Світлана КАСЯНЧИК

"Ще небо не прорвалося водою"
"Здавалось, що той кволий вітер"
Доторкнуся до твоїх сивин
Прости нам, Боже
Падає час у вічність
Все мине
Новорічне
Розкажи мені, зіронько
Нічна молитва
Поверни мені пам`ять, Боже!

*  *  *
Ще небо не прорвалося водою,
Не б’ють джерела з-під землі ключами,
Але сказав уже Всесильний Ною:
«Зайдіть в ковчег. Я зачиню за вами».

В ковчезі затишно, безпечно і приємно.
Там люди й звірі обминули чвари.
А за ковчегом раптом стало темно.
Гримить і блискає, і гонить вітер хмари.

Зайдіть в ковчег — то Боже повеління,
Останній шанс для порятунку світу.
Послухавсь Ной: даровано спасіння,
Після потопу — райдуга завіту.

Нехай над нами небо голубіє,
Хай надвечір’я золотить заграва.
Христос-Господь, в Твоїй крові надія,
Ти наш ковчег! Хвала Тобі і слава!

*  *  *
Здавалось, що той кволий вітер?
А він берізкам сльози витер,
Розпухлих бруньок скрегіт слухав
І трепетно на рани дмухав,
Аж поки, присудам покірна,
Клейка, зворушливо-невинна
У світ проклюнулася зелень.
І раптом вулиці поселень
Перетворилися в алею
Поміж Едемом і Землею.
Де бруд, буденність, правда гола?
Тремтить від ніжності довкола
Живе і навіть скам’яніле.
...Є ті на світі, що зуміли
Суди земні перетерпіти
Лише тому, що сльози витер
Їм хтось тендітною рукою.
Він не шукав собі спокою.
І не казав, що хата скраю,
«Хіба ж я більше інших маю?!»
У небайдужості є влада
В рай ад земний перетворити.
Чутливість серця – не посада.
Це — вибір слухати й служити.
Від добрих слів мудріють люди.
Звершити може дотик чудо,
Коли зникають касти, ранги,
Розгойдуються бумеранги
Добра, любові і посвяти.
Буває, треба не багато,
Щоб зберегти в cтражданнях мужність:
Лиш тільки — ближніх небайдужість.

Доторкнуся до твоїх сивин
Чоловікові з нагоди його 50-річчя

Доторкнуся до твоїх сивин,
Ти всміхнешся — зморщок ціла зграя
В кутики очей повибігає.
Часу плин. Ах, часу швидкий плин...
Як на тебе схожим став наш син!

У альбомах ще не пожовтіли
Фотографії із тебе, молодого,
А вже осінь перейшла дорогу,
Майже всі берізки облетіли.
І дощі, дощі заморосили.

Ти не той. І я давно не та.
Друзі, посоліднівши, старіють,
На очах ровесники сивіють.
Так, твоя чуприна ще густа,
Але якось зблизились свята...

Рідний мій, сьогодні п’ятдесят
«Стукнуло тобі», як кажуть люди.
Хай для тебе світлим день цей буде,
Найгарнішим з особистих свят!
Глянь, який барвистий листопад!

Мов для тебе доля зберегла
Розмаїття кольорів осінніх.
Не сумуй, що роки — швидкоплинні.
Дякуй Богові, що зберігав від зла,
Що добром стежинка поросла,

Що під ясним небом в мирний час
Ти минаєш п’ятдесяту віху,
Що обходить нашу хату лихо,
Що маяк спасіння не погас,
Дух Святий веде у вічність нас.

І нехай старіє наша плоть,
«Скаче» тиск, буває, «крутять» руки.
Наша втіха — діти та онуки,
І благословляючий Господь.

Прости нам, Боже

Одна за одною — тривожніші вістки.
Чорнішає днів акварель.
Пророками смерті, військові повістки
Вже стукались в двері осель.

Від запаху крові дурманились очі,
Хижішав юрби оскал.
Під сни кольорові, у зоряні ночі
Хтось клав непомітно запал.

Вже день, розпанаханий злими вогнями,
Десь цілився з ляку в малят.
З обжитого місця втікав у безтямі
Вчорашній сусіда і брат.

Прошарком історії попіл Фергани
Зсідається в долях людей.
Вбивають, вмирають, страждають земляни.
Горить естафета смертей.

Одягнуті в людські надії і строфи,
Регочуть статуї Свобод.
...Розбіглися кола криваві з Голгофи.
Прости нам, осліплий народ!

Падає час у вічність

Падає час у вічність —
ніч за днем,
і застигає звично
янтарем.

В гранях, що звуть «минулим» —
біль, жива
радість людська, самотність,
і слова.

В сферах століть іскриться
мить добра.
Людству ж інколи сниться
крові гра.

Падають на терези
вчинки й схлип.
Йдемо життям, мов лезом.
Ой, не схиб.

Все мине...

Ти давно від чекання втомилася,
Але, вір, все мине-перемелеться.
То зима довгим шлейфом метелиці
У гілляччя колюче вчепилася
І не хоче здавати позиції.

То швирне льодяними сніжинками
Ув обличчя, неначе жаринками.
То засипле стежки кучугурами
І сховає надію за мурами…
Слабне сила — зростають амбіції...

А підсніжники з Книги Червоної
Скоро будуть в ліси повертатися.
Треба кращих часів дочекатися —
Сива мудрість людей переконує,
Бо не вічна лютнева метелиця.

Вже вода оживає під кригою,
Вже лелеки залишили Сирію
І додому вертаються з вирію.
Ось востаннє запахне відлигою. ...
Все мине, вся біда перемелеться!

Все, що Бог обіцяв тобі — збудеться.
Біль затихне. Тривоги забудуться.
Тільки вдячність у серці залишиться.
Книга пам’яті ближніми пишеться.
Нова пісня тобі подарована.

Хай летить вона в небо торжественно,
Навіть під завивання метелиці.
Все одно — вся біда перемелеться.
Віра — сильна. Надія — Божественна.
Ти від смерті — Предвічним врятована.

Новорічне

Ось і все. Рік закінчився. Він відлетів
У куточок буття, що назвали «Історія».
Вже й останні молитви в небесний архів
Ангел Божий заніс. Вже нова ораторія

Із натхненних сердець до престолу летить —
Не підвладна всесильній земній гравітації.
Перед Вічним в пошані схилилися нації
У надії, що й цей рік Він благословить.

З Новим Роком! Курантів старих передзвін
Прозвучав таємниче: тече все, міняється.
Рік пройшов непомітно; новий починається.
І хто відає-знає, яким буде він?

Всі ми хочемо жити у радісні дні,
Всім, без винятку, хочеться бути щасливими,
А жіноцтву, до того ж, лишатись вродливими;
Щоб блаженством світились родинні вогні.

І летить по землі побажання луна.
Хоча в різних народів — несхожі традиції,
Різний розвиток, навики та eрудиція —
«З Новим Роком!» — і в джунглях, і в замках луна.

Нехай Бог Милосердний хранить усіх нас.
Хай не сковує Землю мороз ворожнечею.
Щоб вона, неоскверненa біженців втечею,
Розцвіла добротою і дружбою рас.

Хай цей рік стане роком небачених жнив.
Об'єднавшись любов’ю святою, братерською,
Будем жити турботами місіонерськими,
І робити усе, що Христос заповів.

Не тривожтесь! Панує Господь! Він — Живий!
Новий рік зустрічаємо радо, з надією.
Ми — заручники часу — про вічність мріємо.
Там, де літ вже не буде, — наш дім дорогий.

Але ж ми на землі проживаємо поки.
І тому, дорогенькі, з Новим вас Роком!

Розкажи мені, зіронько

Пітьма вповила надвечір’я.
І ось вже зірки мерехтять.
Вдивляюсь в далекі сузір’я —
Хто зміг би мені розказать
Про давні і дивні події?
Святе народилось маля.
В пісні колискові Марії
Вслухались і Небо й Земля.

Розкажи мені, зіронько,
Проспівай мені, мила!
Та мелодія ніжна, врочиста, свята.
Тільки ти пам’ятаєш час, коли народила
В ніч різдвяну Марія Ісуса Христа.

Минуле покрилося пилом.
І тільки тоді, як в цю ніч,
Ті ж самі зірки мерехтіли.
Протягом довгих сторіч,
Іскринки небесної слави —
Прекрасне, величне, святе —
Співають «Осанна» і «Слава».
Погляньмо ж на небо нічне!

Розкажи мені, зіронько,
Заспівай мені, мила,
Та мелодія неба врочиста, свята.
Тільки ти пам’ятаєш час, коли народила
В ніч різдвяну Марія Ісуса Христа.

Нічна молитва

Прийди до мене – ніч така осіння!
Наснилося рубцям про давні рани,
А за вікном химерами тумани
Розмалювали мокре картоплиння.

Скрутився вітер мовчки у клубочок
І влігсь на жмут покинутого сіна —
То зрідка схлипне, мов крізь сон дитина,
То перегорне пам’яті листочок.

Кружляє листя... О, земне тяжіння!
Та хто вгада перетин траєкторій?
Моєї долі не розкажуть зорі,
Ні на долонях ліній павутиння.

Хоча основу заплело коріння
Родів, родів... Їх праведність і злами
У гени аж до мого покоління
Вплелись ланцеподібними хрестами.

Все ж вибір мій: зібрати мокре листя
В букет терпкий чи кинути під ноги,
На перехресті вибрати дорогу
Чи ж дати в серці милосердю місце.

Прийди до мене — Ти моє спасіння.
Незатишно і холодно у хаті.
Густі тумани геть не винуваті,
Що довга ніч болючого прозріння.

То — просто осінь. То — пора настала
Зібрати все, що сіялось роками.
... Прошелестіла за вікном і впала
Самотня сливка, зсушена вітрами.



Поверни мені пам’ять, Боже!

Поверни мені пам’ять, Боже.
Дуже боляче буде? Знаю!
Але хай! Хай пече, тривожить.
Дні проходять, літа минають.

Через пам’яті часті провали
Розгубилося найдорожче.
Струхнявіли мости, що мали
Повернути колись на прощу.

В метушні обганяєм роки.
Ні, не прощені! Ми — забуті.
Б’ють на сполох знайомі кроки
Нами зраджених і непочутих.

І підступно буденність сіра
У безпам’ятстві топить душі.
Нам, байдужим, хіба ж до зірок?
Засихають не тільки груші.

Поверни мені пам’ять, Боже.
Дуже боляче буде, знаю.
Але хай! Хай пече, тривожить:
Дні проходять, літа минають.

Хай цілющая ностальгія
Збавить душу мою від тління.
Краще біль, каяття, надія
Летаргічного сновидіння.