишиться мир в нім,
А якщо ні — ваш мир піде із вами!»
В дім Симона мир Божий завітав,
Та Симон його серцем не шукав,
А та, яка шукала, то придбала.

Дух Божий нині йде в доми до всіх:
Бог бачить серце, яке змучив гріх,
Де Бога кличуть й хиляться в пошані —
Він завітає в той сердечний дім,
І простить гріх великим і малим,
І прийде Божий мир із покаянням.

Не думайте: «Я не достойна цього!»
Прощає Бог! Велика милість в Нього!
Спасає Бог не праведних, а грішних.
Той більше любить, кому простять більше!