Словник поетичних термінів

СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (грец. syllabe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто списи, // колосся по полю,
Люди колосся // стинають без болю (Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень).

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях.

Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетих силабічне віршування поширилось і в Україні 16-18 ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки. При певному пануванні парокситонної рими у творчості тогочасних українських поетів (Данило Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен Дівович та інші) вживалися вірші з окситонним римуванням, не властивим польській поезії (І. Максимович, «Алфавіт зібраний, римами складений»), траплялися дактилічні закінчення перед цезурою (деякі фрагменти твору Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацкого рицера Петра Конашевича-Сагайдачного...»: «Кгди ж лепій єст стратити // живот за ойчизну, // Ніжли неприятелю // достать ся в корзину»).

Україномовна стихія із гнучкою формою акцентування сприяла поступовому видозмінюванню силабічного віршування, зумовлювала повільний перехід від Івана Некрашевича та Григорія Сковороди, до згармонійованої силабо-тоніки, що помітно виявилася в українській поезії другої половини 19 ст.

Силабічна система прищеплювалася і російському віршуванню завдяки вихованцям та викладачам Києво-Могилянської академії (Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та інші.), але контрастувала з природним для російської мови райошником та іншими формами акцентного вірша, видавалася дещо «штучною». Тому реформа Тредіаковського-Ломоносова (18 ст.), на основі якої розвинулася російська силабо-тоніка, спиралася на власні мовні закономірності, випливала із потреб російської поезії.

Словник поетичних термінів >>>